Між селами Стрибіж і Підлісне Червоноармійського району Житомирської області в маленькій хатинці, побудованій власноруч, уже понад три роки живе родина житомирських художників Василя та Вікторії Сіриків. Їхньому молодшому синові Степанові – вісім років, а старшому Тимофію – вісімнадцять. Місцева влада навіть установила дорожні знаки, які допомагають знайти це помешкання.
А охочих справді багато
Зацікавився “відлюдьками цивілізації” й житомирський режисер Василь Башинський. Його фільм “Назад у майбутнє” віддзеркалює реальні події колишнього житомирянина Василя Сірика, котрий вирішив утекти від жахливої реальності у світ природи, який, як виявилося, дуже близький його душі. Цікаво, що зйомки картини тривали два дні, відзняли відео на вісім годин і в підсумку отримали короткометражний шістнадцятихвилинний фільм. Кінострічку жодного разу не демонстрували на телебаченні, проте у другий день III міжнародного фестивалю незалежного кіно “КіноЛев” львів’яни чи не першими мали нагоду переглянути цей фільм. Докладніше про картину та ідею її створення в нашій розмові з Василем Башинським.
Знайомство коштувало мені укусу собаки
– Що вас спонукало зняти фільм “Назад у майбутнє”?
– Я бачу неординарних цікавих людей. Якщо знімати документальний фільм-портрет, то 80% успіху картини залежить від людини, яку знімаєш. Шукаю диваків, не схожих на інших.
– У вас дар помічати таких людей?
– Так.
– На вашому життєву шляху траплялося багато таких особистостей? Ви про всіх знімали фільми?
– Багато. Коли бачу таку людину, відразу ж підходжу та знайомлюся з нею. Якось такий крок коштував мені укусу собаки. В Києві біля філармонії (Національна філармонія України) помітив дідуся 80-ти років, який годував голубів. Коли схотів із ним познайомитися, то на мене накинувся його чотириногий “друг”. З’ясувалося, що собака – захисник цього чоловіка. А цей дивак – актор, голуби – дресировані зі студії Довженка.
– Хочете зняти стрічку про нього?
– Так.
– Із героєм фільму “Назад у минуле” ви познайомилися в такий самий спосіб?
– Ні, тут інша історія. Я працював на житомирському телеканалі “Телескоп” і готував проект. Для цього проекту шукав художника-графіка. А колись у дитячій художній школі я бачив виставку графічних робіт В. Сірика. Як виявилося, намалював він її ще в юному віці, навчаючись у цій школі. Директор школи згадує, що учнем В. Сірик попрямував до столиці, щоб перемалювати тварин київського зоопарку. За два тижні він перемалював усіх його мешканців!
– Він навчався художньої майстерності лише в цій школі?
– Є ще одна художня освіта – якийсь одеський інститут. Але на другому курсі пан Василь покинув навчання, бо вважав це тратою часу. Один із його викладачів сказав: “Тепер не ти маєш у нас вчитися, а ми в тебе”.
– А що підштовхнуло Сіриків переїхати жити в це віддалене місце?
– Душа шукала якогось пориву, єднання з природою, хотілося відірватися від міської суєти. А почалося все з того, що радіо “Житомирська хвиля” оголосило читання книги російського письменника Володимира Мегре “Анастасія” про божественну жінку Анастасію, яка живе в тайзі та спілкується з тваринами, як із людьми. Сірики зацікавилися ідеєю єднання людини та природи, та вирішили втілити в життя події у ній.
– Відомо, що будівництво помешкання Сіриків відбувався по-особливому?
– Зводячи оселю, Сірики не зрубали жодного живого дерева, використовували лише “мертву” деревину. Це їхня філософія. Нині на своїй території вони споруджують лазню, викупили озеро, зробили вулики. Також родина має галерею, у якій розміщено картини В. Сірика.
– А члени цієї родини їздять до міста?
– Лише по покупки. Але пересуваються тільки велосипедами.
– Діти родини Сіриків не ходять до школи. Як вони здобувають знання?
– Батьки навчають своїх дітей самі: дають їм навики ремісництва: вчать малювати, ліпити з глини.
У минулому наше майбутнє
– Чому ви назвали фільм “Назад у майбутнє”?
– Василь Сірик уважає, що ми живемо в жахливому світі й у жахливий час. Люди, як каже пан Сірик, стають біороботами, які думають тільки про те, як заробляти гроші, забуваючи про духовність. Тому відродження людства має іти від наших витоків.
– Тобто наше майбутнє в нашому минулому?
– Так. Наше майбутнє в наших коренях. Тому назва фільму саме така. Адже прийти в майбутнє ми можемо тільки через минуле.
– Що ви хотіли донести до глядача з допомогою картини? Це була просто історія однієї дивної людини?
– Це була історія однієї сім’ї, яку хотів донести до людей. У глибині душі я їм заздрю. У фільмі є дві паралелі, де зображено життя Сіриків і думки мешканців Житомира про них.
– Ви на боці родини Сіриків?
– Так. Хоча багато осіб, у яких ми брали інтерв’ю скептично ставляться до їхнього способу життя.
– Під час зйомок не виникало проблем?
– Зі свого досвіду режисера-документаліста можу сказати, що під час зйомок фільмів із такими неординарними людьми виникає чимало проблем. Це вільні люди, які не завжди будуть робити те, що ти хочеш. Одного разу в об’єктив камери нашого оператора Олександра Остапчука потрапила солома й ми втратили більшу частину матеріалу. А коли приїхали, щоб перезняти сюжети, то народжувались інші ідеї. Так, цілком випадково ми відзняли, як топилася корова з сусіднього села й сім’я Сіриків урятувала її.
– Ще зніматимете фільми про родину Сіриків?
– Так. Є вже одна картина до життя в лісі (“Просто Вася”), фільм “Назад у майбутнє”, який знайомить нас із життям родини поза цивілізацією, а про що буде наступна кінострічка – покаже час…
– Чи плануєте виставку робіт Василя Сірика?
– Маємо намір експонувати роботи його сім’ї у львівському Музеї ідей. Його творіння перебувають нині в підпіллі й ніхто нічого не зробив, щоб люди побачили їх.
– Пан Сірик не заперечує, щоб продавали його картини?
– Ні, але він і не заробляє на цьому гроші, бо де починається комерція, там закінчується мистецтво.
Розмовляла Ольга Новікова
