Суспільство

Житомирянин – наймолодший солдат Війська Польського

24 січня 2008, 09:33

Так вже розпорядилась доля, що для житомирян новорічні свята тісно пов'язані ще з однією вікопомною подією в історії їх рідного міста - остаточним визволенням Житомира з-під фашистської окупації, яке відбулось 31 грудня 1943 року. Відтак за доброю традицією жителі обласного центру в ці новорічно-різдвяні дні вшановують тих, хто наближав Перемогу, рятуючи свою Вітчизну і весь світ від "коричневої чуми". Кожен з них, незалежно від військових звань і кількості отриманих нагород, заслужив право на нашу вдячність і найшанованіше в народі звання - фронтовик, хоча переважна більшість з них ніколи не вважали та й досі не вважають себе героями, адже, на їх переконання, воював весь народ. 

  Отож навряд чи варто дивуватись, що майже сорок післявоєнних років численні знайомі і колеги по роботі житомирянина Олександра Денисюка навіть не підозрювали, що він - учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні і навіть один із небагатьох фронтовиків, кому пощастило особисто залишити історичний автограф на стінах Рейхстагу в переможному травні 1945 року.

Одягненому у форму Війська Польського Саші Денисюку виповнилось тоді... 10 років і був він сином полку. Причому, судячи з усього, одним з наймолодших не тільки у Війську Польському. 

  Однак жодних документів, які б підтверджували його участь у війні, колишній маленький фронтовик не мав, адже офіційно у списках бойової частини не значився і навіть видана йому на руки перед відправкою на батьківщину довідка, що Олександр Андрійович Денисюк, 1935 року народження, разом із 9-ю Померанською дивізією Війська Польського пройшов весь її бойовий шлях від формування під Житомиром до закінчення війни у Німеччині, загубилась. 

  А потрапив ще зовсім малий Сашко до війська, можна сказати, випадково, хоч недаремно кажуть, що будь-яка випадковість цілком закономірна. Адже сотні хлопчаків у приміському селищі Барашевці, де наприкінці літа 1944 року формувався 23-й артилерійський полк 6-ої піхотної дивізії 1-ої армії Війська Польського, чим могли прагнули прислужитись військовим, але саме не по літах кмітливий і розумний Саша Денисюк фактично став незамінним посильним у начальника штабу артполку майора М. Бикова. Тому, коли надійшов наказ про відправку новосформованої дивізії ближче до фронту, хлопчика ризикнули взяти з собою. Адже навіть власного дому у малолітнього "жовніра", сім'ї якого довелось перебратись із вщент зруйнованого і голодного Житомира до родичів у село, не було. Як, до речі, і надії, що його матері, чоловіка якої відразу ж після визволення Житомирського району польовий військкомат мобілізував до війська, хоч якось вдасться прогодувати маленького Сашка з його братиками і сестричками. 

  Так маленький солдат опинився спочатку в Перемишлі, де сформована спочатку переважно із поляків-уродженців Житомирщини дивізія доукомплектовувалась вже громадянами Польщі, а потім і на фронті. 

  І хоч зрозуміло, що дорослі, для яких дев'ятирічний хлопчина став немовби живим втіленням залишених вдома рідних дітей, як могли, оберігали хлопчика від небезпеки, та на війні безпечних місць немає. А особливо під час запеклих і кровопролитних боїв, коли ворог несподівано з'являється навіть у тилу наших наступаючих військ, а маленькому вістовому із якимось дивом знайденим зусиллями всієї дивізії нестатутним "куцим" карабіном за плечима потрібно будь-що доставити наказ, від якого залежать десятки чи навіть сотні солдатських життів. 

  Відтак, як згадує тепер ветеран, у розпал жорстокої битви за Пруссію командуючий артилерією 6-ї польської дивізії полковник Андрій Гуглін наказав відправити сина полку додому, на Житомирщину. Та недаремно кажуть, що дорога до пекла вимощена добрими намірами. Бо Сашко із своїм провожатим, який мав доставити його до Львова, далі імпровізованого радянського кордону не доїхали. Адже в одягнутого у польську військову форму хлопчика, крім виданої штабом дивізії Війська Польського довідки, жодних інших документів не було. Втім, треба ще подякувати долі, що прикордонники, конфіскувавши у малолітнього солдата трофейний пістолет, все ж не здали "порушника" кордону "куди треба", натомість відправивши його назад -  на війну. 

  Але і на цьому "одіссея" не закінчилась, бо вже під час повернення до рідної дивізії провожатому Сашка - рядовому Мусі, далася взнаки фронтова контузія та навантаження невдалої "подорожі". Внаслідок цього малолітньому підопічному довелось рятувати життя дорослому. Звідки у зовсім ще малого хлопчака вистачило мужності і розуму не розгубитись, Олександр Денисюк не розуміє і досі. А тоді він не лише зумів "пробитися" до вкрай завантаженого невідкладними обов'язками військового коменданта залізничної станції

Люблін, а й майже місяць турбувався про "свого" солдата, покладеного на лікування до однієї із цивільних лікарень міста, добуваючи і ліки для хворого, і харчі для них обох. 

  Лише у лютому 1945 року Саша Денисюк повернувся до своєї рідної частини, що вже вела бої на території Німеччини, а у переможному травні маленький українець з дитячою безпосередністю залишить свій автограф на одній із колон Рейхстагу: "Тут був вихованець полку Війська Польського Денисюк О. А." 

  Здавалось би, війна закінчилась і можна повертатись додому, але, пам'ятаючи урок невдалої відправки сина полку на батьківщину, його урочисто проведуть разом з іншими демобілізованими воїнами лише 15 грудня 1945 року, коли надійде наказ про звільнення з лав Війська Польського всіх радянських громадян від рядових до старшин включно. 

  Відтак Сашко Денисюк знову повернеться до мирного життя: закінчить школу, майже чотири роки проходитиме строкову військову службу в Забайкаллі, а потім кілька десятиріч працюватиме водієм на житомирській взуттєвій фабриці "Крок". І за весь цей час навіть словом не обмовиться, що він має повне право називатись фронтовиком, аж доки із публікації в обласній газеті "Радянська Житомирщина" не дізнається, що його - улюбленця полку Сашу Денисюка - вже давно розшукують колишні однополчани. 

  Залишається хіба що додати: ще у 1981 році факт перебування Олександра Денисюка у лавах діючої армії був офіційно підтверджений полковником А. Гугліним, поручиком М. Баженовим, а згодом - ще кількома ветеранами 6-ої польської дивізії. Після цього до колишнього сина полку нарешті прийшло заслужене визнання. Щоправда, лише з боку польської влади, від імені якої Олександру Денисюку вручили посвідчення "Ветерана Війська Польського" та пам'ятний знак "Син полку Війська Польського". А ось у себе на Батьківщині визнання всім очевидного факту фронтовик дочекався лише за незалежної України. Адже, як виявилось, у десятирічного солдата не було червоноармійської книжки, а відтак, згідно з діючими за часів СРСР інструкціями, він формально нібито і не перебував у діючій армії.

 

  Втім, ні тоді, ні тим паче нині, коли на грудях ветерана нарешті засяяли державні нагороди України - медаль "Захиснику Вітчизни" та орден "За мужність" - він не має в серці ні на кого образи. Адже Олександр Денисюк, як і його батько, що загинув смертю хоробрих у боях за Карпати, воював не задля слави... 

  Віктор ШПАК, "Урядовий кур'єр"  "Урядовий кур'єр"

http://uamedia.visti.net

 

Матеріали по темі