Місто

Історія перейменування житомирської вулиці Баранова: як вона називалася до 1974-го і хто такий Параджанов

28 вересня 2016, 10:42

Вулиця в Житомирі, про яку піде мова, є частиною старої торгової дороги, що навпрошки з’єднувала поромну переправу через ріку Тетерів біля села Станишівка з Великою Московською стовповою дорогою (нинішньою вулицею Корольова) і старою дорогою на Вацків (Глибочицю). Дорога відома з ХVІІІ століття і на початку ХХ століття почала забудовуватися як вулиця. З 1920-х носила гарну, типово середньовічну назву – Ковальська, а в 1974-му була перейменована на вулицю Баранова – на честь командира 1-го гвардійського кавалерійського корпусу Віктора Баранова, який брав участь у першому визволенні Житомира (12 листопада 1943) від німецьких окупантів.

Якщо генерал-лейтенант, Герой Радянського Союзу (з 1945) Віктор Баранов визволяв наше місто, то, звичайно, цікаво дізнатися, як це відбувалося. Але мемуарів він не залишив. Інтернет висвітлює кілька вдалих операцій Баранова у різні роки війни, а про листопад 1943 читаємо лише рядок: визволяв Київ, Коростишів, Житомир. І все. Мовчить не тільки командир 1-го кавкорпусу – ні пари з вуст і у інших воєначальників 1-го Українського фронту. Тоді послухаємо молодших командирів. Семен Равінський (у 1943 – лейтенант).

«Журналист: – Вы упомянули житомирское окружение. Как вы из него прорывались? Правда ли, что там попало в плен свыше 20 тысяч наших солдат?

Равинский: – Я не знаю, сколько попало в плен под Житомиром. Но пропавших без вести только в нашем полку было примерно 70%. Мало кто вышел оттуда. Мы стояли рядом с Житомиром. Ходили слухи, что кавалерийский корпус захватил в городе богатые трофеи и перепился, тут немцы и ударили и выбили нас из города. Я знаю, что мы попали под танковый контрудар, а кто виноват? Нас кинули закрывать брешь в обороне, вроде на Коростень – сейчас уже точно не помню… Я умел хорошо воевать, а цитировать мемуары военачальников – это не для меня. В этих мемуарах брехни чересчур много. Интересно, кто-нибудь правду про Житомир в ноябре 1943 написал?».

Слово старожилам Житомира.

Григорій Добринін, 1928 року народження:

– Німець як відступив у листопаді 1943-го, то залишив у місті неушкодженими лікеро-горілчаний і пивний заводи (за іншими свідченнями, гітлерівці умисно залишили на залізничному вокзалі цистерни з чистим спиртом – авт.). Росіяни прийшли, понапивалися, ці бочки на підводи вантажать. А напилися – які вже з них вояки? І тут через кілька днів німець наступає, і що робити? Мама каже: «Тікати треба. Німець як прийде, то всіх поб’є».

Лідія Бабська (Рибачок), 1931 року народження:

– Незабаром німці відступили, і в Житомир увійшли радянські війська, але військами їх назвати було трудно. Багато офіцерів і солдатів були п’яні і ледве трималися на ногах, майже всі у відрах і котелках несли випивку. У нашій хаті квартирувало чоловік 20 разом з лейтенантом. Було дуже неприємно спостерігати, як солдати, не звертаючи на нас, дітей, уваги, грубо матюкалися, вимагали від мами нагодувати їх, ображали: «Немцам прислуживала, а нам не хочешь?»

Вони забрали всю їжу, яка у нас була. Брудні, п’яні, неголені, вони пили, аж поки не заснули на підлозі, деяких знудило прямо в кімнаті.

Перейшовши в контрнаступ, німці швидко вибили з міста радянські війська, які, втікаючи, покинули в провулках весь свій обоз».

Таких свідчень житомирян у мене – на десятки сторінок. Відтак постає питання: за які заслуги вшанували Баранова? За ганебну поразку? Ні, з нагоди ювілею – 30-річчя визволення Житомира. Така відзнака навздогін – це все одно, що розшукати давно забутого героя і урочисто вручити йому, замість заслуженого бойового ордена, ювілейну медальку. Формально нагородили і у звіті поставили «галочку»: «Нашего полку прибыло еще на одного полководца!» (даруйте за тавтологію).

Віктор Кирилович Баранов

Врешті, в процесі декомунізації топонімічної карти нашого міста, постала нагальна проблема вибрати нове і достойне ім’я для колишньої Ковальської вулиці. Вибір зупинився на людині, яка щиро любила Україну, жила, творила тут і потерпала за радянських часів від політичних переслідувань.

Сергій Параджанов (Саркіс Параджанян) – вірменський і український кінорежисер і сценарист. Народний артист УРСР (1990), народний артист Вірменської РСР (1990).

Сергій Параджанов

У 1945 поступив на режисерський факультет Державного інституту кінематографії (ВГИК) у Москві, який закінчив у 1952-му. Курс, на якому навчався Параджанов, очолював Олександр Довженко.

Після закінчення інституту в 1952 був направлений у Київ. Перша його робота – посада асистента режисера на фільмі «Максимка» (режисер Володимир Браун).

Дебютом Параджанова у повнометражному художньому кіно став фільм «Андрієш» (1955), знятий на Київській студії разом з Яковом Базеляном. Після цього він створив кілька документальних і науково-популярних картин – «Наталія Ужвій», «Думка», «Золоті руки».

У 1959-му зняв художній фільм «Перший хлопець». У 1964, за мотивами Михайла Коцюбинського, Сергій Параджанов поставив фільм «Тіні забутих предків» про життя гуцула Івана. Ця картина, що вражає накалом народних пристрастей, на кількох міжнародних кінофестивалях була удостоєна премій, а ім’я Параджанова стало широко відомим.

Ще більш новаторською виявилася інша робота режисера і сценариста – «Колір граната». У фільмі, що складається з кількох мініатюр, він відтворив біографію тбіліського вірменського поета Саят-Нови на колоритному історичному тлі середньовічного Кавказу.

У 1984 Сергій Параджанов поставив за грузинськими народними переказами фільм «Легенда про Сурамську фортецю», а в 1988 вийшла його остання картина – «Ашик-керіб», знята за мотивами однойменної казки Міхаїла Лєрмонтова.

Параджанов – один із найцікавіших режисерів XX століття, унікальний майстер, який створив свою неповторну кінематографічну мову, і в житті був людиною незвичайною і чудернацькою. Непередбачений, з іскрометною фантазією до різного роду містифікацій, він 5 років провів у таборах строгого режиму, за якими настали 15 років творчої бездіяльності. І все ж ця людина знайшла в собі сили повернутися до улюбленої професії і завоювати світове визнання. Його фільми отримали понад 30 призів на міжнародних кінофестивалях, ним захоплювалися Фелліні, Антоніоні, Годар, Вайда, Мастроянні, Ів Сен-Лоран, Висоцький. Його друзями були Андрій Тарковський, Тоніно Гуерра, Міхаїл Вартанов, Юрій Ільєнко.

У 1965-68-х Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки і культури, протестуючи проти масових політичних арештів в УРСР, звертався до вищих партійних і державних органів з вимогою роз’яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ. У 1968-му його підпис під Листом 139 інтелектуалів проти незаконних політичних процесів стояв першим.

Розправа над українським націоналістом вірменської національності не забарилася – у 1973 році кінорежисер був зарештований, але не за політичні переконання (це було б занадто грубо), а за звинуваченнями у гомосексуалізмі із застосуванням сили. Згідно з матеріалами справи, сам Параджанов не приховував своєї сексуальної орієнтації від оточуючих, однак серед людей, які його добре знали, існує думка, що кінорежисер за своєю психологічною суттю був «провокатором», любителем епатажу.

Завдяки міжнародній кампанії протесту (звернення підписали Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті, Роберто Росселіні, Мікеланджело Антоніоні, Андрій Тарковський, Міхаїл Вартанов і Луї Арагон (який особисто звернувся до Брежнєва), Сергій Параджанов був звільнений 30 грудня 1977 року.

За активну і безстрашну громадянську позицію і політичні переслідування кінорежисера називали «вірменом, який народився у Грузії і сидів у російських таборах за український націоналізм».

(Далі буде)

Олександр Гуцалюк для Житомир.info

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі