Чорнобильська катастрофа поступово забувається, хоча здавалося, що найграндіозніша по своїх масштабах та наслідках, вона, в історії людства навіки вкарбується в людську пам\'ять, послужить грізним застереженням людям, що живуть сьогодні та їх нащадкам. Нагадувати про трагедію та не забувати – наш священний обов’язок. Про те, що тоді сталося на справді, можуть сказати лише ті, хто безпосередньо, брав участь у ліквідації наслідків цього лиха... Напередодні 22-ої роковини Чорнобильської катастрофи, ми запросили до себе одного з найпомітніших учасників подій тих днів – Бориса Чумака. Сьогодні Борис Андрійович очолює благодійний фонд „Пожежні Чорнобиля”.
- Борису Андрійовичу, незважаючи на вислів „час лікує”, я знаю, що Ваша душа боліла, болить, і завжди буде боліти тими подіями, долею ліквідаторів. Розкажіть з самого початку, що це за лихо та чим воно нам загрожувало і буде ще довго-довго загрожувати.
- Важко уявити, що могло би статися, якби ми не загасили пожежу, не відкачали воду з під реактору, не поховали радіоактивні відходи в укриття і ще багато чого. Сьогодні не було б жодної здорової людини в Європі і половині Азії. Це була страшна незрима війна і трагедія народу. Десятки тисяч людей виконували свій обов’язок, ліквідуючи наслідки планетарної катастрофи. Серед них - бійці першої лінії фронту - пожежники. Скупі слова зведень «локалізували», «ліквідували» майже нічого не говорять. Тож варто нагадати що ж було насправді.
- Так, я з Вами згодна, наші нащадки і по сій день багато чого не знають про це лихо. Отже, як все було насправді?
- Після першого вибуху в реакторі пожежним вдалося ціною життя ліквідувати пожежу на реакторі і покрівлі машинного залу. Вогонь гасили при недопустимих рівнях радіації, знімаючи з даху своїх напівживих друзів. Пожежні не залишили поле смертельного бою. Прилади дозиметричного контролю, які використовували на станції, щодня були неспроможні фіксувати рівень радіації. Як стало відомо згодом рівні радіації біля зруйнованого блоку сягали 100,200,1000,5000 рентген на годину. Але випробування на цьому не закінчилось.
- Потім виникла ще одна небезпека – виникнення нової дуже сильної пожежі, це так?
- Так, панелі перекриття 4-го енергоблоку впали на дах турбінної зали - спільної для всіх блоків будівлі. Там знаходилось сотні тон гарячого машинного масла, тисячі кілометрів електричних кабелів під напругою, вибухонебезпечний водень у генераторах. Уламки цих залізобетонних панелей зруйнували траси електричних кабелів і пожежа почалася всередині зали - а така пожежа найнебезпечніша з тих, що може статись на АЕС. На щастя, встигли аварійно злити масло і витіснити водень. Якби цього не зробили, то упродовж години ця пожежа могла б охопити всю станцію. Не можливо навіть уявити, що було б.
- Я знаю, що з 6-го по 9-те травня там відбувалася відкачка води з підреакторного приміщення. Вода туди попадала зі зруйнованої вибухом системи охолодження реактора.
- Так, за для того щоб заглушити реактор в нього було скинуто біля 2000 тон піску, 900 тон доломіти, 2400 тон свинцю та 40 тон карбіду. Якби при цій вазі реактор провалився у воду, то був би термоядерний вибух. Цю роботу проводили в зоні з великою радіацією – біля 150 рентген. Участь у відкачці приймали Житомирські пожежні. Проте, це було не єдине лихо. Пожежа кабельних тунелів між четвертим і третім енергоблоками, що сталася в ніч з 22 на 23 травня – це теж було жахливе явище. У зв’язку з рівнем радіації в 250 рентген в зоні горіння, пожежу гасили групами по 5 пожежних, 10 хвилин, далі променева хвороба. І з цією пожежею справились ціною здоров’я і життя. Якби не загасили вогонь, то він потрапив би в третій реактор. У ліквідації цієї пожежі також прийняли участь пожежні Житомира.
- Всі ці надзвичайні ситуації - вибух реактора, пожежа на покрівлі і в приміщенні машинного залу, відкачка радіоактивної води з під реактора, пожежа між 3 і 4 реакторами, могли б призвести до світової катастрофи, так? А ще – очищення території від радіоактивних відходів. Очищення покрівлі від радіоактивного графіту провадили біля 5000 солдат. Кожен із них повинен був скинути до
- Де зараз ці люди, скільки їх залишилося живих, а як живі, то як вони існують, хто знає горе матерів і батьків. На яких лікарняних ліжках вони дотлівають. Їм тоді було по 22-24 роки, вони були повні сили і надій, мали право на щастя і любов, вони вступили в жорстокий бій зі страшним ворогом, який немає ні обличчя, ні запаху, ні тіні, ні смаку. Житомирський загін пожежних у складі 289 чоловік приступив до ліквідації аварії з 10 по 23 травня 1986 р. у першому ешелоні в так званий період, який називали: «За межами неможливого». Ми знали куди йшли, ми не йшли заради нагород, Ми вступили в бій за покликом серця, честі і совісті. Так ми були виховані. На превеликий жаль, ці риси в державі все активніше змінюють жадоба, користолюбство і зневага до ближнього. Із загону 59-ліквідаторів померло, 76 – стали інвалідами, і цей список щорічно катастрофічно продовжується. Всі інші мають розгалужені букети хвороб. Це люди робочого не пенсійного віку, переважно 44 – 48 років. Через пекло Чорнобиля пройшли більше 6 тисяч пожежних України. Багато із них уже пішло у вічність. За ліквідацію наслідків аварії на ЧАЕС із 12-ти героїв – 8 це працівники пожежної охорони, які були удостоєні цієї нагороди посмертно. Звання Героя Росії (посмертно) президентом Володимиром Путіним було присвоєно нашому земляку Володимиру Максимчуку, який керував гасінням пожежі кабельних тунелів між 4 і 3 реакторами, і зберіг від лишніх доз радіації сотні пожежних. У тому числі і нашого загону. На Україні, на жаль, для нього зірки Героя не знайшлося. Все це найреальніші факти.
- А ось тут в мене виникає питання – невже не можна сягнути розумом того, що зробили ліквідатори? Якими зусиллями було врятовано Україну і Світ. Невже не можна уявити, що Україна була на грані знищення держави і нації. То чому ж таке цинічне, бездушне відношення до ліквідаторів, які ще залишились живими. Невже позбавлення їх пільг – основна причина добробуту держави?
- Коштів від пільг достатньо тільки на 10-15 % потреб ліків. Віддайте нам втрачене здоров’я. Верніть дітям – батьків, жінкам – чоловіків, матерям – синів і забирайте все. А більшого нам не треба! Підсумок такий - хто своїм життям захищав людей і державу – ті в «пролете», а хто її розкрадає і знищує ті в «почете». Ми уже давно самі один одного лікуємо, підтримуємо та хоронимо. Нас косить смерть, не вибираючи ні за статтю, ні за віком, ні за службовим становищем. Процес не закінчився…Чорнобильські проблеми, на жаль, від скалічених наших ген відродяться на внуках і правнуках. Якщо через рік після аварії число померлих досягло до 2-х тисяч чоловіків, то у 1995 році – біля 37,5 тисяч. По даним міжнародної організації «Грінпіс» в Україні, Білорусії і Росії за 20 років від раку померло 200 тисяч чоловік. Скільки нині ліквідаторів пішли з життя сказати важко. Японці, які перенесли Хіросіму і Нагасаки сказали, що відчутні плоди будемо пожинати через 20 років. Чорнобиль для нас всіх не скінчився. І не потрібно будувати ілюзій, що за 22 роки з чорнобильськими проблемами у нас покінчено. Наша катастрофа на Чорнобильській станції у 500 разів потужніша бомби, яка була скинута на Хіросіму.
Я постійно з 1986 року займаюсь проблемами пожежних-ліквідаторів, своїх підлеглих, своїх бойових побратимів, не полишав їх в тяжкі хвилини, завжди був з ними. Мені відомі всі життєві митарства і негаразди, і я не можу зрозуміти таке відношення до нас, ніби надокучливих та зайвих людей в державі. Коли це закінчиться? Мабуть тоді, коли ми помремо.
Дякуючи Богу, що не перевелися у нас люди, які роблять все, щоб зменшити проблеми ліквідаторів. Особливу подяку хочу виразити друзям із Японії, членам організації «Чорнобиль-Тюбу». Вони упродовж 16 років не полишають нас без допомоги, продовжуючи дні нашого життя. Особиста подяка від чорнобильців голові Фонду «Заложники Чорнобиля» Киричанському В.С., який своєю безкорисною, повторюю безкорисною, невтомною співпрацею з «Чорнобиль-Тюбу» надав допомоги Житомирщині для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС близько 8 млн. доларів. Якщо таких людей буде побільше, то в майбутнє ми будемо йти з надією.
Без історії, навіть гіркої, без минулого, не може бути майбутнього.
Розмову вела Ірина Романюк, прес-служба ГУ МНС України в Житомирській області
