Перейти кордон - не проблема
Що таке україно - білоруський кордон і наскільки просто можна потрапити на територію сябрів і «вляпатись» в неприємну історію автор пересвідчився на власному досвіді, зважившись на доволі ризиковану авантюру. Звичайно, у супроводі певних осіб я відправився на північно - західний рубіж нашої держави, точніше, по окремих селах Овруцького району. Лінія священного рубежу тут характерна тим, що вона звивається непролазними лісовими хащами наче гадюка і такими, своєрідними клинами підносить для селян неприємні сюрпризи, бо люди, за відсутності розпізнавальних знаків кордону, просто не знають де наша, а де їхня земля і неусвідомлено потрапляють на територію сусідньої країни, де існує кримінальна відповідальність за порушення рубежу країни. Тож інтрига, як кажуть, на всі 100 відсотків.
Приблизно пів години пробивалися по бездоріжжю на спортивному мотоциклі, аж поки не дісталися до ретельно замаскованого схрону українських прикордонників та металевого щита з написом « Увага! Державний кордон України. Прохід заборонено!». А сам кордон – це рядова лісова просіка і канава приблизно по коліна. Інженерні ж споруди повністю відсутні. Тож, аби відчути себе хоча б на мить шпигуном, роблю декілька кроків, і … ступаю, звичайно, зі страхом на землю білорусів. Потім швиденько повертаюсь назад, за рекомендацією усвідомлених людей, на всяк випадок ретельно замітаю сліди на піщаному грунті, і переконуюсь, що перетнути кордон - не проблема.
Добре, що мій експеримент закінчився благополучно, чого не скажеш про мешканців сіл Покалів та Лучанки , котрі без злого наміру перейшли кордон і стали справжніми полоненими білорусів.
Краще не жартувати
«Організувались якось люди мого господарства покалівчани за черницею, - розповідає директор ПСП «Україна» Юрій Климович. - Взяв я «УАЗик» підприємства, на ньому й відправилось осіб 20 бажаючих в район села Нижня Рудня. Були з нами і провідники, котрі добре знають місцевість на предмет проходження кордону. Але це не допомогло уникнути неприємностей. Приблизно через пів години збирання ягід, точно на нашій землі, ми випадково «нарвалися» на автомобіль без номерних знаків, з якого вискочили люди у формі білоруських прикордонників, звинуватили нас у порушені кордону, та , погрожуючи зброєю ( навіть затворами автоматів клацали), наказали проїхати за ними для з'ясування питання. Куди діватись, ми - люди послушні, тому поїхали за білорусами. Проїхавши трішки, я вирішив все ж зупинити «УАЗ». Односельчани вийшли з машини . Тоді підбіг старший з білорусів і наказав нам сісти на свої місця, погрожуючи при цьому всіх розстріляти і спалити. Односельчани почали плакати, але невблаганні білоруси домоглися свого. Не дивлячись на обурення людей, що їх затримали на українській землі, прикордонники Білорусі загнали нас на територію своєї держави ».
Про те як поводилися з полоненими розповідає Валентина Вишнякова, яка того дня також надіялася назбирати черниці.
«Близько 18- ої години нас почали силою заганяти в залізничний вокзал «Словечно» (Білорусь), щоб розмістити в залі очікування, - пригадує жінка. - Того, хто відмовлявся виконати наказ, заштовхували силоміць, тягли за руки. Протримавши годин 2 під вартою, відправили в м.Єльськ, де босими, можна сказати під дулами автоматів, погнали по місту й доправили до актового залу райвідділу міліції. Там, в невеличкій кімнаті, задусі, ми провели цілу ніч. Поводилися з нами як із справжніми полоненими. Зовсім не годували, в туалет виводили тільки по одному в супроводі автоматника ».
А ось мешканець села Лучанки Микола Лазко потрапив в руки білорусів за інших обставин. Після розпаду колгоспу в рідному селі він ще в середині 1990-х влаштувався на роботу в білоруське лісництво. Цілих 8 років ходив на роботу навпростець через ліс. Але вільностям прийшов край приблизно після 2005 р. Якось зупинили його білоруські прикордонники і повідомили, що відтепер потрапити до їхньої країни можна тільки через пункт пропуску. Діватися було нікуди: домовився з кумом, що проживає в білоруському селі, стосовно проживання в нього на квартирі, виконав всі формальності, і перейшов кордон в пункті пропуску. Але і цього сябрам стало замало. «Одного дня приїхали їхні прикордонники прямо на роботу, забрали, і не вислухавши свідків відносно того, де я проживаю, звинуватили мене в порушенні прикордонного режиму, - розповідає М. Лазко. – До того ж, залякували, схиляли до співпраці з білоруськими спецслужбами. Їх цікавили маршрути та склад патрулів українських прикордонників, дуже хотіли дізнатися про лучанківців - провідників конрабандних товарів. Характерно, що називалися конкретні призвіща односельчан, котрі за чутками, займаються «темними» справами, що говорить про те, що серед лучанківців хтось «стукає» білорусам».
Якщо говорити про фінал цієї історії, то він став у прямому смислі кривавим. Не отримавши згоди на підписання документів щодо нелегального перетину кордону та на співпрацю, білоруси пустили в хід кулаки: вибили кілька зубів М. Лазко, деформували ніс, і на 10 років депортували із своєї країни.
І таких епізодів десятки. Головна ж причина має суб'єктивний та об'єктивний характер. Не зовсім людське ставлення білоруських прикордонників до «порушників» -це одне, але відсутність демаркації кордону ( інженерних споруд, достатньої кількості розпізнавальних знаків та існування до цих пір окремих спірних територій) вносить ще більшу лепту у цю проблему.
Орест Осінній
