Рівно 133 роки тому, 20 січня 1884, в м. Чуднові колишньої Волинської губернії народився Іван Фещенко-Чопівський – майбутній видатний вчений-металург світового рівня, громадський і політичний діяч часів Українських визвольних змагань, міністр Центральної Ради та Директорії.
Після чуднівської двокласної народної школи хлопець у 1893 поступив у Житомирі в підготовчий клас Першої класичної чоловічої гімназії. В 1901 помер його батько (в цей час їхня сім'я мешкала в Житомирі), і, щоб матеріально підтримати матір і молодшу сестру – ученицю Маріїнської гімназії, – Іван став підробляти репетиторством. Цим заробітком він оплачував і своє навчання. А після закінчення гімназії в 1903 вступив на хімічний відділ Київської політехніки.
Влітку 1908 Фещенко-Чопівський захистив дипломний проект «Мартенівська фабрика», отримав вимріяне звання інженера-технолога І ступеня і посаду старшого асистента при кафедрі металургії. У 1910 відвідав Міжнародну виставку в Брюсселі і Міжнародний конгрес з металургії в Дюссельдорфі. 1913 успішно склав екзамени на звання ад'юнкта і в нагороду був відряджений на кошт Міністерства Промислу і Торгівлі в Німеччину на дворічне стажування в лабораторії відомих металографа Обергофера та металурга професора Сімерсбаха.
Іван Фещенко-Чопівський
Закордонне стажування перервала Перша світова війна. Після повернення до Києва молодий вчений працює в політехнічному інституті на посадах спочатку асистента, потім доцента, викладаючи пірометрію, металургію, металографію, термічну обробку.
В 1921 Фещенко-Чопівський емігрує до Польщі.
З 1922 він – старший асистент кафедри металознавства Варшавської Політехніки. У цьому ж році на запрошення ректора Гірничо-металургійної академії в Кракові заснував кафедру металографії і загальної металургії та зайняв посаду завідувача і професора цієї кафедри. У 1927 захистив дисертацію на ступінь доктора наук «Про цементацію бором і берилієм заліза, нікелю і кобальту та деяких спеціальних сталей» (роботу над якої розпочав у Київській політехніці). У 1931 ще одна дисертація – «Бляхи парових котлів», на ступінь габілітованого доктора наук. З 1928 Фещенко-Чопівський – науковий дорадник, керівник дослідницької лабораторії металургійного заводу «Байльдон» у Катовицях. Від 1933 член-кореспондент польської Академії технічних наук. Дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка, Товариств металургів і механіків Польщі, металургів Німеччини (Verein deutscher Eisenhüttenleute), American Society of Metals, англ. Iron and Steel Institute, Institute of Metals.
Опублікував понад 135 наукових праць українською, російською, польською, німецькою, англійською, французькою мовами – головним чином з термічної, хіміко-термічної обробки, легування сталей. Найважливішими його книгами є «Природні багатства України» (1919), написані і видані на замовлення Голови Центральної Ради, професора Михайла Грушевського, двотомна «Економічна географія України» (1921) і тритомний підручник «Металознавство» (1930 – 1938).
Роки навчання студента Фещенка-Чопівського в Київській політехніці (1903-1908) припали на складний у політичному плані період. У подіях 1905 він брав активну участь уже як національно свідомий українець, а відкриття у 1906 київської «Просвіти» ще більше активізувало його громадсько-культурну діяльність. Українців у Політехніці студіювало мало, вони згуртувались у земляцтво, і Українська громада при КПІ постала в 1907.
Як член товариства і член лекційної комісії «Просвіти» Фещенко-Чопівський систематично читав лекції в Троїцькому народному домі та на периферії Києва, читав українською (тобто «мужицькою») мовою. У 1910 російський уряд визнав діяльність київської «Просвіти» високо шкідливою і врешті заборонив її.
Молодий вчений все глибше занурюється в національний український рух – стає одним з активних діячів української партії соціалістів-федералістів (УПСФ). Вона об'єднувала українську інтелігенцію з поміркованими поглядами. Очолював її Сергій Єфремів (репресований у 1930-х), видатний і шанований літературознавець, публіцист, громадський діяч. Деякий час до цієї партії належав і Михайло Грушевський, який згодом вийшов з неї через свої більш соціалістичні уподобання.
Із встановленням української державності Фещенко-Чопівський поринув у вир визвольної боротьби та політичних подій. Як член Центральної Ради став головою Київської міської Національної Ради та головою Губерніальної Ради Київщини. Рішуче виступив проти спроби уряду України порозумітися з Керенським та українською фракцією більшовиків. На форумі Малої Ради вимагав конкретних протидій, що призвело 22 січня 1918 до проголошення Четвертого Універсалу і означало проголошення незалежної Української Народної Республіки.
Бульвар Шевченка в Києві. Політичні пристрасті вирують. 1917
Далі він – заступник голови і міністр народного господарства в уряді Директорії, заступник прем'єр-міністра та міністр народного господарства в уряді Остапенка (1919); Голова Ради Республіки, створеної за рішенням Голови Директорії Петлюри, з місцем осідку на еміграції у Тарнові (лютий – серпень 1921). Після 220 днів діяльності Ради закінчився важливий державотворчий етап у житті Фещенка-Чопівського.
В еміграції, репрезентуючи польську технічну думку, український вчений переживав, що плоди його праці збирає не українська, а польська наука. Свої наукові праці він завжди підписував українським «Іван», а не «Ян», що багатьма в Польщі сприймалося негативно – як прояв українського націоналізму. До кінця свого життя вчений залишався переконаним, що покликання вченого і його священний обов'язок – передавати свої знання і досвід молодим поколінням. Особливо опікувався він молодими земляками, що вступали до академії. З його ініціативи для української молоді був створений стипендійний фонд імені Симона Петлюри.
Активно включався Фещенко-Чопівський у громадське життя Кракова, в місцевій «Просвіті» виступав з доповідями національно-патріотичного спрямування. Для молодих техніків започаткував «Свято української техніки», яке в 1930-х відбувалося щорічно в день опікунки гірників Святої Варвари. У період так званої «українізації Радянської України» відновив зв'язки з давніми колегами рідної Київської політехніки, харківським «Науково-технічним вісником». Зустрічався з харківською делегацією на ІІ з'їзді українських інженерів у Львові (1926). Мав бажання співпрацювати з ученими дніпропетровського журналу «Досягнення металургії в СРСР та за кордоном», але редакція не була готова до публікацій українською мовою, а на переклад російською автор не погоджувався.
«Блиснула можливість повернення на Батьківщину, – писав Фещенко-Чопівський, – коли після смерті мого вчителя В. Чижевського (1926) надійшло офіційне урядове запрошення до повернення в колишню альма-матер». Вимогою було «каяття» вченого... «Як сильно хотілося мені повернутися додому, мріялося попрацювати на рідній землі, для своїх, а не для чужих! Але ж дороги через «каяття» для мене, який пішов на еміграцію в ім'я незалежності й соборності України, не було – це було б проти мого сумління».
Під час німецької окупації Польщі Фещенко-Чопівський очолив Український допомоговий комітет для українських емігрантів, який згодом перетворився у філію Українського Національного Об'єднання (УНО). Активна патріотична діяльність УНО врешті впала в око гестапівцям і призвела, 24 січня 1944, до арешту професора і ще понад 20 його активних членів. Але завдяки заступництву впливових діячів УНО з Берліна і тому, що обшук у квартирі відомого вченого виявився безрезультатним, гестапо-СД звільнила його з в’язниці 15 лютого 1944.
Натомість через рік, для сталінської таємної поліції – НКВС, цих фактів діяльності УНО виявилося більш ніж достатньо. 27 січня 1945 до Катовиць увійшли частини Червоної армії, і вже в березні Фещенка-Чопівського, незважаючи на запевнення уряду Польщі, знову було заарештовано і відправлено в Київ (у Лук'янівську в'язницю). Там військовий трибунал НКВС Київської області звинуватив його в тому, що «він у 1918-1919 був антирадянськи налаштованим членом Української Центральної Ради, займав в уряді Самостійної України посади міністрів, за дорученням Петлюри вів перемовини з питань забезпечення Петлюрівської армії зброєю і боєприпасами, добивався визнання Антантою уряду Самостійної України, а в травні 1941 став членом УНО, а потім головою Катовицької обласної управи УНО». Відтак його було засуджено до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах.
Нелюдські умови ув’язнення Іван Фещенко-Чопівський витримав лише сім років і помер у віці 68 років 2 вересня 1952 в таборі села Абезь Республіки Комі, де і похований. 1996 громадська делегація Львівщини віднайшла і впорядкувала його могилу, на ній встановлено і освячено іменний металевий хрест.
Одна з вулиць в історичній частині Житомира, де Фещенко-Чопівський мешкав у будинку № 6, з 1992 носить його ім'я.
На Ніколаєвській вулиці, яка в 1921 була перейменована на вулицю Паризької Комуни, в довоєнні роки розміщалася (в приміщенні Селянського банку) найстрашніша в Житомирі каральна установа – ВЧК – ГПУ – НКВС. Глибоко символічним є те, що тепер ця вулиця носить ім’я жертви цієї злочинної організації
Олександр Гуцалюк для Житомир.info
