Політика

Володимир Литвин: «Щирість у нас розглядається як слабкість»

21 жовтня 2008, 17:57

Політики не часто дають інтерв’ю десь у парку просто неба. Але в останні сонячні дні осені сидіти в приміщенні аж ніяк не хотілося, тому, щоби трохи відволікти нашого співрозмовника від гарячих політичних подій, ми відправилися у парк ім. Т. Г. Шевченка. Адже саме з цим місцем пов’язані і студентські роки, і подальша наукова діяльність Володимира Литвина. Колись, вперше потрапивши до Києва, він ішов пішки від Московської площі аж до Червоного корпуса Університету. Сьогодні вільно прогулюватися містом вдається дедалі рідше, однак кожну таку нагоду Володимир Михайлович із задоволенням використовує...

Володимире Михайловичу, чи часто вам вдається спокійно погуляти центром Києва?

Сьогодні я спокійно прогулявся до Верховної Ради, в Академію Наук з парламенту також ходжу пішки. Раніше, коли мав собаку, постійно вигулював його о шостій ранку.

Ранок у вас і досі починається із запливу в басейні?

Так, проте нещодавно був змушений зробити місячну перерву, мав проблему з оком, і лікарі заборонили плавати.

Відчувається, що ви любите Київ. Що найбільше запам’яталося, коли вперше потрапили до столиці?

Це було в 1973 році. До того часу далі, ніж до районного центру на Житомирщині, не виїжджав. І тут одразу таке величезне місто – не знав, куди йти. Не наважився придбати квиток на тролейбус, тому пішов пішки з автовокзалу на Московській площі у приймальну комісію університету. Стукав у ці масивні двері Червоного корпуса (Володимир Михайлович показує на будівлю університету, повз яку ми якраз проходили. – Авт.). Живу в Києві вже 35 років.

За цей час більше змінилося місто чи ви?

І я, і місто. Київ став іншим, зникає історія, колорит. Раніше вулиці не були заповнені транспортом, і скрізь було багато людей. Відходять на другий план нашого буття доброзичливість, притаманний Києву дух, час, коли місто знало собі ціну.

Вам допомагали батьки, коли ви остаточно перебралися до Києва? Чи ви досягли всього самотужки?

Переїхав до Києва, коли став студентом. Тож без яєць, сала, качки, які давали батьки, мабуть, не прогодував би себе сам. На першому курсі намагався щотижня їздити додому. Дуже хотілося напитися води з криниці, бо не міг пити воду з-під крана. Крім іншого, в рідне село мене гнав голод. Я брав торби – і назад, в гуртожиток.

Ділилися зі співмешканцями?

Авжеж. Нас спочатку було п’ятеро у кімнаті. Всі харчі вносили в нашу «комуну» і по черзі готували їсти. Потім, уже після першого курсу, коли повернувся з будівельного загону, в якому я заробив близько тисячі карбованців чистими, стало краще жити. Тим паче, я почав підпрацьовувати. З другого курсу влаштувався двірником у дитячий садок, потім мене підвищили – став сторожем. Тоді я був абсолютно незалежним від батьків матеріально, але коли приїжджав додому, то обов’язково клали до кишені п’ять-десять карбованців.

До початку політичної кар’єри ви встигли освоїти досить багато різних професій. Наприклад, штукатура.

Мені довелося побувати і муляром, і штукатуром. Однак тепер по господарству тільки копаю картоплю і зношу її в погреб. Коли спробував стільки професій, починаєш розуміти, скільки коштує шматок хліба. Цьому ми навчили і дітей, хоча зрозуміло, що вони живуть в інших обставинах. Вважаю, коли людина знає, що таке праця, знає ціну хліба, вона в житті не загубиться. І на моє глибоке переконання, треба завжди бути самостійним. Навіть самому прати свій одяг, прасувати сорочку чи костюм власноруч. Я ніколи не дозволяв дружині прати мені, скажімо, спортивну форму чи інші дрібні речі. До цього ми привчили й дітей.

Ви часто своїм дітям відмовляєте у їхніх проханнях?

Вони не звертаються до мене, і мене це не дуже тішить. Було таке, що я підійшов до тієї межі, за якою втрачаєш сім’ю, дітей, спілкування. Усе життя кудись бігав – то в аспірантуру, то в докторантуру, то по різних роботах, особливо в голодний період після 1991 року. Тоді я навіть «грачував» вечорами. Коли пішов у велику політику, відбулося відчуження в родині. На той момент політика мені все затьмарила, хоча рідні повністю підтримували і жодного разу не виказали претензій. Зараз розумію, що був не правий. Одного разу, коли я, повернувшись з роботи і обклавшись газетами, читав, через відчинені двері почув, як син звертається до мами з питанням, а вона йому відповідає: «Чому ти батька не спитаєш? У нас же батько є». Тоді я зрозумів, що цей контакт майже втрачено, бо діти вирішують свої питання або з матір’ю, або самостійно. І той факт, що у 2006 році я не був у парламенті, для мене став швидше позитивом, ніж навпаки. Я зумів повернутися у сім’ю і намагаюся надолужити згаяний час.

Діти характером вдалися у вас чи в дружину?

Більше в дружину. Я імпульсивний, а вони більш терплячі. У цьому плані вигідно відрізняються від мене.

Знаю, що донедавна син Іван позичав у вас ділові костюми?

Таке траплялося, одягав мої туфлі. Однак він дуже швидко переріс мене. Сьогодні у нього десь 45–46 розмір взуття, зріст – понад 195 см. Більше того, він підбирає гардероб мені, радить, якою має бути краватка, діловий костюм. І я йому за це вдячний. Він більше цікавиться модними тенденціями, тоді як я більш консервативний, хоч у молодості хотів бути модним. Коли заробив перші гроші у будівельному загоні, купив у комісійному магазині шубу. Мабуть, я виглядав у ній кумедно.

Повернімося у ваші улюблені дитячі роки. Історія про те, що мама у дитинстві вас прив’язувала за ногу до ліжка…до дерева. Це була загальноприйнята практика, нікому було залишатися з дітьми. Тому мотузком прив’язували до дерева, і ти там повзаєш, знайдеш собі якогось черв’ячка чи ще щось. Таке було виховання, а як тільки я зіп’явся на ноги, тоді лозину в руки – і гайда пасти гусей.

Які педагогічні методи ви застосовуєте до своїх дітей?

Ті ж методи, що й мої батьки. Траплялося, давав рукам волю. Зараз, як згадаю, то мені соромно. Але тоді я іншої педагогіки не знав. Мати постійно в такий спосіб виховувала: рушник, рогачі, віник, який у нас називають деркачем. Батько бив рідко, але з поважної причини.

Здається, за те, що ви продали костюм, і за те, що корову не догледіли, чи не так?

У нас в селі раніше часто їздили на підводах люди, які збирали ганчір’я, яйця. Їх називали «гунешники». Вони, крім іншого, продавали стрічки, свистульки, дитячі годиннички.

А скільки вам тоді було років?..

Якби я був дорослим, то, мабуть, костюма не віддав би. Тоді, пам’ятаю, гойдав молодшого брата у плетеній люльці. Інші діти бігали на вулиці, гралися. Брат увесь час плакав. І ось я почув, що їде гунешник. Для дітей це була дуже велика радість. Моїх батьків удома не було, і я почав думати, що б такого можна було віддати на ганчір’я. А тут висить батьків костюм на цвяху, я схопив його і віддав. Дядько дав мені взамін два дитячі годиннички і якусь свистульку. Собі сиджу і думаю, як пояснити обновку батькові. Коли він заходив у двір, сусідські діти йому розповіли, мовляв, дядьку Мішо, а Володька вже продав ваші штани. Він спочатку на велосипеді догнав того чоловіка, відібрав у нього костюм, а потім мені добряче влетіло.

У вас у селі ще збереглася піч, в якій готують різні смачні страви. А самі вдома до плити підходите, чи це виключно парафія дружини, хатньої робітниці?

Хатньої робітниці у нас нема. Якщо дуже хочу їсти, і немає кефіру та бубликів, то можу щось собі приготувати, проте вже давно цього не робив. Зате моя дружина демонструє дива на кухні, вона це любить. Мій внесок у цю відповідальну справу – купити дружині кулінарні книги.

Чи є у вас улюблена страва з дитинства, яка досі викликає трепет в душі?

Картопля «з підтравкою», вона готувалася в чавуні й довго мліла у печі. Також вареники з капустою із лляною олією і часничком. На все життя запам’ятав хліб, здір і часник.

Любите поспівати, коли приїжджаєте додому в село?

Реву, бо голосу в мене немає. Колись змушували співати в шкільному хорі, навіть заспівувати. Був слухняним і гарно вчився, і щоб не поставили за поведінку низьку оцінку, співав: «Мы пионеры, дети рабочих»… Співав – гучно сказано, просто кричав від сорому, злості, від безвиході, що маю виконувати таку місію. У нас, серед хлопців, це було ганебно, бо співати в хорі вважалось виключно дівчачою справою.

Багато читаєте? Які останні придбання?

Минулої суботи купив три книги: епізоди з життя Черчілля, спогади актора Іллінського і вибрану поезію Дементьєва. На превеликий жаль, українська книга практично відсутня у широкому продажу.

У Вінстона Черчілля є афоризм про відмінність між політиком та державним діячем. Ви хотіли б, щоб про вас говорили як про політика чи як про державного діяча?

Звісно, кожен хоче, щоб його любили, я не виняток. В українській політиці треба приймати правила гри зграї, інакше ти весь час будеш битий. Мені доводиться періодично йти на компроміс. Якби ми, українці, почали говорити правду одне про одного, то, думаю, почалася б велика війна.

Що саме у вас змінила політика?

Навчила терпінню, слухати людей і намагатися знайти раціональне зерно в їхній позиції, точці зору. Ще навчився величезному мистецтву компромісу. У нас компроміс розглядають як дійство, коли одна сторона здалась на користь іншої. Вважаю, що компроміс — це домовленості, після яких всі залишаються незадоволеними. Коли всі незадоволені, це означає, що виграла справа.

Компроміс поширюється і на ваше особисте життя?

Тут все значно простіше. Розуміння сімейного життя приходить тоді, коли ти вже, по суті, нікому не потрібний коли з’являється відчуття поваги, утверджується почуття любові до сім’ї. Ми ж соромимося демонструвати свої почуття. Щирість у нас розглядається як слабкість. Здавалося б, дуже просто казати щоранку дружині: «Яке щастя, що ти в мене є». Але скажіть, будь ласка, скільки треба зусиль, щоб таке речення вимовити?

Наскільки я зрозуміла з ваших слів, у вас відбувся певний внутрішній перелом два роки тому, коли ви зазнали політичного удару.

Відбулося глибоке переосмислення. Очевидно, з’явилася можливість просто зупинитися, оглянутися, побачити, хто з тобою, хто чого вартий, і зрозуміти, що попри всі ті тимчасові злети і падіння, стрижень, довкола якого обертається життя, – це твоя сім’я, твої діти. Правду кажуть, що найкращі почуття з’являються між чоловіком і жінкою, коли вони стають вже нікому не потрібні, крім як одне одному.

Ви один з небагатьох політиків, хто зберіг стосунки, Р ви були одружені лише з однією жінкою...

(Сміється). Мода на моделей на нашу сім’ю не поширилася. Переконаний, що сім’я – мій справжній тил.

Назвіть три речі, без яких ваше життя було б сьогодні неповноцінним.

Очевидно, на першому місці сім’я, рідні та близькі. Інколи прокидаюся серед ночі через те, що кричу, бо мені сниться, що немає моїх батьків. Я розумію свій егоїзм по відношенню до них, я для них – дитина, вони найбільше мене розуміють, жаліють. На другому місці ця клята політика. Зрозуміло, що мені важко уявити себе без книг, не знаю, як можна не читати. І дедалі більше переконуюсь у чудовій істині: чим більше ти живеш, тим менше знаєш. Мені здається, я абсолютно нічого не знаю.

 

http://narodna.org.ua/

Матеріали по темі