Поминальна панахида за Є.В.Концевичем відбулася сьгодні, 22 липня о 12.00 год у садку будинку, де поет прожив все свое життя. У дворі Євгена Концевича зібралися рідні, друзі та житомиряни, які памятають і поважають його. Після прощання з поетом на Смолянському цвинтарі відбулася поховальна церемонія. Євген Концевич похований коло свого батька.
Концевич Євген Васильович народився 5 червня 1935 року в с. Млинище Житомирського р-ну Житомирської обл.
Рятуючись від голоду, в 1947 році родина Концевичів перебралася в Житомир. Батько, завісивши вікна, таємно підробляв на швейній машинці, за що його переслідували як “приватного підприємця” — син запам’ятав обшук 1949 року. На собі відчув і презирство “городських” російськомовних ровесників до своєї “сільської” мови. Це і був ґрунт для формування національної свідомости.
1952 року 9-класник Євген, пірнувши в річку, зламав хребет. З тих пір (58 років!) він не ходив, інвалід першої групи. Ціною неймовірних зусиль юнак тримався за життя і знайшов у ньому своє місце.
Він не мріяв стати письменником. Але доля звела його з Васильком Хомичевським — сином блискучого перекладача античної літератури Бориса Тена, з братами Валерієм і Анатолієм Шевчуками, — і перед ним відкрився неозорий світ словесности. Євген пробує писати. Його оповідання публікувалися в ґазеті “Літературна Україна”, у журналах “Вітчизна”, “Дніпро”, “Україна” та ін.
1963-65 навчався на заочному відділенні Житомирського педінституту. Після виходу в 1964 збірки оповідань “Дві криниці” прийнятий до Спілки письменників України.
Місцеві партчиновники хотіли було створити з Концевича такого собі місцевого “Павку Корчагіна”. До нього почали ходити піонери й пенсіонери. Сама секретар обкому КПУ з ідеології О.Чорнобривцева аґітувала його вступати в партію. Він відмовився, бо жива його душа тягнулася до людей іншого спрямування.
До Житомира, на Другий Шевченківський провулок, 12, приїздили люди, яких пізніше назвали шістдесятниками. На його 30-річчя, 5 червня 1965, приїхали Алла Горська, Іван, Леоніда та Надія Світличні, Євген Сверстюк, Вячеслав Чорновіл, Микола Плахотнюк, Ірина Жиленко, Михайло Гуць, Галина Возна-Кушнір, Вікторія Цимбал, Борис Мамайсур. Розмовляли, співали, жартували. Євген був щасливий. Колишній сусід Оксентій Мельничук, який вибивався в номенклатуру, приніс показати альбом, у якому Концевич після від’їзду друзів виявив підслушку і знешкодив її — КГБ вже готувався до серпневих арештів шістдесятників. Нагрянув обшук... Сам начальник обласного КГБ полковник І.І.Юдін з групою своїх підлеглих вимагав видати підслушку і зберігати таємницю, умовляв Концевича працювати на їхню установу. Він рішуче відмовився — і ганебна історія стала відомою всій дисидентській Україні. Про неї розповідали закордонні радіостанції. Той же Юдін запропонував Концевичу виступити в пресі проти зарубіжних публікацій про “подарунок” на день народження. Він знову відкинув пропозицію... Через 7 років майор КГБ Медвецький цинічно повчав на допиті: “Ви, Євгене Васильовичу, свій життєвий хребет зламали не тоді, коли стрибнули з кручі в річку, а тоді, коли не послухалися доброї поради Івана Івановича і не допомогли нам”.
18 квітня 1972 року в Концевича знову був обшук у зв’язку з новою хвилею арештів шістдесятників: вилучили 17 документів самвидаву, багато рукописів, листів, друкарську машинку та інше. “Якби той лежачий труп устав, він усе одно не ходив би. Він у нас сидів би...”, — відверто сказав один житомирський кагебіст.
Житомирська письменницька організація на чолі з Володимиром Канівцем двічі намагалася виключити Євгена Концевича з членів Спілки письменників, але партійні боси згори осмикнули: “Не робіть із нього великомученика”. Концевича перестали публікувати. Він був щільно обставлений стукачами.
Обструкція тривала до середини 80-х. 1985 вийшла друга збірка оповідань Євгена Концевича “Ідучи вулицею”. Виходили книги перекладів з польської та російської мов.
Є.Концевич з оптимізмом вітав національне відродження кінця 80-х — початку 90-х. Будучи поза політичними організаціями, він, то більше, мав великий вплив на національно-культурне, літературне, політичне життя в Житомирі, на духовне відродження України. Він користувався величезною повагою і любов’ю в колах української інтеліґенції.
„Євген Концевич — людина величезної притягальної сили”. (В.Чорновіл).
„У нашому нестабільному, усе більш несправжньому світі, є маленький справжній острівець, який тримається загадковою силою”. (Є.Сверстюк).
„Євген Концевич свого роду символ і легенда для цього покоління — покоління шістдесятників. Це дивовижна людина, яка завжди всіх надихала, не його треба було підтримувати, як здавалося б, — він усіх підтримував і підживлював енергією...” (І.Дзюба).
„Він тримається так, ніби нема в нього ніякої біди і хвороби, а просто в нього така манера — приймати гостей лежачи”. (В.Шевчук).
Концевич — лауреат Всеукраїнської премії в галузі літератури й мистецтв імені Івана Огієнка (1999). Член Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих, заступник головного редактора журналу „Косень”.
Указом Президента України від 26.11.2005 Є.Концевич нагороджений орденом „За мужність” ІІІ ступеня.
ФОТО: Вячеслав Ратинський
