Суспільство

Четверо детей в Житомире 12 лет ждут маму...

28 серпня 2008, 07:51

Рівно дванадцять років 62-річна житомирянка Євгенія Добровінська сама виховує чотирьох своїх онуків. Сашкові  - 18, Ірині - 17, Євгенії - 16, Романові - 15. 19 серпня 1996 року їхня мама, 27-річна Людмила, пішла забирати з дитсадка трьох старшеньких і чомусь не повернулася додому, - пише газета  «Новости по-житомирски».  Малечу із сутінками забирала бабуся. Уже тоді Люда була розлучена з чоловіком, батьком дітей, які й досі носять його прізвище і по-батькові. Одного сонячного літнього дня крихітки залишилися сиротами при живих батьках (Євгенія Іванівна і досі вірить, що донька жива і колись дасть про себе знати). Бабуся стала для них найріднішою людиною на Землі.
Усі Садовнікови навчалися в житомирській школі №16, щоправда, 11-й клас закінчила лише Ірина. Сьогодні Олександр – студент 4 курсу агроекологічного коледжу, що на Крошні в Житомирі. Іра вступила в Житомирський державний університет на факультет іноземних мов за спеціальністю «німецька мова». Женя перейшла на 2 курс Житомирського інституту медсестринства, а найменший Роман після 9 класів вступив на навчання до місцевого ПТУ №1. Буде плиточником-облицювальником.
Живуть Садовнікови з бабусею в приватній садибі на Крошні. Мають невеличкий город, песика і кішку. Десь недалеко, кажуть, з іншою сім’єю живе і їх рідний батько. Однак діти від першого шлюбу його мало цікавлять, як, втім, і він дітей. Коли наш кореспондент завітала до оселі Добровінської-Садовнікових, вдома не було тільки найстаршого Саші. «На практиці», - сказали мені. Він, як і належить старшому серед молодших, майстер усіх домашніх справ: готує, консервує, оладки пече. Втім, тут всі все вміють. Саша і Женя отримують непогану стипендію. «Разом отримують більше, ніж я, - каже Євгенія Іванівна. – Он криницю викопали. Одягтися собі купують. Сашко назбирав на DVD-програвач, а за кілька Женіних стипендій газова плита вийшла».
Запитую те, що цікавить найбільше: чи шукали доньку і маму? «Писали моєму братові у Підмосков’я, обіцяв подати заявку на пошук у передачу «Жди меня», - каже Євгенія Іванівна. – Досі немає ніяких новин. Може згодом, як діти самі захочуть, поїдемо у Київ, на запис українського варіанту передачі. Я щодня молюся за Люду і свічку ставлю за її здоров’я. Думаю, їй допомогли «зникнути». Може, в рабство забрали. У ті роки зникло багато жінок. Але я вірю, що вона повернеться…».
«Не знаємо», - відповідають дівчата і хлопці на запитання, що сказали б матері при зустрічі. І чи варто перебирати варіанти, вигадувати слова? Все одно при зустрічі скажеться зовсім по-іншому. Яка вона, мама, через 12 років? Така ж, як на фотографії, чи інша? Вони вже майже не пам’ятають її в обличчя.
Що могло статися з молодою жінкою 19 серпня 1996 року? Якщо це викрадення або рабство, невже за 12 років Людмила не зробила б жодної спроби обізватися до рідні? А може, спроби були, і не одна? Може, молода жінка втратила пам’ять? Припустімо, після удару по голові того злощасного дня. А якщо вона просто спробувала знайти кращу долю, почати життя з чистого листа? Чи могла вона сісти у незнайому машину і поїхати, куди везуть, подалі від мокрих штанців, сопливих носиків і нещасливої долі (Люда розлучилася з чоловіком відразу після народження останнього сина Романа)? Мені здалося, що її 16-річна донька Євгенія приблизно так і вважає. Бо на запитання, що сказала б мамі, зустрівши її, відповіла: «Пробачила б…».
Анна Дмитрієва

Житомир.info

Матеріали по темі