Суспільство

Міклухо-Маклай: українець- друг папуасів

22 липня 2008, 08:29

Бронзова постать людини невисокої на зріст у легкій вітрівці оглядає із постаменту околиці. Такий пам’ятник Миколі Миколайовичу Міклухо-Маклаю, встановлений на одній із вулиць райцентру Малина Житомирської області. Звідси він розпочав мандрівку по світу, пронісши через усе життя любов до малої батьківщини. Видатний вчений та мандрівник помер 120 років тому – 14 квітня 1888 року.

Дослідники встановили, що рідний дядько вченого, Григорій Ілліч, дружив із Миколою Васильовичем Гоголем. Саме родинні перекази про участь далеких предків Маклаїв у запорізькому війську, їхня боротьба із польською шляхтою, драматичні обставини любові молодого козака Назара Макухи до «ворожої» панянки і стали сюжетом для написання знаменитого «Тараса Бульби». Не випадково і Микола Миколайович Міклухо-Маклай на своєму робочому столі зберігав портрет народного месника, називаючи себе нащадком головного героя цієї повісті.

Прадід вченого – козак Степан Макуха на прізвисько Маклай також залишив помітний слід в історії, відзначившись під час російсько-турецької війни особливою кмітливістю та героїзмом. Віддаючи йому належне, імператриця Катерина ІІ запросила воїна до Санкт-Петербурга і особисто вручила дворянську грамоту, повішала на його шию стрічку із бойовим орденом. Саме він, до речі, змінив прізвище Макуха на Міклухо-Маклай, щоб звучало по-іноземному.

Батько Міклухо-Маклая – Микола Ілліч народився на Чернігівщині, був добре знайомий із творчістю Тараса Шевченка, читав у рукописах його поеми. А коли прогресивна інтелігенція порушила клопотання про визволення опального поета із заслання, він надіслав Тарасу Григоровичу 150 карбованців. За цей відважний вчинок чиновники вигнали сміливця із престижної роботи, збиралися судити. Врятувала його лише лікарська довідка про захворювання на туберкульоз.

Небезпечні подорожі Міклухо-Маклая по світу, якими він захоплювався із самого початку наукової діяльності, не притлумили в ньому ностальгійних почуттів до батьківського дому. Жодна південна екзотика не змогла втамувати його природного суму за рідною землею, до якої він прагнув усім серцем.

Наприкінці 1886 року Микола Миколайович прибув до Одеси, де вивчав багату та різноманітну природу узбережжя Чорного моря. У Лівадії він домігся прийому у Олександра ІІІ, який перебував там на відпочинку, і розповів йому про свою давню ідею. Суть її полягала у тому, щоб організувати у Гвінеї колонію переселенців із Російської імперії. Це, на його думку допомогло б тамтешньому населенню подолати вікову відсталість. Новоселами Міклухо-Маклай хотів бачити працелюбних та кмітливих земляків із Полісся, що, у свою чергу, повинно було покращити їх незавидне становище у себе вдома.

Буваючи у маєтку своєї матері у Малині, Микола Миколайович ґрунтовно знайомився із побутом, звичаями та народними традиціями селян, захоплювався веснянками, купальськими іграми, які організовувалися молоддю на річці Ірша. Тут він закінчив роботу над першим томом своїх «Путешествий». Малинці настільки довіряли вченому, що прийняли його пропозицію «осісти» у Новій Гвінеї – листів із таким бажанням надійшло на його адресу понад дві тисячі…

Є багато інших фактів, які характеризують кровне споріднення Міклухо-Маклая із українською землею.

Сьогодні у Малині його ім’ям названо міський парк, вулицю, у приміщенні лісотехнічного технікуму працює музей. Автор пам’ятника вченому – санкт-петербурзький скульптор П. Степанов, уродженець тутешніх місць.

Непростою була історія встановлення цього пам’ятника. Задуманий він був десятки років тому. Однак перед відливкою його істотно «скоротили», щоб не конкурував своїм розміром із пам’ятниками загальновизнаних авторитетів. Потім готову скульптуру довго не осмілювалися встановити, тому що виявилося, що друг папуасів був… дворянином. Так-так, дехто із місцевих чиновників був переконаний, що це принизило б значення усіх заслуг вченого. Недовго думаючи, бронзову постать надовго «заштовхали» у двір місцевого комунгоспу, насадили на її голову іржаве відро – щоб Міклухо-Маклай нікому не мозолив очей...

На відміну від чиновників, прості люди завжди поважали і любили знаменитого земляка, якому життєва доля відвела всього 41 рік.

Юрій КИРИЛОВ, м. Житомир

(Спеціально для газети «Одеські вісті»)

http://izvestiya.odessa.gov.ua

Матеріали по темі