10 лютого 1943 – дата, фактично невідома сучасним житомирянам. А саме цього дня, 74 роки тому, з Житомира в концтабір Майданек (Польща) було відправлено «ешелон смерті» – 1240 наших земляків – борців з окупаційним режимом, яких німці утримували в катівнях гестапо-СД і в тюрмі на Іподромній. З цього табірного етапу вижили і повернулися додому після війни лише семеро. Один із них – Франц Карлович Бржезицький.
І Бог дав мені вижити, щоб я повернувся і розповів, де ми були, ким ми були і як це було.
До уваги читачів – кілька епізодів із спогадів Франца Карловича про Майданек – нацистську «фабрику смерті».
По залізничній гілці, що бігла за місто, паровоз, маневруючи, завів ешелон в улоговину. А коли розвиднилося, відчинилися двері вагонів. І я вперше побачив, як нас багато: величезний ешелон, а людей все вивантажують і вивантажують. І на краю улоговини щільний конвой – один до одного, виключно есесівський, а за ним поліцейський кордон – у чорних пілотках, шинелях бронзового кольору, з білими пов’язками з написом «шуцман».
Нас вивантажили, вишикували, перерахували. Потім пролунала команда шикуватися по п’ятеро в ряд, взяти один одного під руки і – вперед! Тільки вийшли на околицю міста, чуємо, як на чолі колони німецьке авто – пересувна радіоустановка – віщає польською мовою (а я ж чудово розумію): «Усім жителям Любліна вийти з домівок і дивитися, як ведуть останніх бандитів і партизанів з України!»
Треба віддати полякам належне: жоден із них не вийшов на вулицю – місто наче вимерло, всі вікна були щільно закриті шторами, тільки в кількох я помітив запалені свічки – так поляки, за католицьким звичаєм, віддавали нам шану і висловлювали свою солідарність. І тут есесівці почали нас бити прикладами – з усіх сторін, ззаду, спереду. Стрій зламався, ми збилися в купу, перемішалися. У мене був клунок – словацькі військові черевики (мені мати передала в гестапо) і бушлат артилерійський, більше нічого не було, і я прикрив цим клунком голову. Він врятував мене, бо кого есесівці вдарять прикладом по голові, той одразу падає (їх потім привезли, позаду ж нас поліцаї йшли, підбирали і кидали на вантажівку). Страшно кричали і били, щоб залякати. І так нас мордували півтора кілометри аж до самого табору…
Наш етап привели на перше поле, вишикували біля дезактиваційної камери. І підійшов есесівський офіцер, унтершарфюрер (я потім узнав його чин), середнього віку, і звернувся до нас чистою російською мовою: «Забудьте про ворота, через которые вас привели. Потому что вы через них уже никогда не выйдете. И не мечтайте о том, что быстро умрете от пули или на виселице – такая смерть будет слишком легкой. Отсюда у вас есть только один выход – через другие ворота».
І він вказав рукою на два високих квадратних димарі над зловісною будівлею, з яких пасмами здіймався в зимові хмари смердючий жовто-брудний дим. Це був крематорій…
І одягли нас у смугастий одяг: штани, куртка, халат, колодки на ноги – підошва з дерева, а верх брезентовий (ці колодки дуже швидко розтирали ноги до крові). Хто везучий, тому дісталися кальсони, а я невезучий. Натільна сорочка дісталася, куртка, плащ і кругла безкозирка. А ще розрізана навпіл жіноча панчоха на онучі.
У першу чергу ми акуратно пришили кожний на свою робу табірний номер і вінкель – червоний трикутник з літерою «R», що означало: політичний в’язень із більшовицької Росії. У бараку ще навіть не було нар і підлоги, і нас поклали спати, як худобу, на голу землю, і це взимку! Розбили по сотнях, сотні розмістили по секціях, на ніч кожному видали оберемок стружки. Ми її підстелили і лягли, щільно притулившись один до одного, щоб не замерзнути. Всі були шоковані: «Де ми? Що з нами буде?»
Такого унікального фотодокумента немає у жодного в’язня нацистських концтаборів – через 50 років Франц Бржезицький впізнав себе – 19-річного, біля вагонетки, під час табірних робіт. Майданек, 1943
Вже через кілька днів перебування в Майданеку Франек ледь не загинув. Його врятував польський єврей Юзеф Зінгер – форарбайтер. На перших порах Франек потрапив в його бригаду, а ці арбайтскоманди були великі – по 200 чоловік. І до двох-трьох бригад був прикріплений есесівець – як наглядач. Зінгер був розумною і дуже порядною людиною, в’язнів не бив, а от есесівець був надзвичайно жорстоким садистом.
І коли вранці пролунало: «Арбайтскоманде формірен!» – я побіг у бригаду Зінгера. Хто не б’є, до того і стараєшся потрапити. Нас погнали за п’яте поле переносити дошки. Ну які дошки? Ми ледве власні ноги носили! Однак ворушився, тягнув з напарником. І от я зайшов за штабель – думаю, хоч хвильку перепочину. Я ж не знав, що на роботі треба в першу чергу працювати очима, а не руками! Щоб тебе, коли відпочиваєш, не помітив есесівець.
Кожний есесівець убивав по-своєму, а цей поволі наближався і зненацька ударом чобота в живіт або нижче живота збивав в’язня з ніг. Кремезний, клишоногий, з коротким тулубом і головою, немов у коня, він руками не бив (гребував), а перевертав жертву ногами на спину і гамселив у груди до тих пір, аж поки не піде з рота кров, потім наступав чоботом на горлянку, отримуючи садистське задоволення від передсмертних мук нещасного.
І цей кат направився до мене – я не бачив, а форарбайтер помітив, що німець йде на жертву, немов хижак. Зінгер голосно закричав і, обігнавши есесівця, налетів на мене, матюкається німецькою і періщить нагайкою, але я відчуваю, що не дуже боляче. Біжить за мною і лупить по спині і плечах. Німцю сподобалося, як форарбайтер покарав неробу, і він відійшов. А коли ми ввечері повернулися з робіт у табір і стояли біля бараку в черзі за баландою, Зінгер підійшов до мене. Я ж польську знаю, а він варшавський єврей, і питає: «Скільки тобі років?» Кажу: «Вісімнадцять». – «Це мав бути твій останній день».
І він вибачився за те, що побив мене – а це був надзвичайно рідкісний випадок, коли в таборі хтось у когось просив пробачення. Юзеф Зінгер продемонстрував свою інтелігентність і людяність: «Інакше я тебе не врятував би. Ти знаєш, що на тебе очікувало?» – «Знаю. Тепер буду уважнішим».
Речовий склад в'язнів Майданека
Навесні у Франека відкрилася стара рана на куприку – нагадали тортури в житомирському гестапо. Вона страшно розпухла і загноїлася, він сам як шкелет, а до сідниць доторкнутися не можна – нестерпний біль. І вже не міг ходити. Щоранку кожний барак виносив на плац напівживих гамлів і трупи померлих – в кінці колони хто лежить, хто стоїть. Після перевірки арбайтскоманди йшли на роботу, а штубендісти, які залишалися працювати в бараках, заносили всіх підряд в ельбарак – там лежали вони вперемішку. І Франека туди двічі заносили.
Я пам’ятаю, розплющив очі, бачу: один ворушиться, другий підвестися не може, а з іншого кінця бараку вже вантажать на гарбу – і живих, і мертвих. Але не встигала гарба відвозити людей в крематорій – їх було дуже багато.
Лєх Зайонц, бойовик Армії Крайової, потрапив у Майданек за кілька місяців до повстання у Варшавському гетто. Він був моторний – знав усю Варшаву, а вся Варшава – його. Схопили його випадково – на вулиці під час лапанки (облави). І хоча зброї він при собі не мав, його аусвайс викликав у німецьких жандармів підозру. Зайонц домовився з доктором Новаком зробити Франеку операцію, і цього ж дня хлопця занесли в ревір.
«Принесли й поклали мене на нари. Прийшов доктор Новак, з ним ще хтось, говорять між собою, а я ж розумію польську. В мене температура, лихоманка, я вже втрачаю свідомість – мені вже все байдуже було. І він констатує: «Треба робити негайно – розкрити й почистити, інакше почнеться зараження крові і він довго не протягне, помре».
Я на мить прийшов до тями, він побачив і каже: «Ну, Франеку! Кричатимеш чи ні? Якщо закричиш – пропадемо разом, ти і я. Тому що може почути черговий санітар-есесівець. А щоб ти не кричав, ми тобі дамо снодійне».
Лікар він був відмінний, але ж медикаментів та інструментів ніяких не було! І мені засунули в рот кляп і загнуздали як коня. Він почав скоблити рану – в мене посипалися іскри з очей, я щось промукав від нестерпного болю і втратив свідомість. Отямився на нарах, бачу, лежу на животі, сідниці заклеєні папером, схожим на туалетний. Цей шрам – автограф гестапо – так у мене і залишився на все життя…
Юзеф Зінгер загинув пізньої осені 1943. Наприкінці жовтня есесівці, сформувавши із в’язнів нову робочу команду, наказали їм копати за п’ятим полем траншеї (довжиною сто, шириною шість і глибиною три метри). «Спочатку ми думали, що це риють протитанкові рови – адже зі сходу наближався фронт. Однак більш досвідчені кажуть: «Ні, браття, це вони готують для нас щось гірше».
І дійсно, есесівці готували операцію, яку вони назвали гарним словом – Ернтефеста (Свято врожаю) – з тотального знищення табірних євреїв Майданека (18 тисяч) і цивільних євреїв Любліна (25 тисяч).
Це було 3 листопада. Нас як завжди підняли о пів на четверту ранку, після чаю всіх вигнали на плац. Табір був огорнутий густим туманом. В’язнів вишикували, порахували – всі за списком на місці, ніхто не втік. Туман почав рідіти. Після цього має пролунати: «Формувати робочі команди!», однак німці зволікають. Ну, думаємо, це через туман: куди ж на роботу вести! Так по блоках і стоїмо на плацу.
І тут ми помічаємо, що на кожній сторожовій вишці не один вартовий, а двоє. Не один кулемет, а два. Придивляємося: між вишками встановлено також і станкові кулемети. Це вже щось новеньке, браття! І бачимо, їдуть на п’яте поле броньовані машини з есесівцями. Вони у повному бойовому спорядженні – у касках, з автоматами, підсумками, протигазами. Думаємо, може, партизани прорвалися? Різні думки зароїлися. І вже видно, як дорогою рухається колона – до Майданека женуть людей із трудових таборів Понятова і Травників, розташованих у самому Любліні. Есесівці залишають зону, і тут лунає команда: «Всім юде вийти зі строю!»
Вони одразу здогадалися, захвилювалися: «Браття! Це прийшов наш кінець!»
Вони ж бачили, що з міста женуть євреїв – видно як на долоні. А табір щільно оточений – ми під прицілом. Всі тривожно заворушилися: «Браття! Це наш кінець!»
І знову наказ: «Всім юде вийти зі строю!»
Євреї кричать нам: «Це нас першими будуть убивати, а потім, мабуть, і вас!»
Ми почали обнімати їх, кажемо: «Не виходьте зі строю!»
Оточили Зінгера: «Юзеку! Не виходь! Десь будемо переховувати тебе».
Підбіг друг Зінгера поляк Казимеж Войтех, вони обидва були з Варшави, дружили з дитинства. Друзі іноді між собою сперечалися, а потім обнімалися, мирилися. Войтех міцно схопив товариша за шию: «Юзьку! Як я буду жить без тебе? Не виходь, Юзьку!»
Ми плакали, і Зінгер плакав. Але він відмовився ховатися, не бажаючи наражати товаришів на небезпеку. Я пам’ятаю його сіро-блакитні очі (у євреїв – це рідкісний колір), як з них капають сльози. Він каже: «Ні, браття! Я піду помирати зі своїми. Якщо ми не виконаємо наказ, вони і вас розстріляють – я знаю їх».
І він показав рукою на станкові кулемети, націлені на нас, вийшов зі строю і приєднався до цивільних євреїв, які колонами рухалися повз нас на п’яте поле. Я бачив, як Юзек кілька разів озирнувся на наш стрій, прощаючись з нами, і загубився в натовпі.
Зі строю вийшли також і табірні куховари. Колишні жовніри словацької армії, вони і в Майданеку не втратили військової виправки, не те, що наші військовополонені. Ці хлопці були здорові – на кухні ж працювали. У білих фартухах, білих пілотках, вони вишикувалися окремим маленьким загоном і пройшли по плацу назустріч смерті прощальним стройовим маршем, рівняючись на нас і карбуючи крок. Як на параді. Я ніколи цього не забуду! Ми стояли на четвертому полі, а розстріл відбувався на п’ятому – метрів за двісті від нас. Ми бачили, як за дротяним загородженням бігли оголені люди – їх сотня за сотнею гнали до свіжоскопаних траншей.
Приречених укладали на дно рову за методом черепиці (кожен наступний – головою на спину попереднього) і цілеспрямовано вбивали пострілом у потилицю. Трупи швидко наповнювали траншеї до країв, і тоді їх присипали невеличким шаром землі. Цього осіннього холодного дня німецькі автомати безперервно строчили до пізнього вечора. На п’ятому полі, навколо місця страти, було встановлено радіоустановки, і з гучномовців лунали, заглушаючи крики і зойки нещасних, вальси Йоганна Штрауса... А в’язні інших національностей цілий день стояли на плацу Майданека, спостерігаючи за кривавою розправою над євреями. Вони чекали своєї черги.
Франц Карлович Бржезицький
І Франек Бржезицький присягнувся: він обов’язково має вижити в цьому пеклі, не зламатися, не впасти. Він – свідок і обвинувач нечуваних в історії людства злочинів німецького нацизму. Він має розповісти і сучасним, і прийдешнім поколінням, як антифашисти різних країн і національностей, навіть у таборі смерті, не скорилися і продовжили боротьбу з ненависним ворогом. І ця боротьба за колючим дротом полягала в тому, щоб допомогти товаришам, підтримати і врятувати їх. Вони ризикували своїм життям, а якщо неминуча смерть заглядала у вічі, вмирали мужньо і гідно.
Перепоховання праху житомирян, замордованих нацистами в Майданеку. Капсулу з прахом було привезено з Польщі в 2002 і урочисто закладено 22 червня того ж року, в День скорботи, в Житомирі в підніжжя Пам’ятника жертвам нацизму на Богунії
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
