Беркутівці з Майдану тероризують людей по дорозі до Криму, житомирян попередили: «не соваться, будем всех расстреливать и жечь машины». Про це розповіла журналіст Алла Шевчук, яка днями повернулася з Криму.
Застерігаю не їхати автомобілем до Криму всіх мешканців центральної і західних областей України - це просто небезпечно для життя. Вчора повернулись з "експедиції" у південну частину Криму - Сімферопольський район. Досі не можу прийти до тями...
Возили харчі в заблоковану бригаду берегової охорони в село Перевальне Сімферопільського району. Це в південній частині півострова. Ініціатором був житомирський політик Микола Рудченко. Він зі своїми колегами по партії скинулись грішми, закупили сало, чай, тушонку, цигарки, фірма Рудь допомогла маслом, кондитерка надала печиво й цукерки. Герой України Володимир Дідківський виділив
Долучився до акції син Рудченка – Юрій, депутат Коростенської райради. Він привіз крупи, вермішель, чай і попри відмови батька, не послухав його і поїхав з продуктами іншою машиною. Нас їздило 5: два Рудченки, депутат облради Валерій Сосуля, оператор обласного телебачення Ігор Грач і я.
Кордон автономії ми перетнули рано - вранці, був густий туман, видимість ніяка. Нас зупинили на українському блок – посту неподалік Армянська. Військових небагато, озброєні, по обидва боки стояла військова техніка, трактор з ковшем копав траншею…Солдати привітались, перевірили документи у Миколи Рудченка (він був за кермом), запитали, куди ми прямуємо, і побажали хорошої дороги.
Далі, через кілометрів три, з туману виринули височенні барикади - це був російський блок – пост, так звана кримська самооборона. «Картина маслом» - намети, польова кухня, російські прапори. Прапорів було з десяток, серед них, один, мов сирота, наш державний. У тумані було важко розгледіти всіх «оборонців», може 200, може 300 осіб, озброєних до зубів - в кожного в руках автомат, заряджений бойовими патронами, у нас на очах обстріляли автомобіль, який не зумів миттєво зупинитись. Кожен автомобіль зупиняють військові - 3 - 5 осіб, націлюючи дула автоматів на лобове скло. Зрозуміло, що в такій ситуації можна не просто розгубитись, а отримати серцевий напад...
Ми бачили ручні гранатомети, БТРи, з обох боків полігони з траншеями, велика кількість армійських автомобілів, російських військових - сотні... Кожного з нас обшукали по три рази, в оператора хотіли відняти камеру, ми ледве впрохали не робити цього. Зйомку заборонили з погрозою розбити камеру. Мені вдалось зробити кілька знімків фотоапаратом, який я заховала в пакеті, а зверху поклала жіночу білизну.
Наші автомобілі оточили росіяни, судячи зі своєрідної манери розмовляти. Військові були в різному камуфляжі: сірому, зеленому, синьому, в однотонному чорному, без знаків відмінності, були серед них «кубанские казаки», були й схожі на тітушок.
Доки перевіряли автівки на наявність «оружия и запрещенных предметов», а це зайняло хвилин 40, нам читав проповідь один російський спецназівець вже поважного віку. Він розповідав про виснажені ресурси Європи, про те, що «Рассия кормити весь мир, что без газа и нефти все экономики рухнут, а Украину хотят сделать ресурсным придатком Европы и глупцы этого не понимают».
Резюмував так: «Бандеровцы, фашисты неадекватные люди захвалили власть в Киеве. Мы их не потерпим у себя под носом. Коричневая чума идет с Запада Украины. Они ж там неполноценные. Это доказано наукой, там нехватка йода в воде, и дети рождаются с проблемами в умственном развитии».
Ми були змушені слухати цю бредню, адже щойно в нас на очах бойовики – «миротворці» обстріляли автомобіль, а перед цим російський спецназівець розповів, що багато разів воював у «гарячих точках», про «нацистов, которых, как жидов порхатых, надо стрелять», та продемонстрував автомат і бойові набої. Очевидно, у свій час він виконав місію щодо «жидов порхатых», а тепер «миротворить» в Україні.
Нам категорично заявили, що з продуктами не пустять. Пішли шукати старшого. На диво, «старший» виявився українцем, який, очевидно, служив колись у державній охороні. Він впізнав Миколу Рудченка і той ублагав його пропустити нас… Так ми опинились у Криму. У центрі Армянська стояв розстріляний порожній автомобіль, а навкруги вирувало умовно мирне життя…
У бригаді служать і хлопці з Житомира. Офіцер частини Володимир Данилюк (на фото) теж має житомирське коріння, але вже давно мешкає в Криму. Звичайно, що всі були дуже раді нам і тим, що ми привезли, були просто шоковані. Українські військовослужбовці розповіли, що вони мирно співіснують з росіянами, тихцем діляться з ними харчами і питною водою та навіть у лазню їх водять. Ми зробили висновок, що житомирськими продуктами поділяться і з росіянами, а як же по – іншому. Між військовими незгоди нема, вони ждуть – не діждуться, коли примиряться політики… Сподіваються, що воювати один з одним не доведеться.
Вдалось поспілкуватись і з місцевими мешканцями теж. Коротко: владу в Києві вони вважають нелегітимною, переконані, що після референдуму життя налагодиться і вони заживуть щасливо і заможно. На моє запитання, які питання будуть виносяться на референдум, ніхто не зміг відповісти.
Російські військові на контакт не йшли, але й загрози з їхнього боку не відчувалось – це переважно хлопці 20 – 25 років. Мені навіть вдалось сфотографуватись з ними.
Але ж яка небезпека нас чекали на зворотному шляху – це сюжет для бойовика…
Під’їжджаючи до російського «миротворчого» блок – посту Рудченко висловив припущення, що перевіряти нас не будуть. На першому автомобілі, в якому їхав Юрій Рудченко і Валерій Сосуля були дуже забруднені номерні знаки і їм вдалось проскочити. Ми їхали через кілька автівок позаду них. З безпрецедентною жорстокістю під дулами автоматів нас витягли з автомобіля, називаючи «бандерівцями» і «фашистами», викинули речі і погрожували розстріляти. Причому, варіант був лише один: не побити, познущатись, а саме розстріляти. Всі троє беркутівців говорили саме це.
У одного водія, який їхав сам, забрали бус без ніяких пояснень. Чоловік стояв на узбіччі блідий, розгублений, переляканий. Свої терористичні дії беркутівці супроводжували нецензурною лайкою, приступами агресії. При цьому потрясали бойовою зброєю. Нашому головному - "фашисту и бандеровцу" Миколі Рудченку, приставляли до грудей автомат и кричали: «С*** бандеровская», расказывай, как вы организовали майдан, как вы нас жгли, убивали, а сейчас мы будем убивать вас»…
Нас усіх зачислили до "майданутых фашистов – западенцев», очевидно через житомирські номери. Вони вигукували: «Журналюги – суки лживые, вас надо стрелять». Ми вже не очікували на диво – живими вони нас не випустять, а автомобіль віднімуть - подумала я. Раптом звідкись узявся ще один спецназівець( не в беркутівській екіпіровці) і в черговий раз став перевіряти документи, він був більш урівноважений і адекватний, говорив українською. Довго кудись телефонував, дав комусь завдання шукати прізвище Рудченка в якомусь списку, ще раз оглянув автомобіль. Зрозумівши, що з ним можна говорити, ми намагались щось пояснити про мету своєї поїздки. Він переговорив з беркутівцями і ми зрозуміли, що нас відпустять. Вони вилучили флешку в оператора обласного телебачення Ігоря Грача. Другу флешку вдалось зберегти, її не помітили в чохлі.
Нас відпустили.
А буркутівці кричали вслід: «Передайте всем своим "майданутым", чтоб с*** не совались в Крым, всех будем отстреливать и палить, как нас палили на майдане". Нецензурна лайка, неврівноваженість, безпрецедентна жорстокість - неадекватний стан... Ми всі для них, без винятку, і в центрі України, і на Заході, вороги, «фашисты».
Тепер у мене немає жодного сумніву, однозначно, у ході протестних акцій вони вбивали мирних людей, катували, відрубували голови і отримували від цього кайф.
Що кожен із нас відчував після пережитого? Жах, реальну небезпеку, в якій опинилась наша країна і кожен з її мешканців. У Рудченка–старшого стався серцевий напад, ми ледве довезли його до найближчого населеного пункту на Херсонщині, щоб надати допомогу. Добре, що син Юрій поїхав трохи раніше іншим автомобілем, однозначно, він би кинувся захищати батька і нас би точно поклали автоматною чергою всіх без розбору...
Алла Шевчук, журналіст. Фото автора
