Україна

Інформаційна війна на Кавказі: хто виграв і хто програв

20 серпня 2008, 17:05
 

В Інтернеті та окремих друкованих ЗМІ з’явилися різноманітні матеріали про начебто інформаційні успіхи Москви у військовому протистоянні з Грузією.

Статті типу “Україна знову програла інформаційну війну” мають на меті вкотре наголосити: держава безпорадна супроти Росії, зокрема її інформаційних впливів.

Тим часом кавказька війна та її інформаційний супровід дають підстави зробити кілька цікавих висновків, які виходять за межі національного інформаційного мазохізму.

Проте спочатку кілька слів про “успіхи Москви”. Справді Російська Федерація не шкодувала і не шкодує зусиль для інформаційної окупації Грузії та поширення у світі “своєї правди” про події на Кавказі. При цьому мало хто говорить про методи, якими досягаються “успіхи”.

Скажімо у дослідженні аналітичної групи компанії “Pro.mova”, щодо висвітлення ситуації у Грузії 11 та 12 серпня, найбільш відвідуваними українськими інтернет-ресурсами та деякими українськими телеканалами наголошується, що вони широко використовували у своїй роботі російські інтернет-джерела, а отже “грали” на руку Москви.

Але шановна “аналітична група” нічого не говорить про те, що вже з 20 липня Росія розгорнула проти Грузії широкомасштабну кібер-війну з метою блокування інформаційних ресурсів цієї держави та унеможливлення отримання інформації з Грузії, як кажуть, “з перших рук”.

Тому цілком зрозуміло, що на початковому етапі війни українські мас-медіа у пошуках оперативної інформації були змушені звертатися до деяких російських джерел.

І все ж, кожен, хто мав можливість у ці дні порівнювати український і російський контенти, зміг побачити разючу відмінність.

З одного боку, російського-геббельсівська пропаганда, цілковите ігнорування іншої, відмінної від офіційної, точки зору та нічим не виправданий ура-патріотизм, не зважаючи на те, що військові спеціалісти стверджують: російський військовий бліц-кріг у Грузії фактично провалився.

З другого боку, тобто українського — намагання показати передусім Грузію, а вже потім російський погляд на події та думки міжнародної спільноти, зокрема позиції США, Франції, Німеччини та інших країн ЄС.

До речі, візит президента Ющенка та його колег із Польщі й балтійських країн до Тбілісі, позиція України щодо Російського ЧФ були топ-новинами не лише українських, а й багатьох світових ЗМІ.

У цьому зв’язку пригадується прямий ефір на одному із провідних московських каналів речника російського МЗС, який на запитання котрогось із кореспондентів, яка з країн стала у цій війні на бік Грузії, спромігся назвати лише дві-три мало кому відомі газети, які вихваляли російську інвазію та був змушений визнати, що провідні міжнародні ЗМІ не на боці його країни.

Іншими словами, піар-успіхи Москви не є вже такими безсумнівними, як про це пишуть деякі вітчизняні журналісти.

Звичайно, було б перебільшенням стверджувати, що українські ЗМІ на відмінно склали іспит у російсько-грузинській війні.

Але також не можна не відзначити й того факту, що вже у перші дні військового зіткнення практично усі загальнонаціональні канали, впливові інтернет-видання спромоглися відправити у зону конфлікту власних кореспондентів, які дивилися на цю страшу війну “українськими очима” і їхнє бачення того, що відбувається в Грузії, зокрема Осетії та Абхазії, радикальним чином відрізнялося від погляду Москви.

А тепер про проблеми, які загострила інформаційна війна на Кавказі.

Основна з них — це присутність в Україні інформаційної п’ятої колони. Йдеться не стільки про вітчизняні ЗМІ, які виконували цю продажну роль, як про вітчизняних політиків-ньюсмейкерів, що виходили у прямий ефір російських телеканалів й паплюжили українську владу, її лідерів, грузинів та їхнього президента.

Якщо б, не дай Боже, бойові дії відбувалися в Україні, то на таких людей поширювалися б закони воєнного часу, тобто ними б уже зайнявся військовий трибунал з усіма наслідками, які з цього випливають.

Сьогодні ж дії окремих українських політиків треба відверто назвати зрадою України, а феномен зради мала б уважно вивчити СБУ, Генеральна прокуратура та вжити відповідних заходів реагування.

Події на Кавказі, показали, що успіх у війні залежить, принаймні, від трьох складових: наявності добре озброєної, вишколеної та професійної армії; сильної й активної дипломатії, яка могла б захищати національні інтереси на міжнародних форумах та потужного державного інформаційного ресурсу для супроводу діяльності військових і дипломатів.

Ось тут Україна справді поки що програє Росії та іншим країнам, де успішно функціонує так зване іномовлення, покликане зокрема здійснювати інформаційні впливи за межі своєї держави з метою захисту власних національних інтересів.

У даному випадку в Росії цю функцію виконував і виконує державний англомовний канал Russia Today.

В Україні ж повноцінне іномовлення здійснюється лише з допомогою “Всесвітньої служби “Радіо Україна”” яке хоч і виходить в ефір цілодобово, проте веде мовлення українською, англійською, німецькою і румунською мовами. Для порівняння: “Голос Америки” “говорить” 50 мовами, “Голос Росії” — 32.

Правда, з 2001 року започатковано мовлення Державної телерадіокомпанії “Всесвітня служба “Українське телебачення і радіомовлення” (УТР). Сьогодні супутникове мовлення здійснюється на 82 країни світу.

Його також транслюють 200 кабельних та 25 ефірних операторів в Україні, в тому числі оператори Норвегії, Прибалтики та Росії. Однак УТР здійснює мовлення лише українською, а тому не може бути реальним конкурентом аналогічних закордонних державних телерадіокомпаній, де існує безліч редакцій, які ведуть передачі майже усіма мовами світу.

Та й фінансову базу УТР аж ніяк не можна зрівняти з цим же Russia Today.

А тому невідкладно треба зробити все можливе, щоб у короткому часі перетворити УТР на потужний інформаційний рупор, своєрідну спеціалізовану структуру іномовлення, що включала б канали телебачення, радіомовлення та інтернет-мовлення.

І найголовніше: в інформаційному протистоянні треба позбутися комплексу національної меншовартості й не вважати, що Україна обов’язково програє інформаційну війну. Не програє, коли не захоче.

Богдан ЧЕРВАК, директор департаменту Держкомтелерадіо України

Матеріали по темі