Украина накануне политического цунами

13 серпня 2008, 15:13

Теперішнє відносне політичне затишшя в Україні нагадує ситуацію, коли перед приходом суперхвиль цунамі вода в океані відходить від берега. Процеси, котрі нині формуються в глибинах українського суспільства, схожі на землетрус в океані чи виверження підводного вулкану.

Хвилі, що розходяться від нього, не завжди легко відслідкувати, але коли вони досягнуть мілководдя, то стають просто гігантськими, і щось зробити вже занадто пізно. Навіть утекти не завжди вдається...

Очевидно, що всі ці роки олігархічного засилля краще було б не провокувати український народ, доводячи його до ситуації, коли соціальний вибух стає практично неминучим.

Та надзвичайно важливим сьогодні є питання – чи буде це цунамі очищенням для українського суспільства, а чи воно здатне тільки спровокувати нові катаклізми в Українській державі?

Усе вказує на те, що Україна знаходиться на порозі великих змін. І вони видаються потенційно значно більшими, ніж в 2004 році, напередодні Помаранчевої революції. Адже екс-президент Леонід Кучма, як тепер виявляється, був значно далекогляднішим і хитрішим від Віктора Ющенка.

Саме він став архітектором нинішньої олігархічної країни України – раю на землі для колишньої партноменклатури і червоних директорів. Не секрет, що сьогоднішній Ющенко тяжіє більше до олігархів, ніж до тих, хто його підтримав на революційному Майдані.

І тому, не маючи своїх концепцій розвитку України, він не найшов нічого іншого, окрім того, як заперечувати все те, що робить Юлія Тимошенко.

2004 року радники навіювали Леоніду Кучмі, що він потрібний країні і далі та виклали на стіл безліч "можливостей" балотуватися у президенти на третій термін.

Але Кучма, в якого винятково розвинена політична інтуїція, все ж зрозумів, що не буде обраний втретє, а гратися в силове захоплення влади не наважився.

Віктор Ющенко зі своїм нерозумінням проблем, котрі постали та повсякчас постають перед державою, невмінням їх вирішувати, уявив себе "батьком нації" і непереборно прагне правити країною одноосібно, не розділяючи ні з ким (окрім наближених шептунів) свою владу.

Він не звертає увагу на колишніх ідейних соратників, розгубив їх, роздробив свою партію і національний рух, не придбавши при цьому нових союзників, окрім хіба що Раїси Богатирьової.

Ющенко, як і в побуті, так і в політиці постійно спізнюється, не встигає і не наздоганяє. І все більше і більше стає зрозуміло: те, що в країні видається за передову демократію більше скидається на українську форму анархії. А політична анархія є поганою формою правління.

Крім того, сьогодні можна провести певні аналогії і з вереснем 2002 року. Тоді українська опозиція, в якій об’єдналися праві і ліві партії, проводила безстрокову акцію протесту, ціль котрої полягала в достроковому відстороненні від влади Леоніда Кучми.

Тодішнього главу держави обвинувачували в корупції, незаконному ущемленні опонентів та в невмілому керівництві країною. Й, що цікаво, в той час Віктор Ющенко, один із найпопулярніших українських політиків, заявляв, що країна занурюється в глибоку політичну кризу, яку Україна не бачила за всі 11 років незалежності.

У тодішнього Ющенка (не президента) сприйняття політичної ситуації в країні було цілком адекватне. Питання в іншому: чому він так швидко втратив це відчуття адекватності політичної ситуації за роки свого президентства?

Можливо, тому, що ані за президентства Леоніда Кучми, ані за президентства Віктора Ющенка так і не було сформовано потужної інтелектуальної і управлінської команди?

І якщо в минулі роки можна було частково списати критичну ситуацію з управлінцями на те, що усі проблеми України криються в нестачі досвідчених кадрів, як в області політики, так і в других сферах (адже у минулі десятиліття всіх спеціалістів, котрі більш-менш подавали надію, забирала до себе з України Москва), то нині цей аргумент не спрацьовує.

Українська влада хоче залучати фахівців, але при цьому воліє, аби вони були якнайбільш сервільні та володіли такою "необхідною", за українських реалій, рисою, як вміння показати своє прагнення стати васалом владного суверена того чи іншого державного рангу і можливостей.

Ані Кучма, ані Ющенко ніяк не спромоглися зрозуміти, що залучити собі на службу справжнього інтелектуала, котрий би плазував перед владою навколішки – це просто нереально.

А до того, аби спілкуватися з інтелектуалами на рівних, до такої "крамоли", як виглядає, українська влада в особі її очільників ще не доросла.

Недавній ювіляр Леонід Кучма – це такий собі "пострадянський динозавр" у політиці, який діяв і мислив вкрай цинічно. І вся створена ним за 1994-2004 роки система – такий же пережиток радянського минулого, як і він сам.

Але в 2004 здавалося, що Віктор Ющенко готовий після здобуття влади демонтувати систему, яку заклав Кучма. Проте замість позбавлення від неї Ющенко вирішив не намагатися її модернізувати і приладнати для власних потреб.

Що з того вийшло, бачимо у 2008 році, коли до нинішнього президента, який мав свого часу найвищий рейтинг серед політиків, необхідно фактично застосовувати такі ж мірки в оцінці його політичної діяльності, як і до його попередника у 2002 і 2004 роках. То що там говорив тоді Ющенко?

Увсю цю "передцунамну" ситуацію президент фактично власноруч спровокував своєю бездіяльністю і половинчатістю рішень, котрі приймалися керівництвом країни.

Чи не єдиний позитив від діяльності Віктора Ющенка на посаді президента України дістався Леоніду Кучмі. Адже тепер, після чотирьох років перебування на президентський посаді, важко буде піднімати комусь питання про відповідальність Кучми за все, що було скоєно за довгих 10 років його президентства.

Власне, українська "президентська гра" полягає у тому, що списуючи гріхи своїм попередникам, кожний новий президент натякає своєму гіпотетичному наступнику, що ця система має діяти вічно і у її рамках він також зможе свого часу отримати таку необхідну "політичну індульгенцію" від свого наступника.

Досі ця система спрацьовувала. Леонід Кучма гарантував таку індульгенцію Кравчукові, Ющенко надав її Кучмі. Та існує одне "але": на кого списувати усе те, що діялося усі ці 17 років в олігархічній Україні?

Й це питання не риторичне. Адже рано чи пізно новий президент, котрий прийме Україну в такому "специфічному" стані, в якому вона є, просто змушений буде поставити перед її народом подібне запитання.

Інакше його українці просто не зрозуміють.

Це питання постане невідворотно, адже "шагренева шкіра" політичної безвідповідальності зменшилася до критичної межі і нині й годі на неї сподіватися.

До того ж Майдан-2004 наочно довів, що не дивлячись на те, що українці достатньо політично інертні, якщо перегнути палку, то вони цілком можуть вибухнути революцією суспільної непокори.

І в цьому випадку істина, що народ має ту владу, на яку заслуговує, не зовсім підходить до поточних українських реалій.

Отож і виходить, що Ющенко, відмазуючи Кучму від політичної відповідальності, серйозно підставився сам – не той тепер народ, що був на початку 2000-х років.

Утім, після майже 4 років, котрі минули після Майдану-2004, можна констатувати: тодішня опозиція спромоглася реалізувати класичну спробу переділу власності під потужними політичними гаслами.

А український народ, котрий стільки днів вистояв і вимерз на Майдані, виявися статистом, якого після всього просто майже перестали брати до уваги. Проте уроки 2004 року наочно підтверджують – неможливо грабувати народ нескінченно.

Кучма з усіх сил чіплявся за владу, але залишився перед розбитим коритом. Віктору Ющенку було б варто врахувати досвід свого попередника на президентській посаді і зробити свій остаточний вибір – чи він президент невеликого олігархічного прошарку супербагатіїв, чи Президент всього українського народу, інтереси якого він усі ці чотири роки просто проігнорував.

Та й взагалі, чи варто підштовхувати події в Україні до активної фази і чи слід робити неминучим прихід політичного цунамі?

Віктор Каспрук, політолог, для УП

 

 

 

 

http://www.pravda.com.ua/

Матеріали по темі