Цена измен

15 вересня 2008, 23:29

Голова Верховної Ради Яценюк для характеристики сучасного стану української політики вжив синонімічний ряд: зради, змови, візантійщина. Безумовно, що у цій тріаді ключове слово – зради.

Не випадково нинішні фігуранти політичної кризи для звинувачень опонентів найчастіше вживають саме це поняття, не помічаючи при цьому, що тавром зрадників припечатана Верховна Рада в цілому, а точніше усі політичні сили, які сформували її склад.

Тим часом, слово "зрада" несе сьогодні не стільки моральне чи навіть політичне навантаження, як має цілком конкретний вимір, коли йдеться про інтереси нації і держави.

Не зважаючи на те, що президент Ющенко та прем’єр-міністр Тимошенко постійно наголошують, що мають достатньо сил і важелів, щоб забезпечити рух державного човна у правильному напрямі, насправді можна констатувати зворотне: Україна як держава крок за кроком здає свої позиції.

Передусім слід визнати, що українська влада та вітчизняний політикум не склали "кавказький" іспит. І річ не втім, що у парламенті не вдалося добитися консолідованої позиції стосовно агресії Росії супроти Грузії.

На жаль, перед цивілізованим світом Україна постала як держава, що не спроможна не стільки адекватно реагувати на зовнішньополітичні виклики. За це передусім треба "подякувати" найбільшій парламентській силі – Партії Регіонів та її лідеру Віктору Януковичу, який з трибуни ВР закликав депутатів негайно визнати незалежність сепаратистських режимів у Південній Осетії та Абхазії.

Вдумаймося у слова екс-прем’єр-міністра та людини, яка спить і бачить себе на чолі України: "Як ставитися тепер до того факту, що Росія визнала незалежність Південної Осетії та Абхазії, народи яких висловилися за незалежність? Треба діяти без подвійних стандартів – треба вчинити так само, як вчинив Захід у ставленні до проголошення незалежності Косова. Вважаю, що Україна повинна прийняти волевиявлення народів Південної Осетії та Абхазії і визнати їх незалежність".

У даному випадку позицію Росії та кількох міжнародних терористичних формувань підтримала найбільша в Україні парламентська партія.

На тлі "кавказьких" та коаліційних суперечок між НУ-НС та БЮТ, васальна й зрадницька поведінка Партії Регіонів продемонструвала, що Україна далека від європейських підходів до оцінки норм міжнародного права стосовно гарантування територіальної цілісності держав, що є суб’єктами ООН.

А відтак декларації влади щодо європейського вибору та вступу України в НАТО і ЄС відтепер сприймаються як непереконливі, а головне ілюструють її неспроможність забезпечувати реалізацію європейського вектору в зовнішній політиці.

Події 2 вересня у Верховній Раді виявили ще одну реальну небезпеку для державності: в Україні від слів про необхідність ліквідації інституту президента перейшли до реальних справ.

Позитивні голосування стосовно внесення відповідних змін до закону про Кабінет Міністрів та спрощення процедури імпічменту президента започаткували реальні кроки до перетворення України у парламентську республіку.

Найпослідовнішими у відстоюванні ідеї ліквідації інституту президента були комуністи Симоненка та соціалісти Мороза, які не приховували, що у такий спосіб хочуть відновити радянську владу.

Сьогодні вони тріумфують: до їхньої позиції доєдналися БЮТ і Партія Регіонів. Один із фінансистів БЮТ, відомий олігарх та нардеп Богдан Губський сказав: "Позиція БЮТ дуже проста – змінити Конституцію, зробити суто парламентську державу, нівелювати президентські повноваження".

На ділі це означає, що у парламенті існує необхідна кількість депутатів, голосами яких можна внести зміни до Основного Закону й зробити так, щоб у ньому більше не було розділу "Президент України".

Можна скільки завгодно переконувати суспільство, що парламентська форма правління прогресивніша, а ніж президентська. Але очевидним є інше: впродовж всього існування України як незалежної держави, саме президент, без огляду на його ім’я та призвіще, залишався найпослідовнішим гарантом збереження територіальної цілісності й суверенітету країни.

У контексті зовнішньополітичних змін, пов’язаних із нарощуванням Росією м’язів, її перманентних зазіхань на частину української території, а також активізації політики територіальних претензій з боку Румунії та інших суміжних з Україною держав, ліквідація одного із інститутів влади означає національну зраду.

За це обов’язково треба буде відповідати, якщо не сьогодні, то згодом, але обов’язково.

На словах Ющенко і Тимошенко, а раніше Янукович як прем’єр-міністр, постійно заявляли про необхідність реформування та модернізації збройних сил. Сьогодні вже не важливо, хто з них більше чи менше зробив для української армії. Очевидним є інше: процес деградації збройних сил набирає незворотного характеру.

Інколи складається враження, що політична криза й задумувалася для ліквідації національних збройних сил.

Впродовж кількох "кризових" днів було зроблено низку кроків та публічних висловлювань, які свідчать, що збройних сил у нас фактично немає. Так, громадськість дізналася, що президент підписав указ, яким значно збільшив кількість генералів.

У цьому не було б нічого поганого, коли б не відчуття, що нові генерали – це генерали без війська, адже згодом фаворит президента, член уряду та міністр оборони Юрій Єхануров на весь світ констатував, що в "українській армії залишилося коштів на харчування до 31 жовтня".

Виявилося, що бюджетом цього року на армію виділено 9,9 мільярдів гривень, що складає 1,03% від ВВП. Це найнижчий показник за роки незалежності. Для порівняння глава оборонного відомства навів дані, що Росія віддає на армію 7% ВВП; Туреччина – 4,9%; Польща – 1,95%; Румунія – 2,2%.

У цьому зв’язку виникає, принаймні, два запитання. По-перше, як могло таке статися? По-друге, для чого пан Єхануров оприлюднював убивчі для України цифри саме в момент політичної кризи?

Такі заяви міністра не мобілізують суспільство на вирішення проблем армії, зате можуть спонукати інші країни до прямої військової агресії проти України. Іншими словами, політичні ігри довкола армії, це не що інше як провокації, спрямовані на послаблення обороноздатності України. І за це також доведеться колись відповідати.

Жертвою політичної кризи стало інше силове відомство, без якого не може функціонувати будь-яка держава, а саме – Служба безпеки України. Помста президенту у вигляді провального голосування за кандидатуру Валентина Наливайченка як претендента на посаду голови Служби лише ослабила й дискредитувала орган, покликаний стояти на сторожі безпеки держави.

Що ж маємо у "сухому залишку"? Український політикум, що включає владу і опозицію суттєво послабив європейський вектор зовнішньої політики України; штовхнув її на шлях фальшивого парламентаризму, який веде до ліквідації такого важливого інституту влади як президент України; ослабив армію та СБУ.

Якщо до цього додати політичний хаос, то напрошується лише один висновок: люди, яких обирала громада, чи які призначалися на високі урядові посади для того, щоб будувати державу, приступили до її демонтажу. Ось справжня ціна усіх політичних зрад.

Ще довший час темою номер один будуть вибори нового складу парламенту та президента. Соціологічні дослідження вказують, що симпатії виборців й надалі розділені між політичними силами, причетними до кризи.

Та неминуче настане час, коли усе зміниться. Можуть деградувати політики, але не може деградувати нація. Це, можливо, єдиний оптимістичний висновок із нинішньої політичної кризи.

 

Богдан Червак, магістр управління суспільним розвитком, для УП

 

 

http://www.pravda.com.ua/

Матеріали по темі