Любов цих людей до життя творить дива. Коли інваліди беруть до рук голку чи пензлика, не думають про погане. Їм хочеться творити, відчувати себе повноцінним і потрібними. У стінах союзу інвалідів Бердичева та району виставку робіт своїх підопічних організували вперше. Деякі рушники лише ввечері вийшли із з-під рук майстринь — так хотілося їх показати,- пише ВІК
Жанна Антонюк радості рухів не відчуває з дитинства. У неї ДЦП, але тяжка хвороба не стала на заваді творчості. Вишивати жінка навчилася ще в школі, з того часу з голкою не розлучається. Розраду у традиційному українському мистецтві знайшла і Тамара Кобко. Вона вишиває хрестиком та гладдю, а ще уміє прикрашати речі бісером.
Тамара Кобко, інвалід: “Тяжко сидіти і ходити. Треба розрада. Раніше я в'язала. Коли вночі не сплю, сідаю і вишиваю”.
Роботи Юрія Чебаненка знають не тільки у Бердичеві, а й у Києві. Три роки поспіль він і Ніна Ковальчук стають дипломантами Всеукраїнської виставки інвалідів.
Юрій Чебаненко, інвалід: “Коли я працюю, я не відчуваю себе інвалідом. Я відчуваю себе нормальною людиною і намагаюся чим більше зробити, мої біди відступають. Дуже люблю виступати на сцені. Не уявляю без цього свого життя”.
Ніна Юріївна, як і багато інших членів Союзу інвалідів відкрила себе у Лютіжському професійно-реабілітаційному центрі. До того, зізнається жінка, не любила вишивати. Тепер її роботи — окраса всеукраїнських виставок. На рушники Ніни Ковальчук ставали молодята, на них везли хліб та сіль за кордон і виступали дитячі колективи.
Ніна Ковальчук, голова Союзу інвалідів Бердичева та району: “Там вчаться виживати. Мені говорили інваліди, що у центрі вони відчувають себе людьми, господарями. Там вчаться читати, декламувати вірші, інвалідів на візочках там вчать танцювати. Чого ми тільки не придумували”.
Найближчим часом у союзі інвалідів хочуть відкрити гурток вишивки та шиття. А виставка робіт підопічних, обіцяють, наступного разу буде більшою, щоб усі змогли побачити, як уміють працювати люди з особливими потребами.
