Протягом століть Житомирщина була одним з основних осередків жорстокої боротьби за українську державність. Проте за часи радянського панування за краєм закріпився усталений стереотип духовної провінційності. На жаль, чинна регіональна влада фактично нічого не зробила для зміни цієї ситуації. Попри постійне накручування іміджу „проукраїнськості”, у царині відновлення історичної та культурної свідомості полісян місцеві можновладці проявляють повну бездіяльність. А в той самий час на території області діє чимало антиукраїнських сил. Як результат – зростання темпів русифікації населення вже за часи незалежності та його моральна деградація. Нерідко складається враження, що на центральному рівні комусь дуже вигідно відновити старі кордони поділу України на „наших” та „їхніх”, адже протягом двох десятиліть по Житомирщині проходила адміністративна межа довжиною рівно в одне покоління українців, яке не зазнало радянської окупації…
Для усвідомлення глибини згаданої духовно-історичної катастрофи варто нагадати історію краю у XX ст. Зазначу, що на його початок більшість міст сходу Волинської губернії включно з нинішнім обласним центром українськими назвати було важко. Хоча б тому, що чисельно серед їхніх жителів переважали поляки та євреї. Це накладало свій відбиток на культурному і особливо релігійному житті Українського Полісся. Потужного поштовху до відродження державницьких традицій у нащадків древлян дали події 1917 р. Незадовго до першого захоплення Києва більшовиками чільники Центральної Ради були змушені евакуюватись саме до Житомира, де вони перебували 28-30 січня 1918 р. В міжчассі підписання Берестейських угод та визволення Києва український уряд знову зупиняється спочатку в Коростені, а потім і в Житомирі. За цей період з 12 лютого до 7 березня Центральна та Мала ради УНР ухвалили деякі ключові в державницькому розумінні рішення. Вони включали введення на території України григоріанського календаря, впровадження гривні як національної грошової одиниці, затвердження гербом УНР володимирівського тризубу, утворення військового міністерства, встановлення чіткого адміністративно-територіального поділу молодої держави тощо.
Протягом подальших кількох років Житомирщина стає горнилом військової боротьби за незалежну Україну, тут стикаються одразу 4 армії: українська (маються на увазі війська Директорії), польська, червоно-більшовицька та денікінська. Завершальним акордом нерівної борні стала трагедія під містечком Базар: 20 листопада 1921 р. тут страчено 359 вояків, полонених чевоноармійцями під час відбиття останнього наступу українських загонів на чолі з Юрком Тютюнником. До цього полоненим було запропоновано перейти на бік більшовиків, проте ніхто з них не погодився на таку „милість”. Неабияку роль у криваій розправі відіграв Григорій Котовський, ім‘я якого і нині носить одна з центральних вулиць Житомира.
На другому за XX ст. етапі боротьби за Українську Державу Житомир знову виступає театром ключових подій; діячі різних гілок визвольного руху чудово розуміють, що у стратегічному плані це місто є західною брамою, яка веде до Києва. Певний час після початку німецько-радянської війни у Житомирі діє похідна група бандерівців на чолі із славетним Миколою Лемиком. В той же час місто займають загони мельниківців. Саме тоді, в момент тотального відступу Червоної Армії, НКВС організовало одну з найвдаліших за всю історію спецслужб провокацію. 30 серпня 1941 р. у Житомирі було вбито чільників мельниківського проводу – Миколу Сціборського та Омеляна Сеника. Єдиним підозрюваним виступив Кіндрат Полуведько – в минулому наближена до Євгена Коновальця особа, а на той момент – один з активістів ОУН (б). Тільки наприкінці 1990-х рр, коли з друку вийшли мемуари генерала НКВС Павла Судоплатова, з‘ясувалось, що Полуведько був завербований „лубянкою” задовго до сумнозвісного убивства. І ганебна провокація чекістів досягла мети – вогнище ворожнечі між мельниківцями та бандерівцями розгорілось з новою силою.
Третьою державницькою стороною на теренах Полісся у Другій світовій виступили загони Тараса Бульби-Боровця – талановитого військовокомандувача, який діяв від імені екзильного уряду УНР. Вже пізніше його „Поліську Січ”, що базувалась в Олевську, роззброїли бандерівці, і колишні вояки „отамана Тараса” долучились до творення УПА. Документально підтверджено, що повстанці діяли практично на всій території області, а інколи навіть рейдували до Київщини. Останній офіційно зареєстрований на території Житомирської області бій між упівцями та загонами радянських спецслужб відбувся у 1956 р.
Орієнтовно з того часу починається духовний занепад у житті міста та області. Житомир перетворюється на найтиповіший радянський обласний центр. Здавалося б, хвиля відродження української свідомості наприкінці 1980-х не мала оминути це місто (поряд із сусідніми обласними центрами Західної України). Проте ніяких серйозних змін в обличчі Житомира не сталося. Зникли вулиці Леніна та Маркса, але головні артерії продовжують носити ім‘я катів українського народу – Щорса, Котовського, Якіра, Косіора тощо. Про ліквідацію окупаційної монументалістики не могло бути й мови. Наступним піком сподівань на повернення Житомиру „українського” обличчя стали події 2004 р. І знову жодних зрушень у наболілому вулично-монументальному питанні. Попри те, що місто вже вдруге має „помаранчевого” мера і „помаранчеву” більшість у міськраді.
Про сьогоднішніх місцевих можновладців хочеться згадати окреме слово. Згадується 24 листопада 2007 р., коли вся Україна тужила за жертвами штучного геноциду 1932-33 рр. Саме тоді довелось стати свідком проведення траурних заходів у Житомирі. Маю визнати, що акція була проведена належним чином, і, відчутно, із залученням значної кількості адмінресурсу. Власне, в будь-якій нормальній країні так і має бути. На Путятинському майдані коло монументу „Плач янгола” зібралась неймовірна кількість людей (вперше з часів „революційної” осені 2004-го). І от, після спільної молитви представників різних конфесій слово взяли чільники органів місцевого самоуправління. Склалося враження, що виступають не колишні передовики комсомолу і компартії, а справжні затяті дисиденти-антирадянщики. Найзапальнішим виявився виступ міської голови пані Віри Шелудченко, якому мабуть позаздрили б чільники усіх націоналістичних партій і організацій України.
Так би мовити, що стосується слів, то тут власті люблять проявляти свою „українськість”. Але за словами, як правило, проявляється абсолютно протилежна дія. Тут варто згадати про долю одіозної стели „імені нагородження Житомира орденом Леніна” на Соборному (центральному) майдані. Вже багато років вона являла собою доволі плачевне видовище: чимало „мисливців” потайки знімали з граніту металеві літери, поряд кидалися в око розбитий тротуар та поламані лавки.
Але ось влітку 2007-го стелу прикрили будівельні „ліси”. Я вже грішним ділом став підозрювати, що потужну гранітну стіну використають для якісно нової пам‘ятки, наприклад на честь проголошення державної незалежності України. І ось житомирянам відкрилось до болю знайоме видовище: той самий указ про нагородження міста орденом Леніна, вибитий „золотими” літерами. Все в найкращих традиціях часів „застою”. Звісно, варто подякувати за облаштування прилеглої території. Але чи прийшли би Ви сюди відпочивати з Вашим сином або донькою? Впевнений, чимало житомирян дають на це питання різку негативну відповідь. Я не дарма згадав про цей конкретний епізод, адже реставрацією таких пам‘яток займається відповідний комітет міської ради згідно її ж рішення. І весь даний процес не може оминати увагою уже згадувана пані мер. Таким чином, діюча владна система направляє зароблені жителями міста бютжетні кошти на проект реставрації монументу „совдепу”, хоча в Житомирі є купа архітектурних пам‘яток, які потребують термінового ремонту. Що це: ознаки „помаранчевого” маразму чи свідома антиукраїнська диверсія?
Судіть самі із другого монументального прикладу боротьби місцевих органів влади за пам‘ятник вождеві світового пролетаріату. Мабуть, уже не один десяток громадських організацій ставив питання про його демонтаж. Жирну крапку у цій війні спробував поставити начальник управління обласної держадміністрації з питань внутрішньої політики та зв‘язків із громадськістю Микола Сюравчик. В цьогорічному липневому інтерв‘ю одній з газет він буквально заявив: „Ніхто пам‘ятник Леніну у Житомирі не демонтуватиме.” Логічно, що це обурило одразу кілька громадських організацій. На їхнє прохання дати більш-менш прийнятне пояснення таких слів однієї з ключових фігур виконавчої влади було отримано відписку, в якій говориться не більше не менше, що житомирський монумент Вождеві має високу мистецьку цінність. Навіть якщо це справді так (в чому я дуже сумніваюсь), думаю логічно підняти питання про злочинне нищення пам‘яток Третього Рейху, серед яких неодмінно були такі, на поставу яких працювали світові генії тогочасної монументалістики та архітектури… Зрештою, в обох тоталітарних державах на такого роду монументи не шкодували ні коштів, ні суб‘єктивного „мистецького” смаку. Втім це не заперечує, що головному ідеологові найкривавішого для України комуністичного ладу не місце в ЖОДНОМУ українському місті, тим більше – на його центральному майдані.
Заради справедливості треба зауважити, що в області радянські пам‘ятки рідко, але все-таки ліквідовують. Але виключно тоді, коли туди приїздить Президент і „дає по шапці” головам місцевих адміністрацій. Ех, пане Президенте, невже Ви ніколи не проїжджали центром Житомира?..
Я недарма наділив стільки увагі „замусоленій” темі пам‘ятників та назв вулиць. Бо ж, як казав класик, руїна не в клозетах… Наслідком руйнівної політики людей, які на словах декларують „затяту” любов до всього українського, маємо особливу зацікавленість регіоном одіозного Російського Культурного Центру, за яким стоїть немаловідомий Глеб Павловський. Представники цієї організації заявляють про розробку пректу зведення на території області потужного меморіального комплексу на честь радянського маршала Костянтина Рокосовського – діяча, наряду із Жуковом, доволі суперечливого навіть серед „своїх”. Що ж, можливо ще одна окупаційна пам‘ятка займатиме цілком законне місце в краю, де люди не шанують своїх земляків, серед яких геніальний поет Олег Ольжич, уже згадуваний ідеолог українського націоналізму Микола Сціборського, відомий діяч уряду УНР та вчений-металург із світовим ім‘ям Іван Фещенко-Чопівський, митрополит Іван Огієнко та ще чимало справді гідніх імен. В краю, де в офіційних установах українська мова стає рідкістю. В краю, де абсолютна більшість інтернет-ресурсів російськомовна, а головний із них розповідає, якщо не про чергового маніяка-педофіла, то про колотнечу між „офіційним” та „не дуже” головами облради Віталієм Французом та Іриною Синявською. Відповідно, цей край має погані дороги, депресививні підприємства та занедбані ниви. Тому, перш ніж звинувачувати всіх і все у своїй матеріальній злиденності, нащадкам славетних древлян мабуть варто замислитись про своє загублене історичне та духовне багатство.
Ігор Удовиченко, МНК
http://www.ukrnationalism.org.ua/
