Велика сім’я шкіл Бердичівщини відсвяткувала день народження однієї із середніх сестер: “золотий” ювілей справила школа у Старому Солотвині. Мабуть, не буде перебільшенням сказати, що привітати ювілярку з поважним святом приїхали її вихованці з усіх кутків країни. Нині вони у різних містах й селах та при різних посадах, але в актовій залі цього закладу у всіх них одна посада, одне звання та вчена ступінь — випускник Старосолотвинської школи, повідомляє ВІК.
Леонід Бакановський, голова Бердичівської РДА: “Сьогодні 50 років школі, що розташована у селі, де мешкають чудові, прекрасні люди, які виховують добрих дітей. Приємно те, що нещодавно у цьому селі ми відкрили дитячий садочок — 16-й у районі. На відкритті ми бажали, аби наша молодь не зупинялася на досягнутому, поповнюючи і садочок, і цю школу.”
У залі поруч зі своїми вихованцями знаходилися ті, хто роками вчив їх розуму й мудрості. Вони були суворими й людяними водночас. Саме людяність хотіли бачити педагоги за головну рису у своїх учнях.
Тетяна Наумчук, начальник відділу освіти Бердичівської РДА: “Хочеться побажати усім міцного здоров’я і благополуччя. Педагогам — бути гідними наступниками того прекрасного, що було закладено 50 років тому, щоби люди пам’ятали тих, хто дав їм знання, хто навчав мудрості, ... адже їхні імена сьогодні закарбовані в історичному літописі Бердичівського району. Вони — кращі з кращих, вони ті, хто віддали своє життя навчанню підростаючого покоління, віддали йому свої серця й душі.”
Понад 1,5 тисячі учнів отримали перші знання у Старосолотвинській школі за всі роки її існування, близько 125 тисяч уроків оголосив за цей час шкільний дзвоник.
Чверть сторіччя свого життя віддала закладу Марина Ляшевська, 8 з них вона стоїть у його керма.
Марина Ляшевська, директор Старосолотвинської ЗОШ: “Я з 10-ма іншими вчителями приїхала сюди у 1985-му році... За 25 років школа стала дещо іншою: змінюємося ми, змінюються учні, змінюється час... Зараз у нашому закладі немає такої кількості учнів, яка була колись — їх усього 127. Працює у школі 23 вчителя. Здебільшого колектив молодий, 8 вчителів — випускники нашої школи...”
Залою лунали спогади. Випускники говорили про перший в їхньому житті дзвоник, дорогу до школи та про те, що кілька десятків років промайнуло, як одна мить. Їхні вчителі не виглядали вже такими суворими, вони зізнавалися у тому, що у ті часи їм хотілося працювати вдень і вночі. Вони вчили дітей не цуратися праці, і зараз, споглядаючи за вже дорослими Петриками, Іванками, Марійками та Оксанками, радіють з того, що задумане вдалося. Особливі слова подяки звучали на адресу тих, хто у різні роки очолював заклад.
Марина Ляшевська, директор Старосолотвинської ЗОШ: “Будував це приміщення ще У. О. Дмитренко — 1-й директор школи, який працював у ній з 1947-го року. Саме він звернувся до нашого земляка — тодішнього міністра освіти Б. А. Коваля допомогти у будівництві. 1 вересня 1959-го року школа почала функціонувати. 1-м її директором став Устим Дмитренко, після нього заклад очолювали 9 чоловік. З 1977-го року директором стала Антоніна Рудник. Хочеться згадати про неї, бо вона працювала тут 17 років, і саме завдяки їй школа має такий вигляд. ”
Саме Антоніні Рудник школа серед іншого завдячує тим, що із часом перетворилася на яскраву зелену оазу, яка тонула у квітах, кущах та деревах. Педагог вміло й тонко прищеплювала учням суміш любові до природи й людини, постійно наголошуючи: вчаться вони не заради школи, а заради життя.
Наталія Захарчук, випускниця Старосолотвинської ЗОШ 2001-го р.: “Сьогодні мені пригадуються слова: “Дім — це колиска душі, а школа — колиска особистості”. У цій школі справжня творча особистість може стати взірцем для недосвідчених дитячих душ. Таким взірцем для нас була А. Я. Рудник. Усі дитячі спогади, мрії, сподівання, подорожі у країну знань, перші зіткнення з дорослим життям — усім цим ми завдячуємо Антоніні Яківні.”
Климентина Дєткова, вчителька російської мови й зарубіжної л-ри: “Це була досвідчена й мудра вчителька, фахівець своєї справи. Завдяки їй наш колектив був згуртований, ми жили, як одна дружня сім’я і тому до нас тягнулися діти з Ріжок, Реї, Гвоздави, Агатівки, Гальчина.”
Колишні учні згадували перше кохання і втечі з уроків, як вирувало життя у школі та як вчили їх не бути “білоручками”. Кому дякували? Звісно вчителям, батькам, а ще — Солотвинській землі: надто вже щедрою, кажуть, є вона на хороших людей, які не менш за педагогів та близьких вчили дітей життєвій мудрості.
Климентина Дєткова, випускниця Старосолотвинської ЗОШ 1975-го р.: “Тут формувався мій характер, ця школа дала мені путівку в життя. Із вдячністю та теплотою згадую своїх наставників... У цій школі ми зростали, формувалися, мужніли, отримували крила. Тут я вперше відчула, що буду вчителем.”
Михайло Сидоржевський, випускник Старосолотвинської ЗОШ 1975-го р.: “Старосолотвинська школа — це, насправді, той доволі міцний й потужний фундамент для того, аби, здобувши знання, ... прокладати свою стежку у житті.”
Колишні учні зізнавалися школі у любові. Зізнавалися і у тому, що вона для них не так стіни й дах, як люди, які тут мешкали й мешкають. Те, чому їх вчили, кажуть, це більш, ніж просто щирість, просто щедрість та просто доброзичливість. Так, підсумовують, їхні вчителі — люди незвичайні...
Наталія Захарчук, випускниця Старосолотвинської ЗОШ 2001-го р.: “Це ті люди, які, скільки б років вам не було, ... на своє запитання “Як справи?” дійсно чекають на щиру і відверту відповідь. Це люди, які пам’ятають про твої дитинство й юність більше, ніж ти сам. Це ті люди, які володіють загадковим даром залишати свої життя й настрій за дверима класу і жити життя своїх учнів. І, насамперед, це люди, шматочки сердець й душ яких дивляться на світ очима інженерів, вчителів, репортерів, художників, музикантів, композиторів.”
Пам’ятати, що ти людина... Добиватися усього працею й старанням... Постійно вчитися і не забувати, що звичайна якісно виконана справа є куди красномовнішою за будь-які слова... Цьому у Старосолотвинській школі їх вчили колись, цьому вчать і сьогодні. Ті, у кого випускний вечір ще попереду, вже міцно засвоїли: сказав — зроби, можливе намагайся перетворити на дійсне. Щемливі зустрічі між собою у них ще попереду, та вже сьогодні, думаючи, про неминуче розлучення, вони ледь стримують емоції.
Марія Коваль, учениця Старосолотвинської ЗОШ: “Я надіюся, що колись мої однокласники і вчителі пишатимуться мною. Мрію про те, що років через 20 я прийду сюди, сяду за свою парту і вчителі згадають мене. Згадають про те, якою я була: іноді доброю, іноді — не дуже. Ми всі — діти і у кожного свій характер. Нехай ми і псували нерви педагогам, але все ж таки їх любили.”
Автор: Олександр Єжель
Камера: Юрій Гавриш
