68- річний житомирянин Йосип Бовсуновський свого часу виконував на мотоциклі карколомні трюки «в бочці», а зараз невиліковно «хворіє» небом.
Досьє:
- народився 5 червня 1942р. в с. Рудня Городище Житомирського р-ну;
-з юнацьких років навчився робити сальто, ходити на руках та за плугом, доїти корів, а ще дуже полюбив красивих дівчат, екстрим та ризик;
- в 1959р. закінчив Троянівську СШ;
- у віці 17 років та 8 місяців одружився, точніше одружила мати;
- мав 16 законних жінок,- це тих, з якими прожив більше пів року;
- з 1962р. по 1972 р.- водій голови колгоспу;
-1972- 19778рр.- мотогонщик «в бочці»;
- за період виступу в цирку 7 разів падав, 2 – ламав ребра;
- з 1978р - водій автобуса, три роки добровільно працював в Чорнобильські зоні після аварії на ЧАЕС;
- у 50 років навчився літати на дельтаплані.
- Пане Йосипе, звідки у Вас підвищений вміст адреналіну в крові?
- Сам не знаю. Можливо, це пояснюється тим, що моє дитинство трішки захопило війну, яка стала головною темою юнацьких ігор, наближених до «бойових» дій, тільки без застосування зброї.
- А чому Ви вирішили задовольнити свою жагу до екстриму саме в гонках « в бочці»?
- Все почалося в 1968 році. Тоді я вперше побачив їзду по вертикальній стіні. Це були виступи Ніки та Петра Шалашиних , котрі демонстрували карколомні трюки «в бочці» біля Житнього ринку. Рішення прийшло одразу, але мене довго не брали в мотогонщики, тому що мав на той час вже трьох дітей.
- Ваша мрія здійснилася аж через 4 роки?
- Так. Я багато працював над собою фізично і психологічно, бо знав про існуючі в «мотогонці» вимоги. І ось, одного разу, до Житомира знову приїхав « мотоцирк», і я спробував випробувати долю. Господареві «бочки» прийшлося демонструвати все, на що був здатний: і сальто зробив, і стійку на капоті автомобіля. Потім «покатали» мене. Коли зліз з мотоцикла, встояти- не можливо, бо «в бочці» діють відцентрові сили і виникає перевантаження організму. Але я встояв, бо одразу став на голову, створив «триногу», відтак рівновагу. А через 15 днів інтенсивних тренувань я піднявся «на стінку».
- Яку найскладнішу фігуру виконували?
- Уявіть таку картину. Бочка, діаметром 7,5 метра і висотою 4,5м. На швидкості 70 кілометрів на годину по вертикальній стіні «летить» мотоцикл. Гонщик в цей час переносить трьохкратне перевантаження, в очах темніє. І він пускає руль, сідає боком до нього, зав'язує чорною хустинкою очі, - і так робить 5 кругів. Це і є найскладніша фігура «пілотажу» «в бочці», яку я виконував без особливих ускладнень.
- Хочете сказати, що у Вас проходило все як по- маслу?
- Та ні, я сім разів падав, двічі ламав ребра, але щоразу після цього мені знову хотілося піднятись «на стінку». Правда були і такі, хто закінчував кар’єру гонщика після першого падіння. Все залежить від психіки людини.
- А скільки платили за таку роботу?
- 600 карбованців, звісно, радянських. Близько половини цієї суми я добросовісно висилав дружині, а половину пускав на власні потреби: молодий тоді був, «в соку», хотілося погуляти, дуже любив гоцулочок…
- Чому залишили улюблену справу?
- Причина одна - шкідливість роботи, але не ризик. Справа в тому, що під час виступу в бочці накопичуються вихлопні гази, які гонщику доводиться вдихати. А я ніколи не обмінював гроші на власне здоров'я, хоча усвідомлено ризикував травмуватись. Але це інший бік медалі.
- Другою сторінкою вашого екстриму став дельтаплан. Пригадайте, коли Вас потягнуло в небо?
- Було мені вже за 40. Працював водієм автобуса. Їду якось на Київ, глядь у вікно під Коростишевом, а в небі щось… не то птах, не то літак в мініатюрі. Отоді і втратив спокій. З газети дізнався, що на околиці Коростишева базується аероклуб дельтапланів. Почав їздити туди. Два роки їздив, поки мене підняли в небо. Потім загорівся бажанням мати свій «апарат». А щоб заробити гроші на нього, добровільно записався на вахту в Чорнобильську зону. Ще три роки пішло на сколочення капіталу. Був на самій станції, два рази спускався навіть у реактор. Врешті мрія здійснилась: у 50 років я піднявся в небо на своєму дельтаплані.
- Скільки годин налітали?
- На сьогоднішній день - 7800 вильотів, 750 годин у повітрі. Були і нештатні ситуації, як, наприклад, на морі, коли з пасажирами на борту зіткнувся з водним мотоциклом. Техніка з обох сторін зазнала значних пошкоджень, а люди, слава Боги, обійшлися навіть без подряпини.
- Чи маєте життєве кредо?
- 30 років я іду зворотнім шляхом, ніж всі інші: коли люди ускладнюють життя, я спрощую його як тільки можна. Певно, звідси і мій заповіт: я хочу, щоб після смерті мій прах розвіяли по аеродрому. Навіщо своєю могилою надокучати рідним чи близьким…
