Жінка-політик в Україні має бути „двожильна” (інтерв'ю з головою Житомирської обласної ради Іриною Синявською)

14 грудня 2006, 10:40

Суспільство ще до 2005 року надто обережно ставилось до жінки – керівника регіону, відомства. Як правило, вважали, що ці жінки або незаміжні, або бездітні, або аморальні і їх „проштовхують” за якісь певні послуги чоловікам. Це було викликано тим, що чоловіча влада створювала таку характеристику жінкам, потенційним конкурентам.

- Шановна пані Ірино, сьогодні, говорячи про гендерну політику в Україні, ми вже можемо аналізувати феномен жіночого політичного лідерства. Але дослідити його неможливо без участі активних учасниць цього процесу – жінок-лідерок, які беруть реальну участь у політичних процесах. Ви достатньо відомі в Україні як жінка-політик. А як Ви прийшли у політику? Політика - це доля, випадковість, мрія всього попереднього життя чи щось інше?

- Дякую за таке визнання. Але я не вважаю себе відомим політиком. Швидше за все мене знають, як лідера регіонального рівня. Шлях до цього складався не планово, але й не випадково. І перш за все вирішальну роль відіграв мій характер. Мені ніколи не була притаманна байдужість до життя, суспільства, напрямків та перспектив його розвитку. Політик – це гравець і, найчастіше, гравець, який використовує потаємні ходи, а я не визнаю нещирості. Навіть гірка правда, але висловлена у вічі – це мій принцип, який я застосовую як до колег, так і до себе. Вважаю, що небайдужість та відвертість – це ті риси мого характеру, які сприяли моїй, як ви говорите, політичній кар’єрі.

- Важко бути жінкою-політиком у сучасній Україні?

- В сучасній Україні не важко бути тільки лежнем. А якщо до функцій лідера, чи політика додати зовнішні характеристики „слабкої” статі – емоційність, вразливість, бажання захисту, то, звичайно, бути жінкою-лідером нелегко. Суспільство ще до 2005 року надто обережно ставилось до жінки – керівника регіону, відомства. Як правило, вважали, що ці жінки або незаміжні, або бездітні, або аморальні і їх „проштовхують” за якісь певні послуги чоловікам. Це було викликано тим, що чоловіча влада створювала таку характеристику жінкам, потенційним конкурентам. У 2005 році багато що змінилося у свідомості суспільства. На мій погляд, це найголовніша перемога Президента Ющенка. Потім – сміливі призначення жінок на посади голів ОДА, потім обрання жінок головами обласних рад. Суспільство традиційно не любить владу, але погоджується з її рішеннями, так сталося і з сприйняттям жінок.

- На шляху до українського владного Олімпу чоловіки в сім'ї, суспільстві допомагали Вам чи навпаки?

- Допомога чоловіків була специфічною. В родині чоловіки мені, як правило не заважали. Мені вдавалося їх переконувати. Крім того, основна риса моєї сім’ї – це особистісна воля. Ми ніколи не ділимо побутових обов’язків: немає жіночих і чоловічих ролей. Хто швидше приходить з роботи, той готує вечерю. У кого випадає вихідний – здійснює покупки... Колеги по роботі, по партії – дещо інакше. Чоловіки тут вважають себе головними. Вони безапеляційно праві, їхнє рішення – найвірніше. Ось тут мені знадобилися жіночі риси. Інколи чоловіків підхвалюю, роблю все для того, щоб обдуманий мною проект став їхньою ідеєю, бо тільки за цієї умови він може бути реалізований.

- А жінки із найближчого оточення Вас як політичного діяча підтримуювали, підтримують? Чи є порозуміння з найближчими подругами, колежанками?

- Ми зараз почали отримувати другу демократичну гендерну перемогу. Жінки починають підтримувати жінок. До 2005 з цим було складніше. Мені приємно від порозуміння з моїми подругами – це моя моральна підтримка. З депутатками обласної ради, незалежно від партійності, теж знаходжу порозуміння.

- Чим відрізняється жінка-політик від чоловіка-політика в Україні? Чи потрібна жінці в українському політикумі сьогодні харизма? Можливо, вона заважає саме жінці-політикові в реальному житті, породжуючи активний спротив як з боку чоловіків-політиків, так і в суспільстві?

- Жінка-політик в Україні має бути „двожильна”. На відміну від чоловіків-політиків, вона не має права на слабкість. Її одразу беруться знищувати. Вона перебуває у постійній боротьбі. Незалежно від того, яку нішу займає – у владі, чи в опозиції. Одне те, що жінка-політик, викликає у чоловіків жах і спротив. Чоловіки не цураються нічого: ні пліток, ні характеристик одягу чи прикрас, ні "вкидання кота" у сім’ю. Я сприймаю чоловіків і жінок у політиці, як дві стихії – вогонь і воду. Могутній і руйнуючий вогонь, і не менш могутня, але здатна приборкати вогонь, вода. Без харизми у політиці не буває особистостей. Лідерок є багато, але тільки харизматичні мають обличчя, впевненість, прихильників чи опонентів. Зникне харизма - зникне і політик.

- Шановна пані Ірино, хто, на Вашу думку, із українських жінок-політиків є харизматичним лідером сьогодні? Можливо, їх декілька? Чи могли б Ви їх назвати?

- Найбільш харизматичним лідером є Юлія Тимошенко. Захоплює її розум, впевненість, неабиякі артистичні дані, риторичні здібності. Вона смілива – внутрішньо і зовнішньо. Шкода, що й досі Юлія Володимирівна не сформувала довкола себе жіночу групу діючих і майбутніх політиків, громадських лідерок. Це могла б бути надійна її опора. Безперечно, харизматичною лідеркою, політиком є Наталія Вітренко. Вона менш сучасна і зрозуміла певному колу населення, але в харизмі їй не відмовиш. Формується харизматичний політик і з Раїси Богатирьової. Але її, як і Валентину Семенюк, сприймаємо через позицію їхніх партійних лідерів – чоловіків.

- Чи існує спротив з боку суспільства, жінок-політиків чи чоловіків-політиків саме у ставленні до жінки-політика, наділеної харизматичними рисами?

- Звичайно існує. Адже харизматичні риси підсилюють конкурентну здатність цих жінок. Мати харизму – означає мати риси характеру, манери поведінки, напрямок мислення, відмінний від загалу. Вибачте за порівняння, проте жінка часто (і впродовж тривалого періоду) могла бути виключно зброєю: чарівною, звабливою і небезпечною. Про роль стратега чи тактика у жіночому „вбранні” мова не велася, саме це поняття було у політиці нонсенсом. Тоді як справжній політик – це досвідчений шахіст, якому не притаманні фізіологічні відмінності. Спротив – явище природне, тим паче тоді, коли ламаються стереотипи. Ми на порозі (принаймні, я в це щиро вірю) грандіозних змін у суспільному житті, коли жінку перестануть асоціювати з певним „набором” алогічних вчинків і винятково жіночих професій. Паритетність – явище неминуче. Хто не згоден (можна здогадатися хто), змушений прийняти виклик часу.

- Наскільки ефективною можна вважати діяльность жінок-політиків часів української незалежності?

- На мій погляд, робити глибокий порівняльний аналіз зарано. Та й саме слово „ефективно” не надто вдале. Діяльність, проведена робота мають бути результативними і крапка. А який вони викличуть ефект, не наш головний біль. Потрібно думати про результат і прогнозовану реакцію. Принаймні, ці дві складові закладені у фундаменті політичного профілю. Стосовно результату. За часів української незалежності результативним можна назвати будь-який крок жінки-політика, хоча б тому, що він був зроблений самостійно і свідомо. Однозначно розписуватися за історичний внесок жінок – політиків періоду Незалежної України будуть вже наші нащадки. З плином часу вималюється відповідь на запитання типу „хто є хто?”.

- А що заважає жінкам-політикам бути більш впливовими в нашому суспільстві, як і в українському парламенті, крім їх кількості?

- У суспільстві кількісний показник жінок якраз перевищує чоловічий (54% населення - жінки). Жінки в переважній більшості є і годувальницями, і заробітчанами. Вони утримують сім’ї, дітей і чоловіків. Особливо у сільській місцевості. Чоловіки, втративши основне місце роботи, занепали духом. Знаєте, таке враження виникало при зустрічі з ними, що в середині могутнього і дужого механізму зламалася маленька і непримітна пружинка, без якої проте цей „велетень” виявився недієздатним. Роль цієї непримітної пружинки відіграв час, який зруйнував цілий прошарок покоління спеціалістів і фахівців, котрі раптово виявилися незатребуваними. Так от, саме у важкий період зламу „еволюційно спроможною” (дозвольте мені впровадити такий неологізм) виявилася жінка. На Житомирщині переважна кількість сільських голів – жінки. Куди впливовіше? Там, де багато проблем і роботи, - там суспільство довіряє жінкам. В парламенті інша ситуація. Жінка-народний депутат зі сторони виглядає так, ніби це її остання вершина, яку тільки можна підкорити у цьому житті, і більше її нічого не турбує, в тому числі і проблеми жінок, їх просування в політиці, розробка та впровадження соціальних проектів. Всі попередні скликання жінки-нардепи не ініціювали гендерних програм. На щастя, зараз ситуація змінилася. Тепер є група депутаток, які багато можуть і роблять для того, щоб змінити цю ситуацію. Це Олена Бондаренко, Оксана Білозір, Катерина Самойлик. Жіноцтво покладає надії на них. Для перемоги потрібно тільки об’єднатися. Всім жінкам, незалежно від політичних фракцій.

- То чи потрібне квотування місць у ВРУ за гендерною ознакою? Як Ви ставитесь до цієї проблеми?

- Хоч квотування і не є демократичною характеристикою, але вважаю, що на даному етапі це - необхідність. Політичні партії та їхні лідери „обросли” політичним оточенням. У кращому випадку там є у першій десятці одна-дві жінки. Тільки законна вимога може, на мій погляд, стимулювати залучення жінок до політики. Однак, ініціатива повинна йти від нас. Кому це, зрештою, вигідно? Сліпо перебирати на себе досвід інших країн – також не вихід, адже не враховані реалії та специфіка економічного, політичного, суспільного життя нашої країни. Нам потрібен тонкий розрахунок. А коли буде створений чіткий план чи схема, свою роль повинна відіграти ініціативність і переконливість. Шукайте переконливих фактів!

- Пані Ірино, як Ви вважаєте, у програмах політичних партій та блоків під час виборів-2006 питання гендерної рівності були представлені на рівні вимог часу і реалій українського життя сьогодні?

- Ні. І причин тут дві: перша і остання. Йти на вибори з лозунгом гендерної рівності і паритетної демократії у той час, як економіка „кульгає” на обидві ноги.... Можете продовжити самостійно. Питання гендеру і, у кінцевому підсумку, квотування повинне стояти не першим, але й не останнім. Над цим потрібно працювати не менш серйозно, як і над бюджетом. Ще раз наголошую: повинна бути чітка схема, програма, у якій наперед будуть прораховані можливі „за” і „проти”. Це наше завдання, яке не можна залишати на розгляд наступного покоління.

- Маргарет Тетчер, прийшовши до влади, закликала англійських жінок відірватись від каструль і прийти у політику. Чи не пора те ж саме запропонувати зробити українським жінкам? На Вашу думку, вони сьогодні готові до цього? А чи готове до цього українське суспільство загалом?

- Впевнена, що більшість жінок українського соціуму вже давно це зрозуміли. Ось тільки якби хто підказав можливі варіанти напрямку руху. Морально жінки готові до самостійних, виважених і рішучих кроків. Суспільство у цілому відстає від прогресивності жіночого руху. Знову у якості бар’єрів – стереотипи. У великому спорті спортсмен не бачить нічого окрім фінішу. Це мета його забігу, якщо хочете. А перешкоди долаються відпрацьованим до автоматизму способом. Нас не повинні лякати бар’єри! Навпаки, повинні насторожувати прогалини, які ще до цього часу чекають заповнення. Постійний рух – це перше гасло, яке має бути виписане у посібнику про гендерну рівність для початківців.

- Що сьогодні найпотрібніше для утвердження принципів гендерної рівності в нашій країні?

- Воля, віра, бажання. Логіка, послідовність, прогнозування. Аналітика, інформативність, рухливість. Гадаю, це найповніша відповідь. А розкладати ці поняття за номером першості не варто. Це одне ціле великого внутрішнього світу справжньої жінки. Ви згодні?

- Авжеж! Дякую за цікаві роздуми. Бажаю успіхів!

 

Інтерв'ю вела Ірина Грабовська.

 

 http://www.politikan.com.ua

Матеріали по темі