Катеринчук против Литвина. Полный текст судебного иска

Предлагаем полной текст искового заявления:

 

 

ПОЗОВНА ЗАЯВА ПРО ВИЗНАННЯ ПРОТИПРАВНИМИ

ДІЙ ГОЛОВИ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

І. Фактичні обставини справи

 

02 березня 2010 року на пленарному засіданні Верховної Ради України Голова Верховної Ради України Литвин В.М. (Відповідач за цією позовною заявою) у своєму виступі сказав, зокрема, таке (цитується за стенограмою пленарного засідання парламенту, розміщеною на веб-сайті Верховної Ради України: http://www.rada.gov.ua/zakon/new/STENOGR/02031006_13.htm, витяг із тексту стенограми – у додатку 1, копія інформаційного повідомлення на веб-сайті – у додатку 2):

 

«Тому, шановні народні депутати, повідомляю вас, що станом на сьогодні, тобто, 2 березня до Апарату парламенту не подані документи депутатських фракцій, що у грудні 2008 року сформували коаліцію демократичних, депутатських фракцій у Верховній Раді України «Національного розвитку стабільності та порядку», про якій йшлося на пленарному засіданні парламенту, тобто Верховної Ради України, 17 лютого цього року, і в якій підтверджують наявність у складі коаліції визначеної Конституцією України кількості народних депутатів України.

Відповідно до Конституції України та Регламенту Верховної Ради України оголошую про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України «Національного розвитку, стабільності та порядку»».

 

Позивач за цією позовною заявою – Катеринчук Микола Дмитрович, є народним депутатом України, обраним на позачергових виборах народних депутатів України, що відбулись 30 вересня 2007 року, за виборчим списком виборчого блоку «Наша Україна – Народна Самооборона». Позивач вважає дії Відповідача щодо оголошення про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у парламенті такими, що вчинені з порушенням Конституції України та Регламенту Верховної Ради України. Через це зазначені дії Відповідача мають бути визнані протиправними, а оголошення Голови Верховної Ради України про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у парламенті таким, що не має юридичної сили і не створює жодних юридичних наслідків.

 

ІІ. Правове обґрунтування позовних вимог

 

1. Згідно з положенням статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України. Частина 6 статті 83 Конституції встановлює, що у Верховній Раді України за результатами виборів і на основі узгодження політичних позицій формується коаліція депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу парламенту. На виконання цього припису Основного Закону Держави у грудні 2008 року три депутатські фракції, а саме: «Блоку Юлії Тимошенко», Блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» та «Блоку Литвина», утворили коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України «Національного розвитку, стабільності та порядку».

 

Як передбачено частиною 9 статті 83 Конституції України, засади формування, організації діяльності та припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України встановлюються Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Слід також відзначити, що згідно з правовою позицією, сформульованою у рішенні Конституційного Суду України від 17 вересня 2008 року у Справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України (далі – Рішення про Регламент), регламент Верховної Ради України має бути затверджений не постановою парламенту, а законом, і має прийматися виключно як закон України і за встановленою статтями 84, 93, 94 Конституції України процедурою його розгляду, ухвалення і набрання чинності. У свою чергу це надасть регламенту Верховної Ради України юридичного статусу закону.

 

Позивач вказує, що у повній відповідності до вказаних правових позицій Конституційного Суду Верховна Рада України прийняла Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 року N 1861-VI (далі – Закон про Регламент). Цей Закон підписаний Президентом України та набрав чинності 17 лютого 2010 року. Внаслідок затвердження законом України Регламент Верховної Ради України має юридичний статус закону України, а зміни до Регламенту також мають вноситись законами України. Таким чином, на момент вчинення Відповідачем оскаржуваних дій 02 березня 2010 року Закон про Регламент вже був чинним.

 

Згідно із приписом частини 1 статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не можуть мати зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом’якшують або скасовують відповідальність особи. З огляду на створення у парламенті коаліції депутатських фракцій задовго до моменту набрання чинності Законом про Регламент норми цього Закону можуть застосовуватись щодо діючої коаліції лише в частині, що регламентує зміни у складі та/або припинення діяльності коаліції депутатських фракції.

 

Конституційний Суду України у Рішенні про Регламент також підкреслив, що Конституція визначила суб'єктів формування коаліції депутатських фракцій - депутатські фракції. Звертаючись до аспекту припинення діяльності коаліції, Конституційний Суд зазначив, що офіційне тлумачення словосполучення "припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України" повинно базуватися на конституційних засадах, які включають в себе підстави та порядок припинення такої діяльності. У зв’язку із цим у Рішенні про Регламент наголошено на тому, що Конституція визначає окремі підстави припинення діяльності коаліції депутатських фракцій. Зокрема, коаліція припиняє свою діяльність з припиненням повноважень Верховної Ради України відповідного скликання (частина 1 статті 81, частина 2 статті 82, частина 1 статті 90). Зменшення чисельного складу коаліції депутатських фракцій, зокрема шляхом виходу із неї однієї або кількох депутатських фракцій (незаміщення народних депутатів України, повноваження яких достроково припинені, наступними за черговістю кандидатами у депутати у виборчому списку відповідної політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до кількості народних депутатів, меншої ніж визначено Конституцією України, теж тягне припинення її діяльності з моменту настання такого зменшення (частина 6 статті 83 Конституції України).

 

З урахуванням наведених правових позицій Конституційного Суду України Позивач вказує на те, що на практиці найбільш ймовірною підставою припинення коаліції внаслідок зменшення її чисельного складу є вихід з коаліції однієї чи кількох депутатських фракцій.

 

Разом з тим Конституційний Суд у Рішенні про Регламент констатував те, що Основний Закон України не визначає порядку припинення діяльності коаліції депутатських фракцій. Такий порядок, на думку Суду, має бути врегульований в Конституції та/чи в законі про Регламент Верховної Ради України. Позивач вказує, що відповідні відносини регламентуються положеннями Закону про Регламент. Зокрема, відповідно до частини 2 та частини 3 статті 65 цього Регламенту, депутатська фракція має право в будь-який час вийти зі складу коаліції, попередивши про це письмовою заявою голів інших депутатських фракцій, які входять до коаліції, не менше ніж за десять днів до дати виходу. Депутатська фракція за рішенням загальних зборів коаліції може бути виключена з її складу. Окрім того, частина 1 статті 66 Регламенту Верховної Ради України передбачає вичерпний перелік підстав припинення діяльності коаліції, а саме:

 

1) припинення повноважень Верховної Ради відповідного скликання;

2) зменшення чисельного складу коаліції до кількості народних депутатів меншої, ніж визначено Конституцією України;

3) прийняття коаліцією рішення про припинення своєї діяльності.

 

Частина 2 статті 66 Регламенту встановлює, що діяльність коаліції вважається припиненою у випадках, передбачених пунктами 2 і 3 частини 1 цієї статті, з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні. Причому повідомлення про припинення діяльності коаліції публікується в газеті "Голос України" не пізніше, ніж через чотири дні після офіційного оголошення про припинення її діяльності.

 

Позивач стверджує, що Відповідач – Голова Верховної Ради України, не мав підстав оголошувати про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій з огляду на те, що:

 

ü повноваження парламенту нинішнього скликання не припинялись Президентом України з підстав та в порядку, що передбачені Конституцією України;

ü чисельний склад коаліції депутатських фракцій у парламенті «Національного розвитку, стабільності та порядку» не зменшувалась взагалі, оскільки жодна із трьох фракцій, які утворили цю коаліцію, не заявила про свій вихід з неї в порядку, що встановлений частиною 2 статті 65 Регламенту Верховної Ради України;

ü діюча коаліція депутатських фракцій не приймала рішення стосовно припинення своєї діяльності.

 

Беручи до уваги зазначені вище обставини, дії Відповідача – Голови Верховної Ради України, мають бути визнані протиправними і такими, що вчинені з порушенням Конституції України та Регламенту Верховної Ради України, а оголошення Голови Верховної ради України про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України таким, що не має юридичної сили і не створює жодних юридичних наслідків.

 

2. Частина 1 статті 8 Конституції України встановлює, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Окрім того, частина 1 статті 9 Конституції визначає, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Позивач також підкреслює, що Законом України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року встановлено, у тому числі, що Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім'я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі - Конвенція) 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини (надалі – Європейський суд) в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.

 

У свою чергу, згідно з положеннями статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського Суду як джерело права. Окрім цього, у постанові Колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України від 6 лютого 2007 року за результатами розгляду справи за скаргою особи на неправомірні дії комісії по обміну грошових знаків при виконавчому комітеті Ялтинської міської ради народних депутатів підкреслено, що рішення Європейського суду, якими надаються тлумачення та практика застосування положень Конвенції, є формою прецедентного права, що розширює нормативний обсяг Конвенції, встановлюючи нові загальнообов'язкові правила.

 

Стаття 3 Протоколу № 1 до Конвенції передбачає, що «Високі Договірні сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу». Тлумачення цієї норми у різних аспектах надано Європейським судом у багатьох справах. Зокрема Позивач вказує на Рішення Європейського суду від 07 лютого 2008 року у Справі Ковач проти України (CaseKovachv. Ukraine). У пункті 48 цього Рішення представлена ґенеза тлумачення Судом обсягу прав, які підпадають під захист статті 3 Протоколу № 1 до Конвенції. При цьому підкреслено, що ця стаття Конвенції гарантує не лише право обирати та бути обраним, а також і право особи, у разі обрання, обіймати мандат депутата парламенту. Аналогічна правова позиція представлена також у Рішенні Європейського суду від 15 червня 2006 року у Справі Ликурезос проти Греції (CaseLykourezosv. Greece) (пункт 50 цього Рішення).

 

Позивач переконаний, що разом із Конституцією України, Законом України «Про Регламент Верховної Ради України» стаття 3 Протоколу № 1 до Конвенції створює матеріально-правове підґрунтя для оскарження дій Відповідача передовсім з огляду на те, що норма пункту 1 частини 2 статті 90 Конституції України пов’язує можливість дострокового припинення повноважень парламенту у разі несформування коаліції депутатських фракцій протягом одного місяця після припинення діяльності попередньої коаліції. Таким чином, виникли реальні передумови для можливого припинення у подальшому повноважень парламенту нинішнього скликання рішенням Президента України і, як наслідок, порушення права Позивача обіймати мандат народного депутата України, гарантованого, у тому числі, статтею 3 Протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

 

Позивач також вказує на гарантії статті 13 Конвенції, відповідно до якої кожен, чиї права та свободи, визначені в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. Оскільки порушене право Позивача є «конвенційним» правом, тобто таким, що визначено Конвенцією, Позивач має право на судовий захист свого порушеного права.

 

Як підкреслено у Рішенні Європейського суду від 13 грудня 2001 року у Справі Церква Бессарабської митрополії та інші проти Молдови (CaseofMetropolitanChurchofBessarabiaandOthersv. Moldova), незважаючи на те, що особа може мати право на національний засіб юридичного захисту лише у випадку, коли має місце «порушення», це не означає, що держава може назавжди позбавити особу можливості довести в національному органі наявність такого «порушення», унеможлививши звернення до компетентного національного органу із законною скаргою. Окрім цього, у Рішенні Європейського суду від 31 липня 2003 року у Справі Доран проти Ірландії (CaseDoranv. Ireland) вказується на те, що «ефективний» засіб захисту має бути адекватним та доступним. Причому для цілей статті 13 Конвенції «ефективний» означає такий засіб, який не лише припиняє порушення чи встановлює механізми відшкодування, а також і запобігає виникненню порушень.

 

Використовуючи юридичний механізм статті 13 Конвенції, обрання Позивачем способу звернення із цим адміністративним позовом переслідує мету не тільки усунути наслідки вже вчиненого порушення, а водночас і запобігти виникненню реально ймовірного порушення у подальшому. Позивач також підкреслює, що за змістом абзацу другого частини 2 статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАС України) у виборі способу захисту порушеного права та порядку усунення наслідків порушення адміністративний суд не обмежений переліком уповноважень, передбаченим в абзаці першому частини 2 статті 162 КАС України, і може прийняти іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

 

ІІІ. Обґрунтування компетенції Окружного адміністративного суду міста Києва розглядати спір за цим позовом

 

Положення частини 2 статті 18 КАС України встановлює правило, згідно з яким окружним адміністративним судам підсудні адміністративні справи, у яких однією зі сторін є, зокрема, посадова особа органу державної влади. У свою чергу частина 2 статті 19 передбачає, що адміністративні справи з приводу оскарження, наприклад, дій суб'єктів владних повноважень, які стосуються інтересів конкретної особи, вирішуються адміністративними судами за місцем проживання (перебування, знаходження) позивача. Системний аналіз статей 19, 88, 90, 94, 112 Конституції України, статті 78 Регламенту Верховної Ради України свідчить про те, що Голова Верховної Ради України є посадовою особою єдиного органу законодавчої влади і зобов'язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Окрім цього, місцем проживання Позивача є місто Київ.

 

Враховуючи викладені аргументи, Позивач стверджує, що розгляд по суті та вирішення спору за цією позовною заявою належить до компетенції Окружного адміністративного суду міста Києва.

 

ІV. Позовні вимоги

 

З урахуванням викладених вище аргументів, враховуючи положення статей 8, 9, 19, 58, 75, 81, 82, 83, 84, 88, 90, 93, 94 Конституції України, статей 65, 66, 78 Регламенту Верховної Ради України, Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини», статті 3 протоколу № 1 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 13 цієї Конвенції,

 

ПРОШУ СУД:

 

1. Визнати дії Голови Верховної Ради України Литвина В.М. щодо оголошення про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України «Національного розвитку, стабільності та порядку», які мали місце під час пленарного засідання Верховної Ради України 02 березня 2010 року, протиправними і такими, що вчинені з порушенням Конституції України та Регламенту Верховної Ради України.

2. Визнати, що оголошення Головою Верховної Ради України Литвином В.М. про припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України «Національного розвитку, стабільності та порядку», які мали місце під час пленарного засідання Верховної Ради України 02 березня 2010 року, не має юридичної сили і не створює жодних юридичних наслідків.

 

V. Клопотання

 

1. Згідно з положеннями частини 1 статті 117 КАС України суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень. Адміністративний позов, крім способу, встановленого частиною 3 статті 117, може бути забезпечено забороною вчиняти певні дії, що передбачено частиною 4 статті 117 КАС України.

 

Як передбачено частиною 5 статті 61 Регламенту Верховної Ради України, коаліція вважається сформованою з моменту офіційного оголошення про це головуючим на пленарному засіданні на підставі поданих до Апарату Верховної Ради документів, передбачених частинами 2 та 4 цієї статті.

 

Позивач підкреслює, що згідно з інформаційним повідомленням, розміщеним на веб-сайті Верховної Ради України 04 березня 2010 року ( http://portal.rada.gov.ua/rada/control/uk/publish/article/news_left?art_id=188738&cat_id=37486, витяг із цього повідомлення – у додатку 3) Голова Верховної Ради України у подальшому оголосить про «створення нової парламентської коаліції». Враховуючи ймовірне виконання Відповідачем найближчим часом дій, які спрямовані на утворення іншої, «нової» коаліції депутатських фракцій, це призведе до створення ситуації, коли у подальшому буде неможливо відновити порушені права та усунути наслідки порушення.

 

З урахуванням цього Позивач:

 

просить Суд

 

• постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якою заборонити Голові Верховної Ради України Литвину В.М. вчиняти дії щодо оголошення на пленарному засіданні Верховної Ради України про створення нової коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України.

 

VI. Додатки

 

До позовної заяви додаються:

 

1. Витяг із тексту стенограми пленарного засідання Верховної ради України 02 березня 2010 року.
2. Витяг із інформаційного повідомлення, розміщеного на веб-сайті Верховної Ради України 02 березня 2010 року.
3. Витяг із інформаційного повідомлення, розміщеного на веб-сайті Верховної Ради України 04 березня 2010 року
4. Копія посвідчення народного депутата України Катеринчука М.Д.
5. Одна копія позовної заяви та копії усіх документів, що приєднуються до неї.
6. Документ про сплату судового збору.
7. Копія довіреності представника позивача.

 

«___» __________ 2010 року

_________________________ (Кальченко С.В., представник за довіреністю)