Україна

Украинский политический театр

23 жовтня 2008, 17:25
 
"Да, я – банкрот!", "А мне только ваших денег и надо было…". Саме з такими словами Свирида Петровича Голохвастова мусіли б звернутися українські політичні актори до своєї публіки, щиро і відверто, напередодні чергової вистави – дострокових парламентських виборів.

Тоді б, принаймні, із-за поваги до класики, на прихильність публіки (голоси виборців) можна було б розраховувати.

Однак, очевидно, що від остаточного банкрутства український політичний театр врятували обставини і обізнаність із народною мудрістю – "немає лиха без добра". Це "добро", заради збереження моральної пристойності, треба обов’язково брати в лапки. Бо насправді – це криза; криза, яка охопила світ і занесла свій дамоклів меч над Україною.

Проте, побіжно слід зазначити про парадоксальність нинішньої ситуації. Сьогодні маємо унікальний випадок в українській історії, коли недорозвиненість фінансово-економічних структур держави виступає гарантом відносної стабільності становища українських громадян в умовах світової економічної кризи. Українці не настільки втягнуті в їхній світ, аби так сильно їх затягло кризовий цунамі.

Український політичний театр криза рятує якнайкраще. Вона надає збанкрутілому – ідейно, морально, естетично і лінгвістично – театру цікавий сюжет (ідеологічне підґрунтя передвиборчої кампанії).

Однак, очевидно, що від остаточного банкрутства український політичний театр врятували обставини і обізнаність із народною мудрістю – "немає лиха без добра". Це "добро", заради збереження моральної пристойності, треба обов’язково брати в лапки. Бо насправді – це криза; криза, яка охопила світ і занесла свій дамоклів меч над Україною.

Проте, побіжно слід зазначити про парадоксальність нинішньої ситуації. Сьогодні маємо унікальний випадок в українській історії, коли недорозвиненість фінансово-економічних структур держави виступає гарантом відносної стабільності становища українських громадян в умовах світової економічної кризи. Українці не настільки втягнуті в їхній світ, аби так сильно їх затягло кризовий цунамі.

Український політичний театр криза рятує якнайкраще. Вона надає збанкрутілому – ідейно, морально, естетично і лінгвістично – театру цікавий сюжет (ідеологічне підґрунтя передвиборчої кампанії).

Все ж таки, хай там як, а тема актуальна для глядача, в міру драматична, динамічна, словом така, що може прикувати увагу зали.

"Криза як на замовлення" привносить сенс у затерті діалоги і монологи акторів (аргументацію політичних опонентів), сцена оживає, з’являється інтрига, провідна лінія, пробуджується живий інтерес публіки, в прямому розумінні слова, все це чіпляє за живе кожного, хто перебуває в залі. Це справді порятунок.

Отже, на сцені відбудеться змагання антикризових програм, проголошуватимуть ледь не ціцеронівські філіпики проти тих, хто не забезпечив Україну дієвими механізмами проти подібних кризових явищ, масово застосовуватимуть весь набір спецефектів, аби довести, що чиясь бездіяльність коштує країні браком можливостей дати відповідь таким серйозним викликам.

Але це, мабуть, і все, з точки зору новацій. В усіх інших аспектах головні актори української політичної сцени використовуватимуть старі конспекти, репліки з давно завчених п’єс.

Навіть костюми, вочевидь, не сильно змінюватимуться. Хоча, хто зна (щодо костюмів). Провідна політична еліта країни, як раз-по-раз свідчать хроніки світського життя з Катериною Осадчою, тактично і стратегічно мислить не краще за герцога з фільму про барона Мюнхгаузена: "Война на пороге. А мы не готовы к войне!...В однобортном сейчас никто не воюет".

Спробуємо виступити театральними критиками і спрогнозувати, що відбуватиметься на сцені.

Підпільні контрамарки (неофіційний старт виборчої кампанії) та чутки серед професійних театралів, дозволяють стверджувати, що акторська трупа театру приготувала п’єсу на чотири дії. Проте не традиційно для традиційного театру – не поділивши головну роль – кожна внутрішньотрупна фракція зіграє головну роль сама і у своєму власному акті.

Окрім того, не маючи терплячки, і побоюючись, що публіка не доседить до кінця, всі чотири акти зіграють одночасно.

Акт 1 приватизувала внутрішньотрупна фракція президента. Логіка й справедливість у цьому є, адже саме Ющенко самотужки сяк-так, але першим підняв завісу над сценою, оголосивши початок.

У першому акті сюжет, костюми і дії акторів мають шахову стилістику. Цун-цванг – це вихідна позиція, тобто варіант кризи в інтерпретації президента. Тому власне й пропонується переграти партію.

Проте за манерою гри головного героя, навіть малоосвіченим шахістам проглядається скоріше мат в кінці акту. Тай сам герой виглядає дещо не стандартно в цьому процесі. Хоча б тому, що прагне поводитися як верзь, будучи від природи королем.

Не дивлячись на те, що гру розпочали дуже традиційно – Е2 на Е4 – на шаховій дошці існує величезна кількості варіантів і комбінацій. Немає лише доброго шахіста, який би радив трохи більше, ніж "лошадью ходи". Таким чином, шахова партія чим далі більше стає нудною і нецікавою для глядачів.

Акт 2. В іншому куточку сцени руху не менше, але створюється він не так великою кількістю акторів, як самим головним героєм, перепрошую, героїнею. Річ у тім, що вона надзвичайно сильно любить перевдягатися. Ні, ні, ні! Справа не в Louis Vuitton.

Йдеться про те, що пані Юлія весь час змінює зовнішній образ, аби найкраще і найадекватніше зіграти власну роль. Набір героїчних костюмів Тимошенко такий великий, що годиться для ілюстрації ледь не світової історії.

Зрештою, вона завжди прагне грати головні ролі: від фізіологічних до історичних. Вона – серце, тільки вона віддає киянам найцінніше, що в неї є – Розум (Турчинова), вона Жанна д’Арк і Робін Гуд з "Ощадбанку".

І мета одвічна – стати головним над усією трупою, над усім театром, над усією сценою…

Словом, очолити велике всеохопне антикризове театральне середовище і поставити на всьому остаточну велику крапку.

Акт 3. Внутрішньотрупна фракція Віктора Януковича, прикупивши завчасно центральну частину сцени, більшість часу проводить мовчки, лише виразною мімікою і жестами, коментуючи все, що відбувається навкруги.

Та й вочевидь іноді краще мовчати, ніж говорити, бо всі дотеперішні спроби головного героя регіоналів самі могли перетворити будь-яку трагедію на комедійну сценку.

Янукович, підчитавши за останні роки класиків, найближчим часом може дуже промовисто не тільки Бебелем, а й самим Геґелем добряче накрити всю цю біганину по сцені: історія, мовляв, і справді повторюється двічі і за другим разом у вигляді фарсу.

Тож може помаранчевий фарс і теплий на колір, але тепла в домівках і в людських кишенях він недодає. Отакими будуть короткі репліки від героя третього акту. Але глядацьких симпатій це не додасть, позаяк надто "крамарівський" цей герой сам по собі.

Акт 4 об’єднує ще поки що не внутрішньотрупну фракцію, а так зайшлих музикантів і міських акторів, які залюбки долучилися до сценічного дійства. Ця група на сцені надто строката: Черновецький і Тягнибок, старожил Литвин і Гриценко.

Були й інші (наприклад, Яценюк), але не кожен наважився спробувати власні сили і завчасно приєднався до вже існуючих фракцій. Одне слово, є і відверті "вуличники", і творчі самородки, яким від заздрості ніхто так просто дорогою не поступиться.

Наразі всі вони хаотично або групками тиняються сценою, очікуючи, що от-от старий репертуар і погане виконання аборигенів театру врешті-решт викличе нарікання і гнилі помідори.

Тоді й прийде їх зірковий час. Всі разом, одним хором, вони звичайно не заспівають, але мотив буде той самий: закликатимуть публіку переглянути нарешті свої смаки, вимагати нового репертуару, відвертішої гри, навіть новітніх технологій.

Ще б пак, у той час, коли в столиці, наприклад, запрацював перший паркувальний апарат (хай він і не дає ще поки здачі), не можна в національному театрі і далі жити з декораціями шекспірівських днів. Геть ретроградів! Геть стару попсу! Набридли революційні п’єски і контрреволюційні вистави.

Ну, який з цього всього можна зробити висновок?

Якщо театр починається з вішалки, то невдовзі він може там і завершитися (для більшості глядачів, які не виявлять бажання заходити до зали).

Проте… Якби не Шекспір, зі своїм славнозвісним "весь світ театр, а люди в нім актори", то в український театр й справді сміливо можна було б і не ходити.

Але надія є. І полягає вона в тому, що глядачі театру мають зрозуміти, що на часі, доречно і правомірно взяти на себе функцію не лише уважного глядача, а також час від часу давати оцінку театральній майстерності виконавців, а передусім серйозно та самостійно зайнятися кастингом акторів.

 

Олег Проценко, Центр політичного консалтингу, для УП

 

http://www.pravda.com.ua/

Матеріали по темі