Влада розбещує, абсолютна влада розбещує абсолютно! Найжахливіше розбещує влада, джерелом котрої є діри у правовій системі й уміле нахабство тих, хто ними користається.
Сама по собі влада є тимчасовим явищем, будучи притаманна одній особі чи колегії у чіткому персональному складі, але абсолютним, як об’єкт, до якого прагнуть одні, і завдяки котрому намагаються отримати стабільність та спокій інші.
Перші до влади йдуть, а другі її делегують першим, як сказано у статті 5, частині 1 Конституції України, "носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ".
Насправді, влада є Молохом, богом, котрому приносили у жертву найдорожче – дітей. Адже регламентуючи й делегуючи владні повноваження, одне покоління приносить в жертву владі-Молоху свободу наступного чи наступних.
Абсолютною є влада, яка в своїй основі має монополію на істину. Істина запропонована античними філософами як поняття-антонім брехні й помилки, але досвід показав, що вона стала також протилежністю й поняття "правда".
Позиція, що претендує аби бути істиною, має відповідати дійсності, інакше вона може бути лише її протилежністю. Правда ж є своя у кожної сторони при зіткненні інтересів.
Коли мова йде про суд і його функцію, маємо усвідомити його сутність, і дати відповідь: чим є суд? Органом, що шукає істину, чи захищає правду однієї сторони.
Для захисту правди однієї сторони маємо такі інституції як адвокатуру, прокуратуру, тощо. Тому, виходить, суд має встановлювати істину, оскільки згідно Конституції і закону про судоустрій, судове рішення повинно бути виконаним, тобто стати адекватним дійсності, а це, згідно твердженню давньогрецького філософа Парменіда, є критерієм істини.
З іншого боку, істина прописана у законодавстві, нормах моралі, домовленостях, звичаях тощо, а тому суд має знайти засоби як привести дійсність у відповідність прописаній істині?
Так чи ні, але судова влада має на меті домогтися аби істина панувала. Та на тому шляху не складно зійти до боротьби за панування абсолютної істини певного характеру, яка може бути винятково тотожною правді однієї сторони.
Наявність судової влади в Україні передбачено Конституцією, але там не йдеться про те, що суд є органом влади, а тому судова влада є цілісною та існує як явище, що регулює всі сфери суспільних відносин.
Водночас закон про судоустрій (у статті 24, частині 8) регламентує кожен окремо взятий суд як орган, що за статусом є тотожним поняттю "орган влади". Тим судова система урівнюється в розумінні змісту її правового статусу із статусом виконавчої влади.
За формою судова система має також тотожність із системою виконавчої влади. Судові округи у більшості випадків своїми межами збігаються із адміністративними, а також прокурорськими. Тому судова влада не може бути по факту незалежною від виконавчої, будучи постійно із нею у контакті на рівні окремо взятих органів.
У процесі становлення форми судової системи беруть участь президент, парламент та уряд. Президентом суди утворюються і призначається голова судової адміністрації, за погодженням із прем’єр-міністром, а також судді, Верховна Рада обирає суддів.
Вони беруть участь у формуванні кваліфікаційних комісій суддів та Вищої Ради юстиції. Уряд – в управлінні процесом забезпечення функціонування судової системи.
Формально незалежною судова система може бути лише від законодавчої влади, оскільки та не втручається безпосередньо у процес її функціонування, лише бере участь у формуванні кадрового складу. Тому здійснювати системний вплив на неї вона, що до того ж являє і колегіальний орган, не може.
Відповідно, найактуальнішою проблемою є забезпечення незалежності судової влади від виконавчої. Тут вагому роль мав би відігравати президент, як гарант Конституції, але це було можливо за умови наявності в нього належних важелів впливу на виконавчу владу, як це було до внесення в Основний Закон змін у 2004 році.
Зараз судова система перетворилась на інструмент з'ясування стосунків між президентом та урядом. Щоправда, з іншого боку, значний вплив президента на судову владу мав наслідком використання виконавчого інструментарію для впливу на судову систему.
Відповідно, основною проблемою є гармонійне поєднання здійснення функцій кадрового наповнення судової системи та її матеріально-технічного забезпечення із недопущенням її використання у з’ясуванні стосунків між владними інституціями.
Формальний контроль за участю в тому процесі президента і уряду можуть здійснювати органи суддівського самоврядування, але їх системна централізація призводить до можливості впливу на посадових осіб суддівського самоврядування, котрі мають вагомі інструменти впливу на самі органи та суддівський склад.
Тому заради зменшення можливостей тиску на судову систему актуально децентралізувати її, а також органи суддівського самоврядування.
Відповідно, аби звести роль судової влади до констатації абсолютної істини однієї сторони у суспільних процесах, досить здобути контроль над системою органів суддівського самоврядування через голову Ради суддів.
Здійснити бунт супротив системного тиску судовий корпус не має можливості.
Органи суддівського самоврядування в Україні переважно підконтрольні виконавчій гілці влади. Тому єдиним запобіжником остаточній узурпації контролю за судовою владою з боку виконавчої залишається система стримувань і противаг, котра діє завдяки постійному протистоянню між главою виконавчої влади – прем’єр-міністром і гарантом Конституції – президентом.
Павло Сацький, для УП
