Місто

Історія колишнього житомирського Центрального гастроному: портрети та вивіски на його фасаді

24 жовтня 2016, 16:28

Яка головна ознака вулиці? Вона забудована. Якщо на ній немає будинків, це вже не вулиця, а польова дорога. Отож, проводячи краєзнавчу розвідку по житомирських вулицях, обов’язково зупинишся всюдисущим оком на якійсь будівлі. Дивитися і бачити – «смотреть и видеть». На перший погляд, слова нібито синоніми, але ні, як-то кажуть в Одесі, «это две большие разницы». Вони відрізняються семантикою. Можна дивитися і не бачити. Так само, як «слушать и слышать» – слухати і не чути.

«Где эта улица, где этот дом

С самым любимым вождями окном?

Вот эта улица! Вот этот дом,

Что так гордится известным окном!».

Сідай, шановний читачу, поруч, будемо разом «смотреть и видеть» світлини старого Житомира – дуже цікава річ!

Ось перше, дореволюційне фото. Стоп-кадр, миттєвий знімок епохи столітньої давнини: «Вот эта улица, вот этот дом» – Велика Бердичівська, 15 у Житомирі:

Що ми бачимо? Нещодавно зведений оригінальний двоповерховий будинок. Архітектурний стиль – міська еклектика. Вулиці губернського міста (зверни увагу) забруковані і, до речі, дуже акуратно – це не сучасний латаний асфальт. Великою Бердичівською пролягає колія трамвайного маршруту № 3 – від Площі Олександра ІІ (Соборної) до Родильного притулку братів Дуриліних.

Цей будинок до буремних революційних років належав житомирському купцю Готтесману, який здавав його приміщення в оренду фізичним і юридичним особам (висловлюючись сучасною термінологією). На першому поверсі – «розъскошный» (судячи з реклами в газеті «Волынь») магазин фототоварів Карла Лейбенгарца, який може забезпечити «житомирян, жителей губернии, а также гостей города чудесной оптикой – фотоаппаратами Цейса, Герца и прочим».

А на другому поверсі – приватне восьмикласне Житомирське комерційне училище Ремезової (з 1907), перше в місті, яке давало середню загальну і спеціальну комерційну освіту. З 1911 директором цього училища і викладачем історії був Микола Лятошинський, відомий історик, краєзнавець, суспільний діяч, батько видатного українського композитора Бориса Лятошинського. В училищі навчався український письменник Гордій Брасюк (згодом репресований), мешкав в одній із квартир український композитор Віктор Косенко.

Кутова частина будинку виходить на перетин двох вузлових магістралей – Великої Бердичівської і Михайлівської вулиць. Вона є надзвичайно важливою і, як кажуть архітектори, «працює» не тільки на себе, а й на перехрестя і перспективу. Іншими словами, наочна реклама у цьому місці – влучає «в яблучко».

А ось друге, довоєнне фото. Що впадає в око? На Михайлівській (з 1921 – вулиця Міськради) немає дерев. Неякісне зображення заважає розгледіти покриття вулиці – у 1936 вона першою в місті була заасфальтована. Але без сумніву, це середина 30-х, про що свідчить особисто товариш Сталін.

«Як особисто?» – дивується читач. А так: у рекламному відділі обкому партії знайшовся кмітливий менеджер, який запропонував: «А давайте, товарищи, нашего любимого Йосифа Виссарионовича отпиарим политической рекламой! И прямо в окне! Так чтоб видно было издалека!». Бачиш, читачу, як «вождь всех народов» виглядає з вікна другого поверху? Він у довоєнному френчі без погонів (після війни одягне кітель генераліссімуса) і промовляє до трудящих сакраментальне: «Жить стало лучше, жить стало веселее, товарищи!».

Чому саме цю фразу? Та тому що в будинку Готтесмана, замість капіталістичного магазину фототоварів Карла Лейбенгарца, тепер відкрито соціалістичний Центральний гастроном: трудящим потрібні ковбаси, а не фотоапарати.

Дарма, що в житомирських магазинах не тільки ковбас, а взагалі мало що було. Старожил і краєзнавець Віктор Ліпінський згадує: «До 1939 ще був хліб, а пішли туди, на Західну Україну, і як обрізало! Черги знову виникли, і так було аж до 1956. Я запам’ятав, як 30 квітня 1941 ми з батьком, тіткою і двоюрідною сестрою марно шукали на першотравневе свято по магазинах оселедців – ну хоча б якихось червоних, сухих! То при нагоді житомиряни їздили за продуктами в Київ (до речі, як і наступні 50 років)».

А ось третє, воєнне фото. Літо 1941. Перші дні окупації. Німецький військовий регулювальник на розi Гітлерштрассе (Велика Бердичівська) і Герінгштрассе (Михайлівська). Сталіна «визволителі» з вікна викинули, як і повалили Леніна на площі Рози Люксембург (Соборній). Натомість на балконі німецька вивіска ласкаво запрошує до Центрального гастроному – мабуть, скуштувати вже не совєцьких, а німецьких ковбас і випити баварського пива.

Над гастрономом має розміститися гебітскомісаріат – німецька окупаційна адміністративна установа. Очолить її гебітскомісар Магаз – людина дуже скромна, тому у вікні він стирчати не буде, як Сталін, а обмежиться лише вивіскою – «Gebietskommissar», і навіть своє прізвище не вкаже. А ще він запам’ятався житомирянам як людина дуже порядна – в усьому любив порядок, а точніше – два порядки. Старий німецький: усі мають гут арбайтен – завзято працювати. На благо Вєлікій Германія. Хто не арбайтен – той не ессен (не їсть). І новий німецький порядок – нойєс орднунг.

Про цей орднунг згадує житомирянка Лідія Бабська (дівоче – Рибачок): «У місті було спокійно, злочинність відсутня повністю, адже німці ввели залізну дисципліну. Мій дядько працював на хлібозаводі і якось відмовився виконувати наднормову роботу – за це йому всипали 25 канчуків. Правда, потім самі ж німці привезли його додому і дали навіть лікаря, щоб той допоміг дядькові скоріш одужати».

«А кто будьєт отлынивать – тяжолий тюрьма».

Крім буцегарні, нойєс орднунг мав у запасі для неслухняних ще й шибеницю (житомиряни називали її – вішальниця). У 1943 підпільна диверсійно-розвідувальна група НКВС на чолі з Євгеном Мірковським влаштувала в гебітскомісаріаті зухвалий терористичний акт – заклала вибухівку. Якби то був фугас, а не протипіхотна міна, то від будинку Готтесмана взагалі купа цегли зосталася б. А так лише повилітали шибки, і гебітскомісар Магаз відбувся переляком і подряпинами. Стояв посеред розваленого кабінету, увесь обсипаний крейдою, і волав погрози: «О, майн гот! Партизанен, вы мне дорого заплатить! Я буду вас вешайт на шельковый верьефка! Мать вашу капут!».Спритних енкаведистів він, звичайно, не впіймав, натомість відправив на вішальницю десятки безневинних заручників. За цей величний подвиг Мірковський отримав звання Героя Радянського Союзу. 

А ось фото, зняте військовим фотокореспондентом у перший день другого визволення Житомира. Вивіску «Gebietskommissar» ще не встигли скинути.

Про цю світлину згадує житомирянка Марія Кравець (у дівоцтві – Мельник). У 1941 її родина евакуювалась у Башкирію, під Чкалов (Оренбург): «На початку 1944 моя мама пішла у військкомат отримувати гроші по атестату і принесла звідти газету з повідомленням про визволення Житомира із фото Центрального гастроному на Михайлівській. Гастроном був цілий, неушкоджений».

А ось наступне фото: епоха пізнього Хрущова – раннього Брежнєва. На місці гебітскомісара Магаза – вождь «мирового пролетариата» Ілліч, який передає всім гегемонам «коммунистический привет». Що впадає в око? Віконна партійна реклама вже всюди буйно квітне, як та черемшина, і, клонуючи себе, перекинулася на сусідню, міську управу. Коли такої реклами стає занадто багато, вона починає дратувати і перетворюється на антирекламу:

І врешті, останнє, сучасне фото – з нашого знаменитого вікна тепер радикально стирчать партійні вила. Отак воно, це вікно, мімікріє (чи мімікрує?) вже 80 років: Всеросійська комуністична партія (більшовиків) – Націонал-соціалістична робоча партія Німеччини – Комуністична партія Радянського Союзу – Радикальна партія України. При всій повазі до пана Ляшка (а він як бойовий політик мені дійсно імпонує) не думаю, що такий самопіар його житомирських однопартійців сприяє іміджу радикалів.

Кожна історична будівля-пам’ятка має власну і неповторну фізіономію (це, звичайно, не стосується «хрущоб» – там її взагалі немає). За більше ніж сто років наш герой (тобто будинок) постарів, посивів, покрився зморшками і тепер схожий на занедбаного, неохайного пенсіонера. Можна, звичайно, зробити йому макіяж, але це до першого дощу. Тут потрібна пластична операція.

По-друге. Ми дуже хочемо в Європу і вважаємо себе європейцями. Отож давайте і поводитись належним чином. Віконна реклама (як політична, так і комерційна) стоїть в одному ряду з парканною, стовповою і наскельною («Здесь был Вован»). У цивілізованих країнах розміщення на історичних архітектурних пам’ятках таких витворів мистецтва – неприпустиме. 

Краєзнавець Георгій Мокрицький на додачу ще й член Національної спілки архітекторів України, член міської та обласної містобудівних рад. У 2010 я звернувся до нього з пропозицією висвітлити тему: «Чи відповідає Житомир сучасним архітектурним стандартам»? Він навів багато сумних прикладів, як теперішні власники будинків (чи їх частин) через непрофесійні рішення псують або взагалі знищують унікальний волинський архітектурний стиль нашого міста. Згадав Мокрицький і нашого героя:

«Я нічого не маю проти магазину «Модерн» на Великій Бердичівській, 15, проте ніколи б не дозволив розміщувати його в центрі Житомира. Тому що центральна частина – це маленький місцевий Монпарнас, який має нести культурну функцію. Це туристична зона, де ходять гості міста. І що? Вони підуть ковдри купляти? Продавати ліноліум можна і в іншому місці. Тим більше, що власники магазину повністю закрили широким рекламним поясом дуже гарний пластичний карніз, який прикрашає цей оригінальний будинок у стилі міської еклектики. Те ж саме зробили і власники магазину «Квартал», який виходить на Михайлівську. Робіть що хочете, навіть світлову рекламу у вікнах, але навіщо псувати архітектуру? У нас не так уже й багато будинків, що мають завершений вигляд і своє історичне обличчя».

До цих слів я додам наостанок здивоване: «Куда уехал балкон? Он был еще вчера!». І дійсно, де балкон над Центральним гастрономом? «Кто бабе руки обломал?».

Тепер, шановний читачу, «разницу между смотреть и видеть почувствовал? Или ощутил?» – «А то!» – «Учись, студент!».

Олександр Гуцалюк для Житомир.info

Матеріали по темі