Михайло Глушак: «Завжди рятував людські тіла, тепер буду рятувати душі…»

11 December 2006, 17:01

Указом Президента України 14 грудня вшановуються ліквідатори аварії на ЧАЕС

 Коли мені запропонували взяти інтерв’ю у 47-річного Михайла Глушака, одного із багатьох ліквідаторів аварії на ЧАЕС, пожежника, який усе життя присвятив боротьбі з вогняною стихією, я чомусь уявляла собі кремезного дядька із загостреними рисами обличчя, наскрізь продимленого, суворого і жорсткого. Однак, уявіть моє щире здивування, коли переді мною постала зовсім інша людина – з неймовірним сяйвом в очах,  тендітна, сильна духом, з ніжною душею та шаленим бажанням допомогти іншим. І скажу чесно, протягом усієї розмови він не переставав мене дивувати.

Від багатьох людей чула (та й сама знаю) про благодійну допомогу пожежного малозабезпеченим сім’ям, дітям-сиротам.

Що ж спонукало Михайла Глушака звернутися до Бога, допомагати знедоленим, рятувати душі?

„Все своє життя я відчував, що у Бога є план на мене, - ділиться Михайло Васильович, - я завжди цікавився релігією і шукав Його всюди. Втрата коханої дружини та робота в Чорнобилі змусили мене замислитись над сенсом життя, переосмислити все...”

А в Чорнобиль Михайло потрапив прямо з чергування. 9 травня він заступив у караул самостійної державної пожежної  частини №1 м. Житомира, де на той час працював водієм автомобіля. Приблизно о третій годині дня, коли бійці щойно ліквідували пожежу в Житомирському районі, по радіостанції надійшов наказ повернутися до частини. Як з’ясувалося, надійшло розпорядження від начальника пожежної охорони області Бориса Чумака залишити чергування, всьому караулу їхати додому збиратися. Їх чекали о 20.00 у відділі пожежної охорони на Мальованці для формування зведеного житомирського загону на ліквідацію аварії на ЧАЕС. Михайло Глушак довго не роздумував – взяв їжі на добу, мило, рушник, бушлат, а жінці залишив записку.

«Звісно, можна було «захворіти», щоб туди не їхати, відмовитись. Однак, ніхто з нас так не вчинив…», - продовжує розповідь Михайло.

Чумак і Антонюк, який прибув з Чорнобиля, намагались заспокоїти особовий склад. Казали, що нічого страшного немає, але вигляд Антонюка свідчив протилежне – людина неначе почорніла…

На ранок загін із 289 чоловік на пожежних автомобілях вже був в Іванково. Там розташовувався загін, який був поза зоною досяжності радіоактивного випромінювання. Дві доби Михайло разом з іншими товаришами проходили навчання роботі з автонасосами. Адже їм було поставлено задачу – разом із донецькими шахтарями зробити подушку із бетону під реактор.

«Через 2 навчальні дні – в Чорнобиль. На допомогу Київському та Білоцерківському загонам, які безпосередньо працювали на атомній станції. Я разом із двома техніками станції прокладав рукавні магістралі для подачі води на бетонування подушки, - згадує Михайло Васильович. - …Жили ми в гуртожитку в Чорнобилі 10 днів, з 10 по 22 травня. На території – 3 рентгени, крок в сторону – 15-20 рентген. У кімнатах гуртожитку вигляд, ніби всі раптово кудись зникли, як у фантастичних фільмах – кинуті на підлогу підручники, приладдя для креслення, якісь речі… А залишені машини мали настільки великий фон, що їх відправляли в могильники».

На самій станції Михайло пропрацював 22 години. У спеку, від якої божеволієш, радіоактивний пил піднімався стовпом. Михайло згадував як молоді солдати просто на станції їли з котелків. Неозброєним оком було видно, як радіоактивний пил осідав у їжу. Захисту ж не було ніякого: марлева пов’язка та звичайний одяг. Зате було постійне опромінення, беззахисність перед радіацією. Невідомість, страх не повернутися назад при кожному сигналу «тривоги»стали постійними супутникамилюдей…

…Місяць після повернення додому з Чорнобильської АЕС Михайла щоночі мучив один і той самий сон: навколо неймовірно гарна природа, посеред неї – ще „живе” велике місто. На балконах сушиться випрана білизна, відкриті вікна, припарковані авто, але навколо – пустка, люди – лише у формі, без будь-яких знаків відмінності. Це – війна з радіацією.

„Неправда, коли розказують, ніби радіація немає смаку. Вона має металевий присмак: тоді я спробував її на смак”, - каже Михайло.

Скільки насправді отримав на Чорнобилі рентгенів старший прапорщик Глушак, невідомо. Йому поставили 30, хоча тоді всім, по негласній вказівці, записували не більше 25.

«Перші три місяці мені було дуже погано, відчував постійну слабкість. Не міг чергувати добу, не міг піднятися. А потім пішли різні болячки. У поліклініці лікарі не знали що з нами робити – рекомендували пити червоне вино, – ділиться спогадами Михайло. – Дуже багато лікувався, і в санаторіях теж. Але хвороби, що стали вже хронічними, так і лишились: серцево-судинні захворювання, варикоз, гіпертонія».

Михайло Васильович, від’їжджаючи до Чорнобиля, залишив жінку на 7-му місяці вагітності, і дворічного сина. А 19 серпня 1986 року у нього народився другий син Олександр. Здавалося, життя повернеться в нормальну колію.

Однак не все склалося, як гадалося, у Михайловому житті. Через 5 років після Чорнобильської катастрофи померла від онкозахворювання кохана дружина, залишивши чоловікові дітей. Невдовзі пішли з життя його батьки, залишивши сина без будь-якої підтримки. Але до честі вогнеборця слід зазначити, що він усіх дітей поставив на ноги. Хоча у ті часи було дуже важко, але чорнобильські пільги трохи виручили, зміг утримувати сім’ю.

Михайло Глушак завжди хотів, щоб сини стали на його професійну стежину, та, видно, не судилося. Можливо, онук зрозуміє діда? Хтозна...

Михайло вже думками на пенсії – залишилось лише 2 роки. Але колеги не дуже радіють цьому – такого водія і командира відділення ще треба пошукати.

Сам же Михайло Васильович бачить майбутнє по-своєму: «Хочу піти служити Богу у церкву Заповіту Ісуса Христа. Завжди рятував людські тіла, тепер буду рятувати душі». Що тут скажеш? Справжній рятівник, відзначений Богом, найкращий батько і мудрий дід, та і просто хороша людина.  

Оксана Білоус.

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі