Широта коаліції

2 червня 2008, 14:07

Примара «широкої коаліції» час від часу з’являється в околицях українського парламенту вже протягом останніх двох років. Раніше викликати її до життя можна було частим повторюванням мантр про «об’єднання прагматиків» чи «зшиття двох берегів Дніпра». Зараз привид «ширки» виник у Верховній Раді буквально нізвідки.


Так, останнім часом представники коаліції вряди-годи говорили про те, що недруги чинної парламентської більшості, які окопались на Банковій, ведуть сепаратні переговори з «донецькими», аби реалізувати свою давню мрію та поєднатися з ними у новій конфігурації коаліції. Проте на ці стенання ніхто особливої уваги ніколи не звертав.

Усе змінилося минулої середи, коли, відкриваючи засідання Кабміну, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, оцінюючи недавнє рішення Конституційного суду з приводу неконституційності закону про держбюджет, заявила буквально наступне: «В Конституційному суді об’єдналися ті люди, які представляють Президента України і Партію регіонів. Практично там спрацювала широка коаліція».

Ті, хто мають добру пам’ять, звісно, могли б згадати, як Тимошенко розсипалася в компліментах суддям КС, які ухвалили аналогічне рішення у липні минулого року. Ще б пак – тоді це рішення довелося виконувати уряду Януковича...

Однак, добра пам’ять – риса притаманна не багатьом нашим співвітчизникам. Тому заклик Тимошенко, спрямований до Президента: «Якщо хочете створити «широку коаліцію» – то створюйте, але не потрібно знищувати Україну. Просто чесно створіть і все» – підняв справжню інформаційну хвилю.

І от – маємо. Політики вголос називають потенційних ініціаторів потенційного створення нової коаліції, сперечаються щодо того, коли саме вона стане реальністю, будують прогнози стосовно кількості її симпатиків у Раді. З легкої руки Юрія Луценка в операції з переформатування парламентської більшості навіть з’явилася звучна і дещо таємнича назва – «План Балоги–Колесникова».

З ходу розібратися, що в історії про нову коаліцію правда, а що – «накрутки», досить важко. Адже, за великим рахунком, переформатування парламентської більшості вигідне всім великим гравцям вітчизняного політикуму.

«План Балоги – Колесникова»?

Так уже склалося, що як тільки наші політики починають говорити про можливість коаліційного єднання між Партією регіонів та «Нашою Україною», погляди усіх зацікавлених осіб притягує сірий будинок на вулиці Банковій.

Досвід політичного співіснування – будьмо відвертими, невдалий досвід – Президента Віктора Ющенка та прем’єра Юлії Тимошенко зайвий раз доводить, що разом їм працювати вкрай некомфортно. Ще більше напруга у стосунках між Ющенком та Тимошенко зростає з огляду на наближення президентських виборів 2010 року – на минулому тижні в інтерв’ю російському журналу «Newsweek» лідерка БЮТ фактично вперше визнала, що в ході цієї кампанії вона конкуруватиме з чинним главою держави.

На Банковій розуміють, що виграти електоральну війну в Тимошенко на заході країни – практично нереально, а схід для команди чинного Президента залишається «закритою зоною». І у цьому може полягати ще одна причина можливого бажання Банкової поміняти формат нинішньої коаліції.

«Президент і його соратник Віктор Балога починають орієнтуватися на нові електоральні вподобання, ближчі до Партії регіонів», – пояснює «бютівець» Святослав Олійник. – Свою частину виборців Ющенко втратив назавжди, тож тепер Президент і Балога розраховують, що за рахунок підтримки «регіоналів» у Ющенка з’явиться якийсь новий електорат на сході України».

Судячи з усього, певний інтерес до переформатування коаліції спостерігається і в середовищі «регіоналів». «Люди сидять, як на голках, і не можуть дочекатися – так в опозиції не хочуть бути. Вони вже готові цілувати Ющенка і його оточення невідомо куди, тільки б пошвидше приймалися якісь рішення», – говорить про настрої у їхньому стані юрист і колишній народний депутат Віктор Мусіяка.

Ніби на підтримку такої версії свій проект про відставку уряду Тимошенко зареєстрував у Апараті Верховної Ради «регіонал» Владислав Лук’янов. Його політична сила прореагувала на це практично миттєво – мовляв, нардеп займається самодіяльністю. Проте всі знають, що у «регіональної» самодіяльності багато облич – одна Раїса Богатирьова чого варта. Тому у постанові Лук’янова за бажання можна побачити першу фазу реалізацію «плану Балоги-Колесникова».

«План Тимошенко»?

Втім, за голосними заявами коаліціантів про можливість зміни формату більшості насправді може ховатися їхнє власне бажання пошвидше поховати «демократичну коаліцію». І Юлія Тимошенко в такому разі цілком може виявитися не жертвою антинародної змови, а автором плану власного усунення від влади або, принаймні, спроби такого усунення.

І справді, інформаційна буря навколо можливості «віроломного переформатування коаліції» відвернула увагу громадськості від дошкульної поразки, якої зазнав БЮТ та Тимошенко особисто на київських виборах. Звичайно, замість чесно визнати очевидні промахи у веденні «біло-сердечними» кампанії значно простіше (і вигідніше в іміджевому плані) звинуватити у своїй невдачі демонізованого Балогу, який ще й залучив до боротьби проти Юлії Володимирівни «донецьких друзів».

Політолог Михайло Погребинський теж вважає, що розмови про «широку коаліцію» ініційовані самою Тимошенко: «Сенс цих заяв для неї – донести до свого, помаранчевого електорату, що саме вона є захисником його інтересів, а он «ті» тим часом – домовляються про широку коаліцію».

Ще про одну причину, з якої Тимошенко могла б бажати власного відлучення від влади, у політикумі говорять вже досить давно. Чимало політиків та експертів впевнені: Юлія Володимирівна розглядає прем’єрське крісло лише як трамплін до крісла президентського. А тому їй вигідно, аби люди запам’ятали її як главу уряду, яка роздала людям по тисячі «ощадбанківських» гривень, боролася з «поганими донецькими» за чорноморський шельф та «Дніпроенерго» і взагалі, усіма силами намагалася встановити справедливість для всіх, а їй – постійно заважали і, зрештою, звільнили, створивши у неї за спиною «широку коаліцію». А далі – все, як у підручнику з електоральних технологій – гнаний, але популярний лідер опозиції трімфально виграє президентські вибори у безкомпромісній боротьбі з адміністративним ресурсом та опором кланів. Що й треба було довести.

Спочатку все для Тимошенко йшло – краще не придумаєш. А потім колодязь, з якого прем’єр черпала гроші на соціальні виплати, почав висихати, карт-бланш на проведення приватизації, яка могла б перекрити ці втрати, їй не дали, а інфляція в цей час не стояла на місці... Одним словом, аби залишитися в очах електорату «в білому» Юлії Володимирівні було б варто поквапитися в опозицію. А для цього варто було б якимось чином спровокувати свою відставку – хоч особистими «наїздами» на Президента та його команду, хоч розмовами про «широку коаліцію»...

«Як каже українське прислів’я, «На злодієві шапка горить». Тобто хто голосніше за всіх кричить про переформатування більшості, тому й найбільш потрібен розвал коаліції», – впевнений нардеп з фракції «Наша Україна», лідер близької до Банкової партії «Єдиний центр» Ігор Кріль. Його прогноз стосовно відставки Тимошенко та формування нової коаліції – песимістичний.

Чи можливе розширення?

Перед тим, як затягувати пісню про можливість переформатування парламентської більшості, нашим політикам варто було б замислитись над тим, а чи можливо зробити це чисто юридично.

Згідно з діючою Конституцією, коаліція може бути утворена виключно парламентськими фракціями, які в сумі мають 226 і більше мандатів. При цьому не обов’язково, аби кожен член цих фракцій особисто підтримував політику більшості, головне – щоб за входження до коаліції проголосувала більшість депутатів від кожної з них.

Тобто формально для утворення коаліції у складі Партії регіонів та блоку НУНС повинні проголосувати принаймні 88 «регіоналів» та 37 «нашоукраїнців». І якщо з «біло-синіми» голосами проблем виникнути теоретично не повинно, то «помаранчевих» депутатів для реалізації цього плану може і не вистачити.

«Бютівець» Святослав Олійник взагалі впевнений, що для нормальної роботи нової більшості її прихильникам необхідно заручитися стійкою підтримкою не менше, ніж півсотні «нашоукраїнців» – інакше новоспеченим коаліціантам просто постійно не вистачатиме голосів для продуктивних голосувань. На підтримку малих фракцій ініціатори парламентського переформатування навряд чи зможуть розраховувати – на думку Олійника, проти участі у роботі коаліції комуністів напевно виступатимуть «нашоукраїнці», а «литвинівці» навряд чи готові взяти на себе відповідальність за роботу нової більшості. Оскільки ж більшість «нашоукраїнців» поки що не готові підтримати зміну формату коаліції, – хоча б через те, що такий крок може остаточно поставити хрест на їхньому політичному проекті, – то і очікувати утворення нової більшості найближчим часом навряд чи варто.

А якби навіть...

Втім, народна мудрість каже, що якщо чогось дуже хочеться, але не можна, то... можна. Розпад чинної коаліції і утворення на її базі нової так чи інакше входить до планів головних політичних сил країни. Цілком можливо, що коли на Банковій не зможуть далі дивитися на доведення до ручки української економіки (чи зрозуміють, що скільки собак на Тимошенко не вішай – вона їх перетворює на коралі), коли рейтинги претендентів на крісло глави держави покажуть, що щось комусь треба міняти – створення «широкої коаліції» стане цілком реальним.

Чи зможе це забезпечити покращення економічної ситуації в країні? Оскільки утворення нової більшості автоматично означатиме потеплішання відносин між Банковою та урядом та початок їхньої злагодженої роботи у цьому напрямку – з великою долею ймовірності, так.

Чи підвищить це шанси на переобрання Віктора Ющенка на другий президентський термін? Оскільки новопризначений прем’єр, яким би не було його прізвище, не буде конкурентом чинного глави держави, і Банкова зможе залучити до своєї кампанії ресурси, принесені новими партнерами – то теоретично так.

Начебто все сходиться. Однак, здається, ніхто досі не замислювався, як зміниться українська політика і політикум від цього переформатування. Перехід стосунків між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко до стану відкритої війни не додасть нашій державі політичної та, головне, соціальної стабільності. Отримання парламентською фракцією БЮТ можливості скласти свої мандати – просто в якості тактичної операції в рамках цієї війни – і спричинити таким чином до недієздатності парламенту може кинути країну у вир чергової нікому не потрібної виборчої кампанії, яка загальмує наш розвиток ще на півроку, якщо не більше.

Нарешті, зміна конфігурації парламентської більшості нагадає багатьом українцям про обставини розпуску Верховної Ради п’ятого скликання. «Народ не голосував за таку коаліцію», – казали тоді його ініціатори. І змушені будуть визнати: за нову, «широку» більшість – не голосував так само. Наші політики загралися в гру під умовною назвою «Не зрадь Майдан», і тепер стали її заручниками. От як «помаранчевим» пояснити на заході країни, що Янукович насправді – не зек, а Ахметов – не бандит? І як «біло-синім» довести кримчанам чи донеччанам, що НАТО – це не найстрашніше лихо у цьому світі?

Втім, поки пересічний громадянин не має жодних важелів, аби повпливати на обраних собою політиків, а його думка з приводу того, що називати зрадою, а що ні, нічого не варта – ці політики можуть просто не зважати на його думку.

Звісно, підписати нову коаліційну угоду чи обрати нового прем’єра ніхто їм завадити не зможе. Проте системне нехтування думкою громадянина, думкою виборця рано чи пізно може призвести до найнепередбаченіших наслідків, які цілком можуть вийти за межу стратагем з нагоди чергових чи позачергових виборів, які зараз старанно вибудовуються нашими політиками. Але люди, що не спроможні зазирнути у майбутнє далі наступних виборів, для яких громадяни України – не більше, ніж електорат, поки що цим не переймаються. Та коли переймуться, може бути пізно.

http://glavred.info

Матеріали по темі