27 листопада двадцятирічна Ольга шляхом кесаревого розтину народила у Житомирі недоношеного хлопчика. Передчасні пологи на 27 тижні вагітності. Це була бажана дитинка Церпіцьких. «Коли Антон дізнався, що я вагітна, він плакав від радості, - каже породілля. – Як і тоді, коли нам сказали, що буде хлопчик. Чоловік запропонував: «Хай буде Антошкою». Не на свою честь, бо удома Антона всі кликали Толіком, а на честь свого батька Антона. Я погодилася». Оля каже, Антон хотів багато дітей.
Влітку подружжя мешкало у селі Видумка Червоноармійського району. До того жили у Житомирі, де Толік-Антон працював, а Оля закінчувала навчання. Цієї осені в сім’ї Церпіцьких було багато визначних дат. Рівно рік тому молодята одружилися, а 24 листопада майбутньому татові виповнилося 23 роки. 26-го народився первісток. Наступної дати, дати безглуздої смерті Антона у ніч на 27 листопада, за правилами Всесвітньої гармонії не могло бути. Але вона кривавою плямою постала у їх календарі…У цей день щасливе подружжя мало відзначати 5-річчя з дня свого першого знайомства.
«Коли Антон дізнався про кесарів розтин і про сина (я народила після 6 вечора), хотів тут же приїхати, - розповідає породілля. – Я зупинила: не їдь. Він питав, чи мені боляче, де різали і чи великий шов. Він пройшов це все, бо чотири місяці тому переніс операцію на животі: лопнув апендицит. Тоді лікар сказав: ще день – і він міг би вже бути не живий».
«Він поспішав жити, - говорить Олина мама. – Такий швидкий, просто згусток енергії. Навіть в гостях надовго не засиджувався. Коли дізнався, що Оля народила, обдзвонив усіх родичів і знайомих. Тричі до мене телефонував, бо я була біля маленького в реанімації. Питав, який він, в якому стані. І все рвався у лікарню. Просили: дочекайся ранку. Не схотів… Нікому було приборкати його енергію, остудити. Тепер думаю: Олю гляділа, а треба було Толіка тримати. Вислизнув, як риба, та й немає…».
Про загибель чоловіка породіллі сказали лише через три дні після похорону. До сприйняття страшної звістки Олю ретельно готував психотерапевт Центру В’ячеслав Гаврилов. Казав: молися за Антона і за сина. І вона молилася, не відаючи, що одного з них вже немає на світі… Зараз маленький Антошка перебуває у відділенні інтенсивної терапії новонароджених Житомирського обласного центру охорони здоров’я матері і дитини. Його життя підтримують різні трубки і системи вентиляції легенів. Харчується маминим молочком через зонд.
«Стан маляти залишається важким, - говорить завідувач відділенням Сергій Лапоног. – У перші годити життя ми вводили йому препарати, необхідні для розкриття легень. Попереду довге лікування, доки малюк не почне самостійно і ефективно дихати та набирати вагу».
Олю вже виписали з реанімаційного відділення, однак вона зі своєю мамою щодня навідується до крихітки. Живуть у родички поряд з лікарнею. «Коли дізналася про Антона, цілий день ридала, обхопивши голову руками, - згадує вона. – Та коли на другий день прийшла в палату і побачила синочка, який так само обхопив голівку рученятами, дала собі обіцянку більше не плакати. Бо маленький все відчуває. Заради нього я готова витерпіти всі випробування».
На лікування Антошки Центр охорони здоров’я матері і дитини же витратив більше 10 тисяч бюджетних гривень. Чим можуть, допомагають родичі. А ще до збору коштів підключилися небайдужі люди, які почули або побачили в новинах сюжет про цю страшну трагедію. «Минулого тижня до нас прийшла молода житомирянка Тетяна. Вона висловила щирі співчуття і принесла гроші для Антончика, - розповідає Ольга. – Зовсім чужа людина – і стільки доброти… Спасибі всім, хто відгукнувся!».
Для тих, хто може надати будь-яку фінансову допомогу на лікування Антошки, повідомляємо розрахунковий рахунок Олиного двоюрідного брата, Свінціцького Андрія Адамовича:
АКІБ «Укрсиббанк»,
м. Харків, пер. Московський, 60,
МФО 351005, рахунок у гривні.
№26203214006500,
Код ОКПО 3068901734,
для маленького Антона.
P.S. Ольга попросила не робити ніяких знімків, пояснивши це так: «Я дуже боюся зашкодити моєму малюкові. Щоранку заходжу в палату з острахом: а раптом щось сталося? Він такий крихітний, і вже сирота…».
Анна Дмитрієва