Суспільство

Житомирський священик Богдан Бойко - духовний «світильник» з геройським минулим. ФОТО

16 березня 2010, 17:59

Житомирський священик Богдан Бойко духовно зцілює людей, а в армії служив в десантних військах, займався карате і рукопашним боєм.

З досьє Житомир. іnfо

Митрофорний протоієрей от. Богдан Бойко. З 1991р. настоятель Житомирського кафедрального Свято - Михайлівського собору, лауреат премії ім. Митрополита Іларіона (професора Івана Огієнка), магістр богослів’я, кандидат історичних наук в царині релігієзнавства. А до цього: священик храму св. Іоана Богослова Михайлівського золотоверхого монастиря в Києві, служба в Чернігові,  іподияконство та паламарство в Успенському Великому кафедральному соборі в Смоленську, інженер - будівельник, робота водієм, служба в Радянській армії. Народився в 1962р. в м. Буськ Львівської обл..

Освіта: Львівський політехнічний інститут, Луцька духовна семінарія, Варшавська Християнська Теологічна Академія(православне відділення), Острозька академія.

-          Як вважаєте, Ваше життя підтверджує твердження, що шляхи Господні не ісповідимі?

-         Виходить, що так. Адже доросле життя у мене починалося як у всіх. Школа, служба в армії у повітряно - десантських військах, навчання у політехнічному інституті. І якщо середня школа була типовою, то армія-особливою. Адже за спиною - 42 стрибки, один з яких запам’ятався на все життя, бо в мій купол залетів товариш по службі. А це фактично кінець: купала гасяться,коли в них хтось або щось потрапляє, що закінчується  для десантників вільним падінням… В даному ж випадку все обійшлось завдяки тому, що товариш зліз з мого купола, і ми розійшлися в повітрі. Словом, будучи десантником, потім студентом –  «технарем», я навряд чи думав, що стану священиком. 

-         Старше покоління житомирян ще пам’ятає той час, коли в Михайлівській церкві розміщувався ляльковий театр. Яким був храм, коли його передали громаді?

-         Від храму в широкому розумінні лишилися одні стіни. Розписи були покриті штукатуркою чи замуровані цеглою, підлога – коса - театральна, церковне начиння - повністю розкрадене, в малому залі стояли якійсь верстати. З храму ми вивезли приблизно два вагони сміття! Попередні господарі просто поглумились над святинею: коли руйнували її, все кидали на долівку, а зверху нову підлогу зробили. Повністю засипана була сміттям підземна частина храму. Це насамперед  кімната, де стояла велика піч. Коли функціонувала церква, її сильно напалювали, тепло розходилося по спеціальних ходах і гріло стіни та підлогу.

Ми мусили вичистити всю підземну частину собору для того, щоб дати можливість дихати і просушуватися цеглі - серцю, з якої викладені стіни святині. В протилежному випадку цегла просто руйнувалась. Ось що ми отримали у спадок від лялькового театру. Але з Божою допомогою почали відновлювати храм. Допомогали меценати. Наприклад,  народний  депутат Сергій Рижук виділив кошти (34 тис. грн..) на хрести  куполів. Чимало житомирян зробили більш дрібні пожертвування. Загалом за майже 20 років  на відновлення Михайлівської пішло, думаю, не менше 3 млн. грн.. Але це ще далеко не все. У планах - відновлення дзвіниці та розпису храму, що коштуватиме загалом далеко не мільйон гривень. Такі тепер ціни. Так, розпис квадратного метра орнаменту коштує 1 тис. грн.,  ікон - 4 тис. грн.

 

-         Чи просто було навернути житомирян до церкви, у якій розміщувався ляльковий театр?

-         Дуже складно. Пам’ятаю в 1992-му зібралися ми громадою, почали радитися що робити, бо нам постійно казали, що ми якійсь не такі. Почали з місіонерства. Освятили 30 дитячих садочків, проповідували, сповідували, хрестили, що  дало нам визнання, і навернуло людей до Церкви. В тому ж таки 1992р., запозичивши досвід  роботи з підростаючим поколінням православних та інших церков, відкрили недільну школу, де  навчалось тоді більше 500 учнів. В 1996р. почали оздоровлювати дітей,  з 2000-го- проводити табори під обласним центром. А два роки тому, розділивши недільну школу, відкрили Духовний молодіжний центр для дітей старших 15 років. І все це дало результат: до храму пішла молодь, вона молиться, духовно працює над собою, щоб ніякого зла не робити. А це дуже важливо.

-         Ви, церковний діяч, одним з перших серед жителів Житомирщини, в 1994р  були удостоєні премії ім.. Огієнка. Цікаво, за що?

-         За протоколом, за розвиток духовності, збереження міжконфесійного миру і спокою. Це стало надто важливою проблемою початку 1990-х. Радянський Союз розпався, в окремих утворених країнах розгорілися  міжнаціональні конфлікти з релігійним підтекстом. В Україні ж, не дивлячись на провокації,  вдалося  уникнути подібного . А я завжди закликав якраз до миру та спокою у Житомирі на області.

-         А що нового Ви відкрили в історичній науці, захистивши кандидатську дисертацію?

-          В науку заглибився під час навчання в Острозькій академії. Не так давно захистив дисертацію за темою «Трансормаційні процеси у житті християнських конфесій на Волині періоду  перебування її  у складі Російської імперії (1793-1917рр)». Мені вдалося відслідкувати зміни національної свідомості, що відбувалися під тиском Риму, пізніше царської Росії. До речі, тепер, працюють ті самі технології, побудовані на фінансах, підкупі тощо. Фактично це є боротьба за територію, вплив і за ті самі гроші. Нам кажуть, що ми, українці, не здібні управляти країною. Наша місія - важко  працювати на землі та молитися. Кінцева мета такої ідеології - нівелювати все і всяке, що є українське.

-         Ви здобули богословську освіту за рубежем. Порівняйте її з українською.

-          За рубежем дається освіта богослова - педагога, викладаються не тільки церковні а і світські дисципліни, що дає право працювати у мирських ВНЗ. Відтак, там церковні дипломи визнані державою,  в Україні ж- ні, що унеможливлює працевлаштування священиків як світських педагогів.

-         Чим займається Ваша дружина, і якою дорогою пішли діти?

-         Дружина допомагає мені в храмі. А діти? Син навчається на агронома, донька опановує німецьку та англійську філологію, обоє у ВУЗах Житомира. Я ж не прагну, щоб син пішов моєю дорогою. До цього людина має дійти, і, скоріш за все, не в 20 років. Наприклад, я став священиком у 28 років.

-         Де і як відпочиваєте?

-         Читаю духовну літературу та спілкуюсь з молоддю в таборах. Коли я бачу, що допомагаю прихожанам, що у них вирішуються проблеми – це для мене основний відпочинок. Крім того, за можливістю, люблю побігати з дорослими дітьми молодіжної школи в баскетбол та футбол.

 

Бесідував Федір Підкопитний

Матеріали по темі