Одним із наслідків для України російсько-грузинського конфлікту та визнання з боку РФ незалежності Південної Осетії та Абхазії, що ставить під загрозу територіальну єдність Грузії, стала не тільки відсутність консолідованої позиції українських політиків з цього питання.
Дії Росії на пострадянському просторі в зоні заморожених конфліктів на Кавказі надихнули на пошук нових можливостей для легітимації влади сепаратистів у Придністров'ї, йдеться також і про стосунки Вірменії з Азербайджаном стосовно Нагорного Карабаху.
Втім всередині України та за її межами це стало черговим приводом для поновлення риторики про подальше геополітичне майбутнє АР Крим, забезпечення прав російської спільноти в українській автономії. Незважаючи на те, що 30 серпня прем’єр-міністр РФ Путін в інтерв'ю німецькій телекомпанії ARD заперечив, що Крим є наступною метою Росії, та заявив, що "Крим не є ніякою спірною територією".
"Там не було ніякого етнічного конфлікту, на відміну від конфлікту між Південною Осетією й Грузією". Додавши, що "там, усередині суспільства, у Криму, відбуваються складні процеси. Там проблеми кримських татар, українського населення, російського населення, взагалі слов'янського населення. Але це внутрішньополітична проблема самої України".
Водночас складно не почути інші заяви представника Росії в НАТО Рогозіна, який вказуючи на питання про можливий захист громадян Росії в тому ж Криму, зазначив, що "ми будемо забезпечувати безпеку своїх громадян скрізь, де б вони не проживали – хоч серед білих ведмедів, хоч в Африці, хоч у США. Це конституційний обов'язок нашого керівництва – забезпечувати життя і людську гідність громадян Росії".
Достеменно важко сказати, скільки сьогодні громадян України в АР Крим мають ще й російські паспорти. Називаються різні цифри, проте гіпотетично можна уявити, що цей регіон потенційно може бути використаний для напруження ситуації в Україні ззовні.
Жодною мірою не вважаючи кримчан, етнічних росіян, що мешкають в автономії своєрідною 5-тою колоною в Україні, можна припустити, що їх природними інтересами можуть з легкістю маніпулювати окремі політики й політичні рухи.
Популярною є тема загрози проросійського сепаратизму в Криму. Одним із приводів для виникнення подібних дискусій стала поява цілого ряду нових проросійських організацій радикальної спрямованості, які декларують повне неприйняття всього українського, а іноді й ставлять за мету приєднання півострова до РФ.
Незважаючи на те, що більшість з них малочисельна й спроможна залучити до участі у своїх акціях максимум кілька сотень осіб, діяльність цих організацій широко висвітлюється у ЗМІ й створює відповідне тло в інформаційному просторі України й Росії.
Як і раніше дають про себе знати й старі організації та суспільно-політичні рухи проросійської спрямованості, що з'явилися відразу після розпаду СРСР. Втім вони вже здебільшого інтегрувалися в кримський та й український політикум, і не часто дозволяють собі робити відкриті заяви сепаратистського змісту.
Однією з особливостей Криму в політичному вимірі є те, що суспільно-політичні взаємини тут часто-густо детермінуються не тільки політичною конкуренцією між різноманітними політичними регіональними елітами та їхнім пошуком важелів справляння впливу на економічні процеси в автономії, але й етнополітичною та етнорелігійною ситуацією, яка багато в чому визначає специфічне забарвлення тих соціально-політичних питань, які є актуальними для АР Крим.
Одні кримські проросійські організації беруть активну участь у внутрішньо-українській політичній боротьбі, інші "тупцюють" на спірних питаннях в україно-російських відносинах і виконують зовнішнє замовлення, при цьому найчастіше навіть не приховуючи, що їхня діяльність фінансується з Російської Федерації.
Останні, як правило, активно виступають й проти вступу України до НАТО, й виведення Чорноморського флоту із Криму.
Можна припустити, що проросійські організації Криму й у майбутньому будуть активізовуватися щораз, коли це потрібно буде відповідним інститутам влади та силам в Україні. Наприклад, кроки на шляху України в євроатлантичні структури супроводжуватимуться активізацією діяльності відповідних організацій на півострові.
Так само радикальний характер акцій проросійських організацій підсилюватиметься в міру наближення дати виведення Чорноморського флоту РФ із території Криму в 2017 році.
Провокуючи антинатовські настрої на півострові, певні сили в Росії намагаються створити ситуацію контрольованого хаосу. Разом з тим, варто визнати, що політичні проросійські організації Криму як і раніше нечисленні й розрізнені, і тому загалом на політичні процеси в Україні істотно не впливають.
Окрім нинішніх мінливих складових ситуації, що складається в автономії, порівняно з іншими регіонами України, існують власні специфічні проблеми, які визначають розвиток суспільства та політичної ситуації загалом.
До них відносяться питання координації взаємин центральної і регіональної влади у просуванні в тих чи інших напрямах політики, особливості соціально-економічного розвитку автономії, етнополітичні взаємини на півострові, ризик виникнення соціально-політичної нестабільності, необхідність нейтралізації впливу зовнішньополітичних чинників на внутрішню ситуацію на півострові.
Загалом етнополітичні взаємини в АР Крим визначається взаємодією трьох найбільших етнічних груп Криму: кримських татар, українців та росіян. Автономна Республіка Крим – єдине в унітарній Україні адміністративно-територіальне утворення, де в силу низки історичних обставин та причин у складі населення домінують етнічні росіяни, які відповідно до Всеукраїнського перепису населення 2001 року складають 58,5% від загальної чисельності мешканців Криму.
Етнічні українці становлять тут 24,4%. У результаті масового повернення на півострів кримських татар їх частка в складі населення автономії сягнула 12,5%.
Головним конфліктогенним чинником етнополітичної ситуації залишається невирішеність соціально-економічних, соціокультурних, політичних проблем кримськотатарської спільноти. Значна частина конфліктогенних чинників у Криму детерміновані комплексом причин, серед яких – наявність у свідомості слов’янської більшості кримчан численних стереотипів у відношенні до кримськотатарської спільноти.
Спорадично виникають конфлікти і на політичному грунті та через загальне несприятливе економічне середовище в Криму. Вплив цих чинників на стан міжетнічних відносин та на суспільно-політичну ситуацію в автономії посилюється з огляду на існуючу "цілеспрямовану антитатарську та ісламофобську інформаційну кампанію".
До речі, різноманітні соціологічні дослідження вказують, що на 16 році повернення кримських татар в Україну й досі спостерігається високий рівень дистанційованості жителів України від цієї етнічної спільноти, що провокує небажання бачити представників цієї етнічної групи серед громадян держави, хоча за цього й допускається їх перебування на її території в ролі гостей.
Упередження та негативні стереотипи стосовно кримських татар у масовій свідомості населення Криму ефективно використовують окремі кримські політики, які демонструють здатність до стратегічної розбудови на такому небезпечному підгрунті власних політичних іміджів, здобуття електоральної підтримки, мобілізації виборців, а в остаточному підсумку – отримання в свої руки важелів задоволення інтересів тих фінансово-економічних сил, що прагнуть контролювати в цьому регіоні ресурси, до яких належить і земля.
В той же час центральній владі потрібно враховувати у своїй політиці мовну та культурну специфіку Криму, а не ухвалювати уніфіковані рішення, які трактуються в автономії вельми негативно, а відтак сприяють поглибленню упереджень стосовно України.
Іншим наслідком відсутності в державі спільного бачення етнополітичного майбутнього автономії є факти нівелювання наявних етнополітичних проблем під час формулювання тих чи інших завдань та рішень.
Наприклад, у Державній програмі соціально-економічного розвитку АРК на період до 2017 року з-поміж 16 завдань лише 3 присвячено розв’язанню питань, дотичних до етнополітичної сфери, які за цього стосуються виключно культурної та освітньої сфер.
Йдеться про проведення паспортизації, збереження та реставрація пам'яток культурної спадщини державного та місцевого значення; забезпечення розвитку культурної сфери регіону, збереження та зміцнення наявної матеріально-технічної бази закладів культури, надання державної підтримки розвитку української мови та сприяння діяльності національно-культурних товариств, проведення робіт із реставрації, музеєфікації та ремонту об'єктів культурної спадщини; забезпечення реалізації права на навчання рідною мовою та створення належних умов навчально-виховного процесу шляхом будівництва загальноосвітніх та дошкільних навчальних закладів.
Але ж будь-яка концепція етнополітичного розвитку має враховувати динаміку етнокультурних змін у соціумі, визначати пріоритети державної політики відповідно до етнічної та культурної специфіки конкретної спільноти!
Водночас фактичне невиконання низки завдань центральної влади в сфері врегулювання земельних відносин, розробки законодавства в етнополітичній сфері, в царині задоволення соціокультурних потреб меншин указує на брак скоординованості та взаємодії всередині владної вертикалі, незадовільність співпраці з органами місцевого самоврядування, адже бажані ефекти досягаються далеко не завжди.
Це може пояснюватися відсутністю системної, а не ситуативної координації дій органів влади під час формулювання завдань та реалізації політики, неналежним бюджетним забезпеченням з боку центральної влади тих чи інших заходів (нестачею ресурсів).
Указів президента та рішень уряду з вирішення кримських проблем не бракує, але вони майже не виконуються в тому числі й місцевою владою Вони стосуються і земельного питання, й питання мовного, освітнього. Зокрема, місцева влада висловлювала невдоволення ініціативами президента в гуманітарній, інформаційній сферах та освіті й фактично проігнорувала їх.
Наприклад, 2 липня на засіданні Президії ВР Криму заступник голови кримського парламенту Бахарєв, коментуючи наказ міністра освіти і науки Вакарчука про розширення використання української мови в школах з викладанням мовою національних меншин, закликав голову Ради Міністрів АРК Плакіду зобов'язати кримське Міністерство освіти не виконувати накази профільного міністерства України!
А перший заступник голови ВР АРК, очільник Російської громади Криму Цеков заявив, що в разі продовження політики українізації Криму, яку проводить українське Міносвіти, він готовий особисто, навіть не зважаючи на те, що є держчиновником, закликати жителів автономії до рішучих протестних дій.
Взаємини центру і політичного керівництва АР Крим характеризуються загалом слабкістю центральної влади в проведенні державної політики в регіоні, що засвідчує низький рівень імплементації ухвалених у Києві рішень, які стосуються автономії.
Багато в чому низька ефективність співпраці обумовлюється тактичними завданнями щодо політичного позиціонування оточення президента. На неї справляють беззаперечний вплив й інші процеси, що відбуваються в самому Києві.
Це і неоднозначні взаємини між БЮТ та НУНС всередині парламентської коаліції, постійне обговорення можливостей формування "широкої коаліції", яка б включала до свого складу й ПР, котра сьогодні загалом (враховуючи такий фактор, як зовнішньополітичні впливи) контролює ситуацію в регіоні у соціальній, політичній, економічній сферах, як і процес розподілу ресурсів.
Ця політична сила, якщо зважати на її співпрацю на рівні АР Крим із проросійськими політичними силами, продовжує демонструвати в цьому поліетнічному регіоні свою відданість логіці використання міфологем та стереотипів стосовно етнічних спільнот, що проживають на півострові, а це підриває стабільність та прогнозованість соціально-політичної ситуації в регіоні, а отже, загрожує різноманітними негативними наслідками.
Причому проблеми етнічних спільнот фактично не вирішуються належним чином, що викликає розчарування тих же кримських татар, етнічних українців, що мешкають в автономії.
Отже, незважаючи на "неспірність території" автономії, завдання суспільства та влади зробити цей регіон України таким, щоб він перестав бути "Ахіллесовою п'ятою" країни, як часто називають Крим. Але для цього потрібно припинити загальноукраїнську тенденцію, принаймні одну з них – конвертування влади у бізнес та ресурси.
