_w440_h290.jpg)
Випускник філологічного факультету ЖДУ ім. І. Франка, доктор філологічних наук, професор, академік АН ВО України Олександр Чирков завітавши до житомирського драмтеатру на виставу «Вій», написав рецензію на спектакль.
«Новий театральний сезон у Житомирському театрі розпочався виставою «Вій». Протягом всього театрального дійства в залі стояла тиша, що буквально бриніла Глядач, немов заворожений сприймав те, що відбувалося на кону. І не тому, що був пригнічений «жахами». Він був вражений грою акторів, міццю, масштабністю, та точністю метафоричної мови режисера. Режисер (Петро Авраменко) зумів передати суть і сенс повісті напрочуд точно і сильно. Він зберіг майже у недоторканності оповідну, описову частину повісті М.Гоголя, але надав їй дієвого, діалогічного звучання і характеру. Персонажі то розповідають глядачу про те, що з ними відбувалося, то використовують гоголівський текст як пряму мову. Завдяки такому прочитанню вистава набула оригінального стилістичного малюнку, а власне гоголівський текст – більшої сценічної виразності і глибини.
Вражає сценографічне вирішення вистави: зламаний простір сцени, величезний місяць, який виступає як одна із провідних метафор вистави. Завдяки використанню сучасних прийомів анімації на його поверхні відображуються то природні стихії, то пережите і прожите персонажами вистави. Дерев’яна кладка, яка пролягає зі сцени аж до п’ятого ряду глядача, створює у виставі ефект «крупного плану», і в той самий час є ще однією метафорою, яка переводить буденне у план небуденного, незвичного, містичного і чарівного. А до того ж, ця дерев’яна кладка є і містком, який з’єднує глядача зі сценою. По боках кладки – вода, в якій Хома топить відьму. Та й сам Хома перед останньою в своєму житті ніччю омиває себе в цій водній купелі, немов би приймаючи водне очищення від гріхів земних. Так житєйське, навіть побутове перетворюється на незвичне, метафоричне за суттю своєю. І не можна позбутись відчуття, що це курбасівські «перетвореня» набули нового життя у виставі Петра Авраменка. Цікавого вирішення у виставі набувають образи бурсаків: вони – своєрідне продовження самого Хоми Брута, уособлення окремих його рис і якостей характеру. Тому і у сценах, коли Хома (убивця!) відспівує у церкві Панночку (свою жертву!), разом з ним знаходяться і два бурсаки – своєрідні персоніфікації його, Хоми, думок, жахів, переживань і устремлінь. А у конфлікті Хоми і Панночки читається не тільки одвічне протистояння-єднання міфології християнства та язичництва, чоловіка та жінки, а, що більш значуще, образне прочитання і сценічне втілення філософської за суттю своєю настанови: покайся і будеш прощений. Хома і Панночка одночасно ненавидять і люблять один одного, але ніяк не можуть знайти вихід із того замкненого кола, в яке загнала їх доля і обставини: Панночка не може побачити Хому, а Хома не може почути Панночку. Але вони щиросердо прагнуть побачити і почути один одного. Того ж прагне і глядач, що співпереживає подіям, які вирують на сцені.
І справжнім мистецьким відкриттям стали у виставі народні сцени, в яких режисер (використовуючи пісенні мотиви різних регіонів України ) зумів представити усю Україну від заходу до сходу. І значну роль у цьому відіграв оркестр, який став повноправним учасником театрального дійства, його емоційним камертоном. Народні сцени перетворюються у вирішенні режисера в потужну мистецьку метафору, наповнену одвічною народною мудрістю та глибиною. Режисер балансує між побутовим і містичним, реальним і потойбічним, трагічним і комічним, створивши яскраву трагікомічну фреску, центральною (точніше наскрізною) метафорою якої стало КОЛО. Хома, відгороджується від Панночки і нечистої сили колом; зміна епізодів вистави відбувається також завдяки сценічному колу; в кінці вистави селяни, замкнені, зв’язані Хомою та Панночкою також у коло. І нарешті Вій, появи якого всі так чекали, постає у виставі маленьким хлопчиком, що у фіналі спектаклю розриває це порочне коло рабства зі словами, наповненими куди більш значущим, ніж у повісті, сенсом: «Відкрийте очі, люди! Відкрийте очі!» А фінальні слова Вія, які протягом вистави неодноразово промовляє і Хома («Як добре тут у вас! Тут жити б і жити!»), адресуються розуму і серцю людини із зали для глядачів, які живуть «сьогодні», але мають своє власне і неповторне «вчора». Не випадково тому і Вій у режисера – не якась міфічна потвора, а дитина, хлопчик. Він – віддзеркалення кращого, що було в Хомі і Панночці. Тому і фінал спектаклю світлий. Просвітлений. Хома і Панночка уходять, взявшись за руки, в глибину сцени. А над ними, немов розпростерті крила долі, летять дві сорочки, чоловіча і жіноча, Хоми і Панночки. Так виникає напрочуд сильна і виразна метафора двох заблудших душ, які нарешті все-таки знайшли вихід із, здавалося б, безвиході, бо безвиході не існує, якщо у людини є прагнення волі і світла – всеперемагаючих начал життя», - написав Олександр Чирков.
Як повідомляв Житомир.info, 30 вересня житомирський режисер Петро Авраменко розповів, що думає про Гоголя та показав закулісся вистави «Вій». Фоторепортаж можна переглянути тут
