Выбор неправды

Політики брешуть. Це твердження стало настільки банальним, що не викликає жодних емоцій. Брехня стала замозоленим атрибутом політики, українці з цим звиклися і призвичаїлися жити – як вміли жити з брехливою ідеологією.

"Слава КПСС" було само по собі, а громада – по собі. Але що українську душу приємно гріє – так це усвідомлення того, що в сусідів не краще. Політики однаково брешуть по всьому світі, то чому би їм не брехати в Україні?

І в цьому пункті автор змушений розчарувати громадськість. Не в сенсі іншомовної правдивості, а сенсі однаковості брехні, точніше, однаковості розуміння поняття "неправда". Люди різних культур в це, однакове за перекладом, слово вкладають різний зміст.

Що таке неправда/брехня в українському виконанні? "Те, що суперечить чи не відповідає істині" – визначає академічний "Словник української мови". Російські словники дещо уточняють – "навмисне викривлення істини". Плюс і в нас і в них десь на семантичній периферії "неправда" має певний присмак несправедливості (за принципом "ворог мого ворога – мій друг": антонім "неправди" – "правда", спів-антонім "правди" – "кривда").

Вичерпна дефініція, що тут ще додаси.

Додають, виявляється. Німці, наприклад: "... для введення в оману іншого". Чи англійці – "... з наміром ввести в оману". Те ж поляки, голландці чи французи (див. мапу).

Відсутність в означенні слова "неправда" наміру ввести в оману іншого позначено червоним кольором, присутність – синім (див. джерела за кожною з позначених мов).

Світ ділиться за означенням: назвати неправдою все, що суперечить істині чи тільки ті невірні твердження, що спрямовані на оману Іншого.

Ділиться, то й ділиться, скажете, але що характерно: в однакових інституційних рамках Європейської Спільноти країни з домінуванням другої традиції розуміння "неправди" мають ВВП на душу населення майже в три вищий (31 тисяч євро проти 11,5 тисяч, дані МВФ за 2007 рік). Абстрактна традиція має "намацальний" економічний вимір.

У вітчизняній традиції окреслення неправди значно розширює її межі. Кожен бачить світ інакшим, і кожен опис реальності іншим часто може сприйматися невірним. Невірним, значить – неправдивим за означенням.

Світ суб’єктивно сприймається повним брехні, яка, при моральному осуді, мовчазно сприймається нормою. Тотальна заборона релятивізує брехню і сприяє лицемірству.

"Суворість російських законів пом'якшується необов'язковістю їх виконання" – відзначив російський класик, і, зауважмо, загальне порушення цих суворих законів унеможливлює невідворотність покарання, але сприяє вибірковості його застосування.

"Друзям – все, ворогам – закон", – сказав відомий каудильо Іспанії, країни яка близька нам за визначенням неправди і яка – так само як і Україна – десятиліттями намагається вискочити з колії вертикального контракту, визначеної попередньою історією.

У другій традиції зона моральної заборони значно звужена – заборонено лише свідоме створення в іншого помилкового уявлення про реальність; власне це обмеження і встановлює дев’ята заповідь Декалогу ("не лжесвідчи") – не завдай брехнею шкоду іншому.

Натомість інакша правда іншого – хай і невірна, з точки зору реципієнта цієї правди, – корегує власне уявлення реципієнта про реальність, додає йому ще одну візію світу, що робить картину стереоскопічною.

Домінанта індивідуалізму у західній традиції, коли кожен не тільки може, але й змушений сам планувати свою діяльність, доводить конвенцію правдивого спілкування до твердої норми: відхилення від неї – це порушення прав того, хто її дотримується.

Прав отого Іншого, відсутнього в українській дефініції брехні. Суспільство індивідів засуджує брехню саме з точки зору суспільних інтересів: толерування неправди гальмує соціальний розвиток (згадувані €31 тисяча vs €11,5 тисяч).

Передумова ефективного функціонування ринку – інтерпретативна раціональність його учасника – передбачає можливість правильно оцінювати очікування щодо дій іншого, але й також полегшити іншому правильно проінтерпретувати власні наміри.

Без цієї інтерпретативної раціональності учасникам обміну неможливо знайти оптимальне рішення в ситуаціях "дилеми в’язнів" – кожного разу, коли йдеться розподіл суспільних благ. Так народжується виправдана довіра до іншого, так полегшується життя.

Перша ж традиція розуміння неправди зводить засудження брехні до морального імперативу особи: "моя брехня – мій гріх і тільки перед Богом я несу покуту"; відповідальність перед суспільством не передбачається.

Розмитість критеріїв і виняткова конфіденційність полегшує угоду з Богом та сприяє моральному самозаспокоєнню, але не суспільному розвитку. З іншого боку, відсутність соціальних зобов’язань донести правду іншому призводить до збільшення рівня оціночності і безапеляційності ("чорне" – "біле" без решти кольорів і проміжних відтінків) висловів: ціллю є висловити свою власну оцінку реальності, а не допомогти іншому зрозуміти цю реальність.

Цю особливість підмітила Анна Вежбицька, коли порівнювала російську і англійську мови. Частота вживань слів "ужасно", "страшно" на 1 мільйон слів російського тексту – 329 раз, слів "terribly", "awfully", "horribly" на 1 мільйон слів англійського тексту – 29 раз; слів "дурак", "глупо", "глупый", "идиот" і слів "fool", "stupid", "stupidly", "idiot" відповідно 584 і 63 раз.

А з психоаналітичної  точки зору вислів "він дурак" передбачає власну непричетність до ситуації (це так звана "проекція": "психічний процес, за допомогою якого неприйнятні для індивіда спонукання чи уявлення приписуються зовнішньому світі"), проблеми виносяться назовні, наслідком чого є унеможливлення рефлексії.

Бо якщо замість "він дурак" вжити "я злий на нього", то це створює відчуття причетності до фруструючої ситуації, отже робить можливим її раціональне осмислення.

Не варто думати, що українське означення брехні лише розширює сферу дії їхньої дефініції цього поняття – вітчизняне визначення лишає поза увагою цілі пласти неправди в їхньому розумінні, але не в тутешньому.

Текст без слова брехні у них може бути неправдивим – якщо автор приховав істотну інформацію чи виклав правдиві факти, але в порядку, що може викликати оману в читача; брехнею може бути мовчання, що вводить в оману чи порушує права Іншого.

В Україні – при формально тотальному засудженні брехні – ці речі вислизають з означення неправди: промовчати, коли суспільний інтерес вимагає кричати, обманути без слова неправди – і при цьому навіть не відчувати гріха за собою: "ці губи ніколи не сказали слова неправди".

Джинса не обов’язково мусить бути брехнею за змістом – достатньо поставити малозначимий матеріал першим в новинах чи на титульній шпальті; натомість педантично подані дві точки зору протилежних сторін можуть бути брехнею, якщо наслідком мають створення помилкове враження про реальність.

Було б, звичайно, надто примітивно думати, що досить змінити означення "неправди" в тлумачному словнику, і це змінить соціальні відносини. Вказане розуміння "неправди" у мові народу є швидше індикатором, ніж причиною суспільної організації, притаманної цьому народу.

Тутешня традиція розуміння "неправди" виникла внаслідок домінування колективістської свідомості: є значимі суб’єкти – "я" і "ми як єдине ціле", інших суб’єктів в цьому спільному "ми" фактично не розрізняється.

В індивідуалістському суспільстві якість його організації визначається горизонтальними стосунками між людьми, правилами і традиціями, що їх унормовують – соціальним капіталом. Саме на його покращення спрямовуються зусилля на розвиток організації суспільства.

Нехтування горизонтальними зв’язками в суспільстві колективістському – в силу їх невиразності й породило альтернативний заклик до трансформації, через покращання суспільних атомів, а не зв’язків між ними: "жить не по лжи". Гарний і утопічний імператив: змінити суспільство без зміни матриці неможливо.

Таке атомізоване суспільство – прекрасний живильний розчин для проростання тоталітаризму. І його, суспільство, не зміниш одноразовою дією: прийняттям правильного закону чи кольоровою революцією.

Матриця, закладена у мові і традиціях, відновить живильну силу розчину. Матриця, звичайно, не обмежується семантикою слова "неправда". Ми звично кажемо "партія", "парламент" чи "президент", а розуміємо щось зовсім інакше, ніж це розуміють носії інших культур. У них, скажімо, "політика" означає мистецтво домовлятися, у нас – боротися.

Ці речі звучать абстрактно, але конкретний вимір вони мають не тільки в поточній практиці. У своєму прагненні, щоби українців вважали належними до цивілізованого світу, Україна гордо визнала пріоритет Європейського суду з прав людини. А там діють інші визначення "неправди" чи "політики".

Імітаціґ їхньої акцептації – і це вже добре (за Франклом імітація є першим кроком на шляху до зрілої ідентифікації), але тільки як початок. Вічно "трохи там і трохи не там" продовжуватися не може. Надходить час цивілізаційного визначення, час осмислити і змінювати євразійські елементи матриці. Або відмовлятися від європейських – залежно від напрямку визначення.

Чому це все так безпросвітньо? Теорія Біона про робочі групи показує, що для виходу з архаїчної групи потрібні підтримувані ззовні чіткі рамки і тягле осмислення процесів реальності.

Про важливість отих зовнішніх рамок свідчить хоч би те, що розуміння поразки у підготовці до Євро-2012 для України – несуттєве. Вирішальне значення має те, що скаже УЕФА.

Українців мало тривожить те, що нічого не робиться на виконання взятих зобов’язань щодо ПДЧ, важливо, що про це скажуть спостерігачі від НАТО; вітчизняні політики не можуть переконати одне одного раціональними аргументами – громаді вкупі з політиками треба знати, що думає Венеційська комісія. Не раз доводилося чути з тугою в голосі сказане "нам треба німця з палкою, який прийде і наведе порядок".

Що українську душу приємно гріє – так це усвідомлення того, що в Європі проблеми має не лише Україна. Але що характерно: майже в усіх країнах, прийнятих в ЄС після 1957 року, спостерігається збільшення ВВП на душу населення.

Можна було б пояснити це появою нових ринків.

Але той факт, що середнє зростання в країнах з аналогічною українській традицією розуміння брехні БІЛЬШЕ, може якраз свідчити про унікальну важливість цих зовнішніх інституційних рамок. (В "червоній" зоні таке зростання складає 12,3%, а в "синій" – 1,2%.)

 

Орест Друль, Західна аналітична група, для УП

http://www.pravda.com.ua/

Житомир Онлайн