Інтерв'ю

Розповідь про снайпера з Житомира Володимира Гнатюка, який загинув під Донецьким аеропортом

26 серпня 2015, 13:37

Житомирянин Володимир Гнатюк снайпер 90-го окремого десантного-штурмового батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади з позивним «Фотограф», з миротворчою місією побував у Косово та Іраку, але 26 лютого загинув на рідній Україні від рук російських військових.

Своїми спогадами про війну на сході України та снайпера з Житомира Володимира Гнатюка з Житомир.info поділився військовий 90-го окремого десантного-штурмового батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади Віталій Зварич з позивним «Рекс».

«Потрапивши на полігон у Перлявці під Житомиром, ми сформувалися у 90-й батальйон 95-ї бригади. Батальйон створювався, як нам розповідали, під Міністра Гелетея, і був одним із найкращих серед всіх інших. Після навчань на полігоні ми поїхали в Костянтинівку на постійне місце дислокації. Були в аеропорту, Лозиному, Пісках. Володя Гнатюк прийшов у наш батальйон пізніше всіх, але мав більше досвіду, адже воював та служив у 95-й бригаді. Командиром нашого взводу був Максима Ридзанич, «Адам», а правою його рукою був Вова Гнатюк. Макс ставив задачі, а Вова розробляв ці воєнні задачі. На той час наш взвод снайперів був одним із найкращих в тому батальйоні, він виконував всі задачі, й такі, які інші боялися чи не хотіли робити. І саме наш взвод поніс найбільше втрат в аеропорту.

Вова разом із Максом вписали себе у списки тих, хто поїде до Донецького аеропорту. Вони обоє могли не їхати, але все ж вписали себе у ті списки. Хлопці поїхали в саме пекло війни. Я ж потрапив в останню групу. Потім була реабілітація. А 18 січня 2014 року нам повідомили про те, що потрібно негайно виїжджати на схід з дому: нібито хтось десь лишив свої позиції ,і потрібно їхати туди. Ми всі зірвалися і поїхали. Наша п’ятірка потрапили в пожарку, яка знаходилася в аеропорту між терміналом та башнею. Ми мали прикривати башню і наших в терміналі. До нашої групи додали ще двох кулеметників. Ми як снайпера мали свою функцію виконувати, їх прикривати, а вони - наших на другому секторі.

Максим Ридзанич та Володимир Гнатюк

Коли 18 січня наш комбат Кузьміних потрапив у полон, ми мали виїжджати з тієї території, проте один водій відмовився, побоявся їхати, адже тоді були запеклі бої. Ми виїжджали на світанку, комбат нам кричав, аби ми «знімали» з амтелбешки, щоб не попали під обстріли. Спочатку ми попали в башню. Коли ми виїжджали нашим сказали, що все норм, наші відбули пожарку, сапери сидять десь по рукавах. Ми заїхали в башню, а там наші. Почали розвантажувати техніку, і виявляється, що то не пожарка, вона далі. Грузимося назад. Добралися до пожарки, і день у день без відпочинку нас починають крити, а коли ми втратили зв'язок зі штабом, а втратили тому, що комбата взяли в полон, Макс лишився за головного. Над пожаркою зверху був ще один сектор, там знаходилися сапери, і один з тепловізорів це засік. Напевно, у кожного всередині була якась паніка, але того ніхто не показував: команд не знаємо, що робити… Макс до останнього не казав, що у нас немає зв’язку чи якісь проблеми, навіть виду не подав, тільки потім сказав: Ну, что вы, умрем все вместе, так и быть», це все він казав шуткуючи, проте в цей же самий час, повторював, що нам тут буде несолодко.

Саме тоді ми вже поставили гранати і готувалися підірватися, проте якось вночі наші прорвалися на МТЛБ в термінал – це була 79-а бригада. Ми їх і взяли до себе.

Якимось дивом одного дня до нас пробрався начальник зв’язку та дав перепрошиті рації. Розповів нам про комбата Кузьміних, бо ніхто толком нічого не знав, де він і що з ним. Начальник зв’язку сказав, що дуже радий, що ми живі, адже всі вже думали, що вас немає на білому світі. Отже, духом ми не падали! Настав час виходити з аеропорту, бо, крім нас, там більше нікого не було. Почали вирішувати, як ми будемо йти. Нам розповіли, що маємо рухатися півтора кілометра своїм ходом, там нас зустрінуть і ми відправимося на Водяне. Начальник зв’язку вивів нас, 5 снайперів та 2 кулеметника, під градами та пострілами.

Коли після відпустки Вова Гнатюк приїхав з дому, Макс вже себе проявив як командир, за роботу в аеропорту нас нагородили іменними ножиками «За мужність». «Адаму» (Максим Радзанич) сказали: так як взвод снайперів себе зарекомендував – його ставлять командиром розвідки. Ми всі його вітали з новою посадою, а він був таким добряком, і, посміхаючись, каже: Не знаю, радіти тут потрібно чи співчувати.

Володимир Гнатюк другий зправа

Після того, як вийшли з аеропорту, нашим завданням стало коректування.

Один зі взводів відмовився від виконання поставленого завдання, і знову вся відповідальність лягла на нас. Ми виходили на позиції перед аеропортом та коректували те, що там бачимо. Ще тоді, виїжджаючи з аеропорту, Вова казав: «Рексік», ще в аеропорту ти міг десь сховатися, а тут ти в полі, і сапери прочісують градами, мінометками це поле, аби прибирати коректировщиків.

Згадую також, як одного дня підходить до мене Макс, а у мене вже були 4 контузії і почалися проблеми зі слухом і каже: «Рексік», поїдеш в госпіталь і провіриш себе. Кажу, хай інші їдуть, у нас людей мало, а Макс каже, та я хочу, аби ти поїхав.

Ми з іншими хлопцями їдемо в Костянтинівку, в госпіталь, пішли в лікарню, не доходячи туди, нам дзвонять і кажуть, аби ми негайно прибули на базу, щоб люди не бачили, бо там збили дівчинку на танку і, коли бачать когось у військовій формі – всіх «дьоргають». Ми прийшли на базу, і нас нікуди не випускали, аби не провокувати людей.

У четвер чи п’ятницю, 20 березня 2015 року, нам телефонують і кажуть, що загинув Макс, потрапивши у засідку російських диверсантів. В той самий день його син виграв чемпіонат України з боксу. Максиму Ридзаничу було 37 років. Він мав дві вищі освіти (геофізик-ядерник, юрист). Реалізував себе як успішна людина, директор охоронної фірми.

Він переживав за кожного солдата, а коли загинув Вовка – ридав, хоча був «залізним». Ми постійно йшли в бій, в атаки, ніколи не сиділи, не чекали наказів.

Макс був добровольцем, мав трьох дітей і міг не йти воювати, але нам казав: Хіба я захищаю Порошенка чи Верховну Раду, я захищаю своїх дітей.

Вова ж був позитивною людиною, душею компанії. Загинув у бою під Донецьким аеропортом від розриву танкового снаряду отримавши смертельне осколкове поранення.

Я пішов на війну по своїй волі. Макс розповідав, що через Ірпінь не міг потрапити добровільно, вдалося це зробити через Житомирський військкомат, і Вова добровольцем пішов. Всі в зводі були добровольцями або мобілізовані. Ми подивилися, що 95-а бригада, найкраща – і пішли туди. Наш взвод у батальйоні був самий найкращим, його постійно хвалили.

Вова з Максом завжди були разом. Вовка був життєрадісним, постійно на позитиві. Десь розетка не робить - пішов і зробив. Приїхали змучені з аеропорту, коли вже нічого не хочеться, а він торбу в руки - і побіг за продуктами в Водяне.

Вова Гнатюк ніколи не хвалився і не розповідав, яким він був. Часто з сестрою спілкувався по телефону: Ирочка, я нашел себе ножик…., про ремонт на Іриній квартирі говорив, тут війна, а він про ремонт думає.

Вовка – веселий був. Тактику нам розробляв. У Макса вся надія на нього була.

Завдяки Вовці волонтери нам завжди щось привозили. Дивився, переживав, що кому треба, зідзвонювався і нам все привозили, завдяки йому у нас і форма була, і їжа, і ліки. Коли йому з дому щось приходило, то він обов’язково ділився з усіма. За дочку думав, за жінку Олічку.

Вовка був майстром на всі руки, все вмів, знав, і навіть дружині їсти готував. Я завжди його «фартовим» називав. Він ніколи не був розсіяним, завжди був веселим, Вова мені Шукшина нагадував, постійно посміхався. Не було видно, що він чогось боявся. Над нами снаряди вибухають, а він сміється…..

Люди розповідають багато, що військові постійно п’ють, а я перший раз чарку випив, коли Вовка загинув, а потім ще раз, коли Макс…

У нашому батальйоні не було жодної політики, ми не говорили і не сперечалися. Сміялися лише стосовно зарплати, типу - ми воюємо, а ще й зарплата буде…», – розповів військовий 90-го окремого десантного-штурмового батальйону 81-ї десантно-штурмової бригади Віталій Зварич з позивним «Рекс».

26 серпня минає рівно 6 місяців із дня загибелі біля Донецького аеропорту Володимира Гнатюка «Фотографа», майже через місяць не стало і його друга Максима Ридзанича «Адама».

Як повідомляв Житомир.info, 20 червня у с. Озерне Житомирського району, на школі, в який навчався Володимир Гнатюк, повісили та відкрили меморіальну дошку. Доньці загиблого військовослужбовця вручили посмертну нагороду батька – орден «За мужність» ІІІ ступеня.

Житомир.info

Матеріали по темі