ДОПОМОГА

Раненые в АТО: Костя Клепач из житомирской 95-й бригады

3 квітня 2015, 09:59

 Когда знакомишься с новым раненым, никогда не знаешь его настроение, состояние и желание рассказать о себе.

Костя немногословен, но после объяснения, зачем и для кого я пишу о раненых, говорит спокойно: "Задавайте вопросы, буду отвечать…"

У 20-летнего парня с позывным Клёпа, в соцсетях каждый второй пост посвящён погибшим побратимам. Год назад уже был такой:

Нас научили убивать, стрелять без промаха и драться!
Нас научили выживать, нас разучили улыбаться!

Константин Клепач на войне уже год – с самого начала, ещё с Крыма. 95-я отдельная аэромобильная бригада. 

 Константин Клепач

– Коли ти зрозумів, що на війні?

– 2 травня ми входили до Слов'янська. Тоді місцеві нам дорогу перегородили, стояли з іконами, дітьми... Тоді стало зрозуміло, що то війна. У той день загинув мій друг Петро Коваленко – в нього поцілили із підствольного гранатомета ВОГ. Йому було 20 років.

– А коли потім звільняли Слов'янськ від сепаратистів, як реагували?

– Та спокійно, повиходили всі за їжею. Дорогу вже ніхто не перегороджував...

– Розкажи, будь-ласка, про хлопців.

– Та що розказувати, у нас всі геройські хлопці, всі гідні розповіді. Ми ж ще із квітня, то нас в Крим кинули, потім зразу на Донецьк. У нас все було злагоджено, в роті всі були особливі.

За цей час дома був днів зо двадцять, а так ми всюди були, де булу жарко: Слов'янськ, Лисичанськ, Шахтарськ, Степанівка, Дмітрієвський котел – із нього витягали 79 та 93 влітку, 32 блокпост… Коли із Дебальцевого виводили 128-му, то ми також допомагали.

Шахти брали. Нам сказали, що візьмете шахту, дня зо два потримаєте, а потім підтягнеться підмога. Ту шахту, біля Спартака, ми брали дуже важко. Брали масою, кількістю. Багато хлопців поклали там. А потім замість двох днів, тримали двадцять днів.

Ще Савур-Могилу брали.

А в Слов'янську біля Карачуна стояли, бачили як вертушки збивали, збирали тіла хлопців… Усяке було.

 

– А забезпечення яке у вас було?

– Спочатку було дуже погано, у нас були радянські бронікі та каски металеві. Кілька – іноді була банка на трьох. А пізніше, коли почали волонтери приїздити, краще стало.

– Розкажи про останнє бойове завдання, коли тебе поранило?

– Коли поранило мене, то я виявився самий "щасливий" серед усіх. Ми тримали позиції біля Авдіївки, змінили там 25-ку, тримали залізничний міст. Довго тримали.

В той вечір, 16 березня, почався обстріл мінометний, коли прилетіла наша міна. Міна розірвалась в метрі. "Батя" загинув відразу, його осколками посікло, а другий хлопчина отримав важке поранення живота – але ще мені надавав допомогу, бо здалося, що руку у мене відірвало, все було в крові, руку я не відчував, вона висіла як пліть.

Потім ми із ним зустрілися в Мечникова, в лікарні, у Дніпропетровську. Він залишився там, а мене в Київ відвезли.

– У вас аптечки були?

– Так, товариш, який сам був поранений, але думав, що я важчий, вколов мені бутарфанол, наклав джгута.

У мене ж ліва рука, та ліва нога поранені. Нога тільки м'які тканини, та м'язи, операції вже зробили, тканини звели, а ось рука... Як я мрію, щоб вона загоїлась! У мене там немає ліктя, вирвало його, та то таке, лікоть можуть протез поставити – аби рука перестала гнити та зажила.

Так хочу, щоб своя рука залишилася.

– А чого більше всього хотілося на війні?

Щоб все закінчилося, щоб мир був, додому хотілося.

– А як рідні, не відмовляли тебе від армії?

Я на контракті з 2013 року. Хотів бути кадровим військовим. Коли війна почалась, звісно, мама переживала. Яка ж мама бажає, щоб син загинув?

Я про армію мріяв. Тепер вже треба думати про щось інше, бо в армії вже не зможу залишитися...

...Костя вздыхает и замолкает. Сам он живёт в небольшом городке в Полтавской области, который мы всегда проезжаем, когда едем в АТО. Мама и Костина невеста (она у него учительница) приезжают к нему в госпиталь по очереди. Ученики пишут письма и рисуют открытки, поддерживают героя.

 Школьники написали письмо Косте

Чтобы больше не нагружать Костю, я прощаюсь и собираюсь на выход.

А в голове опять мысли про то, что воюют мальчишки, которые младше моей старшей дочки. Воюют, гибнут, получают ранения.

Он не очень радостно сообщает номер карточки, потому что ему "неудобно". Почти все так реагируют.

Карта ПБ
Клепач Константин 4149 4978 0333 0069 

Очень многие ребята сопротивляются тому, чтобы им помогали.

Но как иначе?.. Как иначе теперь мы можем им показать, что нам не всё равно, что мы о них помним!

Ирина Солошенко, для УП.Жизнь

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі