Президентська кампанія офіційно ще не розпочалася, донині тривають дискусії – коли необхідно проводити вибори у грудні 2009, або в січні 2010. Однак реально ця боротьба за першість триває вже чотири роки.

Сьогодні вона досягла піку, за яким може бути або вихід або прірва. Екзальтованість, до якої дішли в протистоянні один з одним президент та прем’єр, не може не дратувати суспільство. За цим стоять не стільки політичні причини, скільки особистісні.

Така боротьба помаранчевих лідерів між собою може закінчитися повним крахом для обох. І якщо з Ющенком, в принципі, вже зрозуміло: втратити більше ніж він втратив важко, то з Тимошенко все складніше.

Її бажання повалити президента вражає своїм ірраціоналізмом. В цій боротьби з привидами минулого вона може спалити свій шанс стати президентом. Адже суспільство чітко вбачає в такій боротьбі тільки єдиний мотив – жагу до абсолютної влади, неприкриту жодним раціональним розрахунком. Мабуть лідер БЮТ забула стару істину "лежачого не б’ють".

Суспільство вже має великі сумніви щодо можливостей та здібностей прем’єрки впоратися з високою державною відповідальністю, криза тому яскраве свідчення.

Однак, чим частіше люди спостерігають за поведінкою Тимошенко, тим більше в них зростає сумнів, а чи не буде вона небезпечною для України в ролі президента.

Кризове похмілля внесло особливу чіткість в погляди громадян щодо всіх політиків. Люди побачили, що у випадку бурі всі керманичі стають схожі та нагадують "пацюків", які готові втекти з корабля і потягнути з собою те, що залишилося.

Загальна девальвація довіри до діючих політичних еліт стає все більш очевидною. Однак, навряд чи це означає, що вони самостійно підуть у відставку.

Інстинкти самозбереження будуть рухати їхніми діями і цілком вірогідним сценарієм для чинних політиків стане провокування дострокової виборчої кампанії і президента, і парламенту.

На перший погляд для Тимошенко – це найкращій сценарій вийти сухою з повені кризи. Влаштовує це і В.Януковича та ПР.

Однак, дострокові вибори навесні – небезпечні. Адже за прогнозами більшості експертів, саме весною 2009-го криза в Україні сягне свого піку. В такій ситуації одночасні вибори – можуть привести до суттєвої радикалізації настроїв в суспільстві і до втрати будь-якого контролю за економічною ситуацією.

І оскільки наразі не існує вагомих юридичних підстав для імпічменту Ющенка, то дострокові президентські вибори навряд чи можливі. Хіба що президент так образиться на свій народ, що поїде у вигнання, наприклад до Батурина.

Більш вірогідні дострокові парламентські вибори. Якщо їх дозволить той же Ющенко. Він чудове розуміє бажання Юлії Тимошенко вийти з кризи ще до того, як вона сягне піку. І президент вже давно робить все можливе, щоб вимастити "біле вбрання" прем’єрки чорною фарбою відповідальності за економічний крах.

Тому не дивно, що сьогодні всі дії БЮТ та його лідера націлені на переадресацію народного гніву з уряду на президента. Щоб не сталося – винним буде Ющенко. А підстав він надає безліч.

Поки політики традиційно займаються з’ясуванням відносин – суспільство оголошує тендер на  пошук нових політичних сил.

Інтернет-форуми, соціологія, виступи на телебаченні – підтверджують суспільні настрої хитнулися в бік оновлення та змін. Зараз головні дискусії вирують навколо теми – як відправити на пенсію, а то і подалі, діючих політиків та партії.

Народ дійсно стурбований, що далі буде з країною. Адже на відміну від діючої обойми політиків, простим людям тікати нікуди.

Вже зараз більшість українців бажає появи в політиці нових сил. У суспільства також з’являється імунітет проти партійних вождів. Українці вимагають не тільки нових героїв, а перш за все нових правил гри в політиці.

Політичний процес повинний бути не грою амбіцій та шкурних інтересів, а пошуком рішень, формуванням стратегій з урахуванням інтересів більшості, а не меншості суспільства.

Україні потрібна модернізація економіки і державності, переведення її на рейки технологій, науки та інновацій. Не може нормально розвиватися країна, в якій ігнорується інтелект. Країна, де управління побудовано на комуністичних аксіомах середини 20 століття. Держава, де використовуються техніка та технології часів радянської індустріалізації.

Ця криза показала, що Україна вичерпала можливості пострадянських підходів, методів та ресурсів як в економіці, так і в політиці.

В країні ніколи не було справжніх реформ – так, "крок вперед – два кроки назад". Досі приживалося тільки те, що швидко збагачувало діючу політичну еліту.

Тому сьогодні потрібні справжні реформи. Реформи, які будуть побудовані на іншій основі – на довготривалих інтересах країни в цілому. Реформи не для Ющенка, Тимошенко чи Януковича, чи будь-кого іншого – а реформи для України.

Це важко, оскільки зараз політику формують одиниці, а не мільйони. Реформи зможуть відбутися тільки тоді, якщо будуть змінені нинішні засади формування політики, перш за все потрібно змінити партійну систему, зміцнити партійну демократію.

Зробите це буде дуже складно. Старі партії та політики будуть триматися до кінця і робити все можливе, щоб вже на старті "вбити" потенційних і перспективних конкурентів – так звану контр-еліту. Цілком природно, що деякі її майбутні представники – це вилучені з українського футбольного політичного поля молоді гравці. Бо судді хто?

Те, як діюче українське політбюро поставилося до екс-спікера Яценюка – найбільш красномовне свідчення ненависті до молодих політиків з боку "політичних дідів". Ні професіоналізм, ні вміння йти на політичні компроміси, не вберегли його від відставки.

Зараз екс-спікер Верховної Ради розмірковує про новий політичний проект. Але, скоріш за все, цей проект може бути розкручений тільки в контексті президентської виборчої кампанії.

Хоча Яценюк жодного разу ще не говорив про свої президентські амбіції, на відміну від того ж Гриценка. Колишній міністр оборони вже розпочав формування власного партійного проекту.

Щоправда "Громадську ініціативу" Гриценка його критики тут же назвали "Партією збитих льотчиків". Причини таких оцінок зрозумілі – в нинішній команді Гриценка критичну масу становлять старі політичні актори.

Команди Яценюка українці ще не бачили. Однак, скоріш за все, йому доведеться врахувати існуючий алгоритм політичного процесу, який вимагає  від будь-якого політика участі в виборчій кампанії.

Крім того, це могло б бути цікавим, бо змінило б ключове питання виборів. Замість протистояння між Тимошенко та Януковичем, українці могли б мати боротьбу між новими і старими політиками.

І результат був би досить непередбачуваним. Навіть у випадку перемоги Тимошенко чи Януковича, у нових політиків з’явився б шанс на розвиток нових партій, партій з реальною демократією, а не партій, як вождістських проектів.

Це традиційний шлях поступової зміни політичних еліт.

Але в умовах кризи в Україні зростають можливості для революційного шляху. Він вже зріє в надрах суспільства – поки що це акції типу "Дістали!" та профспілкові дії. Але надалі події можуть закрутись карколомно.

Це стає тим більш вірогідним, чим довше перспективні політики будуть затягувати процес формування нових політичних проектів. Розвиток суспільної активності на тлі кризи буде все більше підштовхувати політиків на дії.

Чи здатні вони зреагувати на ці виклики? Від цього залежить їхня політична перспектива. Гратися в довготривалі процеси становлення громадських організацій мабуть вже запізно.

Настрої в суспільстві в умовах поглиблення економічної кризи легко доходять до межі  радикалізму. Зростають вимоги зламу системи. І це закономірно.

Перш ніж побудувати – треба зламати існуючу партійну систему, яка заблокувала можливості для оновлення та рекрутингу нових еліт. Можна вважати це неважливим, але КПРС "накрилася" саме так. Пам’ятаєте "Демократичну платформу в КПРС".

Тому нові партії можуть з’явитися і на основі децентралізації діючих великих партій ("Батьківщини" та Партії регіонів). Це цілком природній процес, оскільки однією з ключових проблем нинішньої партійної системи, що не дозволяє їй розвиватися – є супер-концентрація.

БЮТ та ПР вже знищили свою внутрішньопартійну демократію та витоптали багатопартійний український ареал. Ці два "партійні мамонти" зараз були б дуже щасливі, якби в Україні запанувала двопартійна модель. Та, яка дуже швидко зупинить рух держави в напрямку демократії.

Двопартійна система навряд чи є нормальною для України, будь-які тенденції до панування двох політичних сил в державі суспільство має відкидати. Так само не варто довіряти тим партіям, які крутяться в орбіті БЮТ та ПР. Вже зараз це партії – уламки старої політичної системи.

Необхідний інструмент системних змін політичного класу і політики – нові партії. Однак, це повинні бути принципово інші політичні гравці. Ті, які орієнтовані на більшу відкритість та інтегрованість з суспільством. Ті, які непов’язані з інтересами вузького кола спонсорів, чи політиками старої хвилі.

Хто зможе зробити таку справу?

Зараз питання не в персоналіях, а точніше не тільки в них. Після української кризи переможе той, хто здатний буде не тільки проголосити, але й сформувати реальний "фронт змін" та "громадську ініціативу".

Переможуть ті, чиє серце давно б’ється "попелом Клааса" в ритмі сердець багатьох активних українців. Для цього потрібно буде навчитися йти в ногу не з президентом, прем’єром чи спікером, а з суспільством. Діяти швидко та твердо. Час пішов…

Вікторія Подгорна, Центр соціально-політичного проектування, для УП