Політичне протистояння між Віктором Ющенком і прем'єром Юлією Тимошенко останнім часом набуло таких гіперболізовано кумедних форм, що скидається – непримиренно протистоять один одному не дорослі й солідні державні діячі, а підлітки шкільного вік.
Вони намагаються довести один одному, хто кращий і крутіший, із легкістю ставлять на кін історичну долю держави. Видається, що у намаганні продемонструвати українцям і всьому світові свою політичну незрілість і державну недалекоглядність, Ющенко і Тимошенко ладні піти на все, аби тільки їхнє "я" було зверху.
На все це українському суспільству можна було б легко закрити очі, якби подібне протистояння двох антагоністів відбувалося у Хоружівці чи якомусь зі спальних районів Дніпропетровська. Але доля закинула ці персони до найвищих державних крісел, де вони свою особисту взаємну неприязнь переносять на майбутнє всієї України.
Складається враження, що нашвидкуруч спечені політики, котрі прибули до столичного Києва з периферійних регіонів і принесли з собою найгірші риси дрібного провінціалізму, від якого, втім, не гарантовані й деякі кияни з діда-прадіда, не усвідомлюють свій політичний статус та ту величезну відповідальність, яку він автоматично на них накладає.
Іншими словами можна сказати, що ані Ющенко, ані Тимошенко не усвідомлюють повністю, що вони перебувають в історичному просторі. Не розуміють, що вони не просто державні діячі, а значущі персоналії української історії, дії яких, здобутки і прорахунки, майбутні українські дослідники будуть прискіпливо розглядати і препарувати під мікроскопом історії.
Зараз їм здається, що можна буде щось приховати, якісь документи знищити, а певні таємні перемовини і здача інтересів України, в ім‘я інтересів власних, залишаться поза увагою громадськості.
А в дійсності все виявиться зовсім інакшим. Адже ці двоє – лідери Помаранчевої революції, котрі отримали владу з рук українського народу в 2004 році, але так і не спромоглися переступити через власні політичні амбіції і виправдати довіру українців.
Тепер, восени 2008 року, цілком можна сказати, що увесь потенціал здобутків 2004-го, пішов у гудок. Юлія Тимошенко, вже під час виборів мера Києва, могла на власному досвіді переконатися, що любов і підтримка має обмежений кредит довіри, а політична підтримка народних мас не є сталою константою. Могла, але не змогла...
Можна цілком спрогнозувати, що у разі продовження протистояння з Віктором Ющенком, значна (а може, і досить значна) частина її прихильників, якщо доведеться вибирати між неефективним, але прозахідним та часом аж екзальтовано-українським президентом Ющенком і прем'єркою Тимошенко, яка робить спроби залучати російські важелі і шукати підтримки Москви, від неї відвернеться.
Хіба можна сліпо сподіватися на те, що нелюбов чи несприйняття частиною патріотично налаштованого українського електорату фактичної бездіяльності Віктора Ющенка, автоматично проросте підтримкою для ЮВТ?
То є ілюзія, оскільки формування електоральних настроїв на українських теренах неможливо забезпечити тільки на несприйнятті позиції чи дій того чи іншого політика.
Політичне відторгнення мас, або ж їхня прихильність не ґрунтується лише на антитезах позиціонування тих чи інших персоналій. Тут усе значно складніше.
Складається враження, що нашвидкуруч спечені політики, котрі прибули до столичного Києва з периферійних регіонів і принесли з собою найгірші риси дрібного провінціалізму, від якого, втім, не гарантовані й деякі кияни з діда-прадіда, не усвідомлюють свій політичний статус та ту величезну відповідальність, яку він автоматично на них накладає.
Іншими словами можна сказати, що ані Ющенко, ані Тимошенко не усвідомлюють повністю, що вони перебувають в історичному просторі. Не розуміють, що вони не просто державні діячі, а значущі персоналії української історії, дії яких, здобутки і прорахунки, майбутні українські дослідники будуть прискіпливо розглядати і препарувати під мікроскопом історії.
Зараз їм здається, що можна буде щось приховати, якісь документи знищити, а певні таємні перемовини і здача інтересів України, в ім‘я інтересів власних, залишаться поза увагою громадськості.
А в дійсності все виявиться зовсім інакшим. Адже ці двоє – лідери Помаранчевої революції, котрі отримали владу з рук українського народу в 2004 році, але так і не спромоглися переступити через власні політичні амбіції і виправдати довіру українців.
Тепер, восени 2008 року, цілком можна сказати, що увесь потенціал здобутків 2004-го, пішов у гудок. Юлія Тимошенко, вже під час виборів мера Києва, могла на власному досвіді переконатися, що любов і підтримка має обмежений кредит довіри, а політична підтримка народних мас не є сталою константою. Могла, але не змогла...
Можна цілком спрогнозувати, що у разі продовження протистояння з Віктором Ющенком, значна (а може, і досить значна) частина її прихильників, якщо доведеться вибирати між неефективним, але прозахідним та часом аж екзальтовано-українським президентом Ющенком і прем'єркою Тимошенко, яка робить спроби залучати російські важелі і шукати підтримки Москви, від неї відвернеться.
Хіба можна сліпо сподіватися на те, що нелюбов чи несприйняття частиною патріотично налаштованого українського електорату фактичної бездіяльності Віктора Ющенка, автоматично проросте підтримкою для ЮВТ?
То є ілюзія, оскільки формування електоральних настроїв на українських теренах неможливо забезпечити тільки на несприйнятті позиції чи дій того чи іншого політика.
Політичне відторгнення мас, або ж їхня прихильність не ґрунтується лише на антитезах позиціонування тих чи інших персоналій. Тут усе значно складніше.
