Україна

«Ганна Герман геніальна в інтерпретаціях помилкових рішень свого шефа», - Андрій Шевченко

30 березня 2010, 16:44

2006 року відомий телеведучий Андрій Шевченко увійшов у першу п’ятірку передвиборчого списку БЮТ.

Відтоді справою життя депутата Шевченка стало просування ідеї громадського телебачення, яке поки що виявилось непотрібним ні «демократам», ні «професіоналам» при владі. Утім, «Главред» обговорив з депутатом чимало речей, що виходять за межі медіа-політики.

«Ганна Герман геніальна в інтерпретаціях помилкових рішень свого шефа»

Пане Андрію, ви виконуєте обов’язки голови комітету замість Ганни Герман, що пішла до апарату Президента Януковича. Між тим, наскільки відомо, в Партії регіонів виступають за те, щоб залишити на керівних посадах комітетів представників тих політичних сил, які були раніше. Отже, ваш комітет, який за регламентом повинен очолювати представник опозиції, може відійти до рук «регіоналів»?

Мені невідомо про наявність такого рішення. Це дійсно було б порушенням  регламенту. Але я би хотів поглянути на всю цю історію ширше.

В регламенті, який зараз став законом, є цілий блок, виписаний спеціально під опозицію. До речі, він виписувався саме представниками Партії регіонів, у першу чергу, під себе.

В ньому є дуже серйозні права, які передбачені для опозиції — це і керівництво комітетами, і право формувати розклад засідань на один день у сесійний тиждень, й інші права. І Блок Тимошенко як опозиція настроєний скористатися цими важелями повною мірою.

Я не хочу зараз навіть припускатися думки, що наші опоненти з Партії регіонів підуть на порушення закону й не будуть виконувати цю норму.

БЮТ претендує на статус єдиної опозиції, разом із тим і Арсеній Яценюк формує альтернативний уряд. Як це все буде стикуватися з регламентом?

Регламент дає дуже чітку відповідь – в опозиції може перебувати будь-яка фракція, яка не входить до коаліції. Якщо, наприклад, фракція «Наша Україна — Народна самооборона» прийде рішення про перехід в опозицію, то ми отримаємо ще одну опозиційну фракцію. Тоді ми як дві опозиційні фракції зможемо претендувати на всі ті важелі, які даються опозиції.

Нам точно немає сенсу змагатися за опозиційні портфелі, ми, слава Богу, понабивали собі шишок, змагаючись за владні портфелі.  

Якщо більшість все-таки не дотримається вимог регламенту, хто з «регіоналів» може бути керівником вашого комітету? Насправді в ПР не так багато фахівців в інформаційній царині…

Небагато, але є, в тому числі, і в нашому комітеті. Це і Володимир Ландик, і Олена Бондаренко, і Олексій Федун. У нас є комуніст Голуб, який, правда, не дуже часто з’являється на засідання комітету, тому що завжди в цей день здає випуск газети «Комуніст», але він, мабуть, у всьому цьому розбирається.

Зрештою, є Едуард Прутнік, який є членом комітету, і це людина, яка очолювала Держтелерадіо. Я би сказав, що в Партії регіонів для мене це, безумовно, найавторитетніша людина в медіа-питаннях.

Тобто це не питання прізвищ. Насправді для керівництва в комітеті з питань свободи слова та інформації важливо мати кілька базових навичок: потрібно вміти говорити спокійно, а не зверхньо з представниками інших фракцій, потрібне мінімальне розуміння потреб медіа-ринку, і потрібне базове розуміння медіа-законодавства. Такі люди є.

Але ми говоримо про досить делікатну, дуже дражливу політичну тему, в якій важливий сам підхід. Або є принципи, яких дотримуються, і один із цих принципів — це те, що опозиція впродовж останніх десяти років мала певні комітети, які вона контролювала. Або цього принципу ми перестаємо дотримуватися, і тоді ми повинні поставити питання: чому це відбувається? І що це означає для країни, якщо від таких базових принципів ми відходимо?

А що Андрій Шевченко робив в Адміністрації Президента, де він був, як твердять наші джерела, кілька днів тому?

Я востаннє був у Секретаріаті Президента, здається, рік тому – на засіданні Національної комісії з питань утвердження свободи слова. Зараз по Банковій я хіба до театру Франка спускаюся.  

Хоча якби була причина для походу в Адміністрацію Президента, я би пішов. Я ніколи не боявся ходити на чужу територію – ще з часів, коли ми боролися з «темниками». І навіть завжди знаходив у цьому особливий драйв.

Але зараз таке враження, що там просто глуха стіна. Ганна Герман, з якою ми перетинаємося по медіа-питаннях, перестала відповідати на мої дзвінки з часу її призначення в Адміністрацію Президента. Хоча навіть з командою Віктора Ющенка, будучи конкурентами, ми мали певний діалог.

До речі, про Ганну Герман – на вашу думку, в чому її головна функція як заступника глави АП?

Я вважаю, що вона геніальна в інтерпретаціях помилкових рішень свого шефа. Тому що коли Янукович припускається чергового ляпу, я не бачу там жодної іншої людини, яка могла би якимось чином надати цьому хоча би більш-менш пристойного вигляду.

Чи це та місія, яку Ганна хотіла би виконувати по життю? Це, мабуть, її рішення. Я з повагою ставлюся до її роботи, і дуже сподіваюся, що вона свої таланти, здібності, й головне — свій вплив буде використовувати на користь країні, а не лише для внутрішніх інтриг.  

Твердять, що Ганна Герман є одним з ексклюзивних каналів надходження інформації до Януковича.  

Не знаю, не знаю. Для мене, як і для всієї країни, те, як ухвалює рішення Віктор Янукович, залишається загадкою.  

Хіба не те ж було з Ющенком?

З Віктором Ющенко було інакше. Ми достатньо добре знали спосіб мислення Віктора Андрійовича. Ми знали, що це людина, яка спілкувалася з багатьма.

Інша справа, що це людина, яка насправді була дуже не гнучка у своєму мисленні. Він ухвалював ті рішення, які він для себе вже прийняв, і з якими зжився.

Я колись мав досвід спілкування з Віктором Андрійовичем по темі суспільного мовлення. І я можу сказати,  що для мене це був дуже цінний людський, особистісний урок. Три чи чотири години показуєш плани, концепції, тобі кивають головою й кажуть, що це те, що потрібно – а рішення потім приймаються абсолютно інші!

Віктор Ющенко був Президентом, на якого було дуже важко впливати «по ходу». Це був Президент, який слухав багатьох, але робив так, як він вважав за потрібне. І, мабуть, його помилка в тому, що він вважав своє бачення єдино правильним.

Про Януковича я можу сказати, що для мене, як і для всієї країни, це чистий аркуш, це табула раса. Ми нічого не знаємо про те, як ухвалює рішення Президент Янукович, чому він керується тими чи іншими критеріями.

Наприклад, коли він формував уряд, чому він обирав саме цих людей, а не інших? Чому саме ці міністри дізналися про своє призначення зранку в день затвердження? Нам залишається лише здогадуватися.

І є великий ризик, що Янукович сповзає в помилки Ющенка, коли не утруднює себе тим, щоб пояснювати країні, чому він робить ті або інші кроки.            

Особливо якщо ці кроки виглядають сумнівно. Як, наприклад, призначення нового керівництва Національної телерадіокомпанії та її підпорядкування уряду.

У нас роками на УТ-1 керівника призначав Президент країни. І це ніколи не було законно, тому що жоден закон, а тим більше Конституція, не передбачала такого права Президента.

Більше того: починаючи з 2005 року, новий Закон про телебачення та радіомовлення передбачав узагалі абсолютно іншу процедуру, за якою мала існувати громадська рада, яка, у свою чергу, мала призначати керівника УТ-1.

А 15 вересня минулого року Конституційний суд навіть ухвалив спеціальне рішення, яким прямо заборонив Президенту та Верховній Раді втручатися в процес призначення та звільнення керівника Національної телекомпанії та Національної радіокомпанії України. І він зобов’язав ВР ухвалити спеціальний закон, який опише цю процедуру.

Що зробила команда Януковича? Вони з самого початку загорілися бажанням поставити свого керівника на УТ-1. Громадськість їм чітко вказала на рішення КС, яке забороняло це робити Президенту і ВР. І ця команда зробила свої висновки: добре, тоді призначить керівника УТ-1 Кабінет Міністрів України.

Проте я нагадаю логіку КС, який у своєму висновку дуже чітко написав, що орган влади може робити лише те, що йому дозволено Конституцією. Саме тому КС постановив, що ні Президент, ні ВР не мають права призначати керівника НТКУ.

А значить, так само такого права не має Кабінет Міністрів України! Дуже прикро, що зараз команда Януковича пішла шляхом ігнорування як мінімум духу Конституції.

Але ж оскільки Василь Ілащук склав повноваження президента НТКУ, когось та треба було призначити…

Тут юридична логіка тільки одна. У Василя Ілащука було, якщо не помиляюся, сім віце-президентів. І НТКУ, як усяка бюджетна установа, має дуже детальний розпис, хто за ким виконує обов’язки. Це означає, що зараз обов’язки керівника телекомпанії мав би виконувати хтось із віце-президентів.

Останнє. Ми зараз отримали постанову про те, що функції управління НТКУ перебирає на себе Кабмін. Я вважаю, що це вже просто відвертий виклик громадській думці.

Нам прямим текстом сказали, що ми — Кабінет Міністрів Миколи Яновича Азарова – будемо керувати першою кнопкою країни. Такого ніколи не було, навіть за Леоніда Кучми не наважувалися це так проговорювати й так робити. Мені здається, це зухвальство.

Я і мої колеги по фракції Блоку Тимошенко будемо ініціювати звернення до Конституційного суду, пов’язане з цими рішеннями. Я думаю, що КС підтвердить свою позицію - він пояснить, що органи влади можуть робити тільки те, що їм дозволено Основним Законом – навіть якщо це особливий уряд Азарова.

«Повернення НТКУ в «сірі» схеми вже буде прогресом»

Ви твердите, що головне – не прізвища, а тенденція. Але все-таки саме в інформаційній царині прізвища з’явилися досить неочікувані…

Я все-таки пропоную спочатку обговорити підхід, а потім уже говорити по персоналіях. А підхід, мені здається, дуже простий. Про інструменти є сенс говорити, коли зрозумілі цілі. Тоді це має певну логіку.

А зараз ми зіткнулися з абсолютно протилежним підходом: нам кажуть, що ось є хороші, нормальні люди, ми їх призначимо на посади й подивимося, що вони будуть там робити.

Я вважаю, що це докорінно неправильний підхід.

Поясню. Наприклад, зараз генеральним директором Національної телекомпанії України призначили Єгора Бенкендорфа. А його заступником з розвитку буде Валід Арфуш. Це двоє людей з комерційних медіа. Але чи був у них до призначення хоч якийсь план, що робити з цією махіною державного телебачення? Ні!

Я хочу уявити собі приватного інвестора, який би брав цих людей на роботу без бізнес-плану, без будь-яких цілей, без проектів, без стратегії розвитку!

Проте ми всі разом – як країна, як платники податків – винаймаємо на роботу людей, яким ми не даємо жодного завдання. Я думаю, що це дуже помилковий підхід.

Разом із тим, професіонал навіть без бізнес-плану – це краще, ніж непрофесіонал. Нові призначення в інформаційній сфері, на ваш погляд, виглядають професійно?

Почну з Олександра Курдіновича і Держтелерадіо. До речі, уряд його призначив в.о., але чомусь не поспішає внести на затвердження у Верховну Раду. Чи, може, у Азарова вважають, що парламент у цій процедурі вже зайвий?!

Я думаю, що у Курдіновича є дуже високі шанси бути офіційно затвердженим головою Держтелерадіо. Це, безумовно, професійна людина, яка провела не один рік у структурі. Я би сказав, що з усієї тієї команди, яка до його призначення працювала в Держтелерадіо, в тому числі й за попереднього керівника пана Наливайка, це оптимальний вибір.

Ми з ним разом працювали в Національній ініціативі «Суспільне мовлення», і я знаю, що він бачить своєю ціллю утворення громадського ТБ і радіо. Це людина з команди Едуарда Прутника, і ми можемо бачити певну спадкоємність у Держтелерадіо. Це все плюси.

Тепер про призначення до Національної телекомпанії України. Тут усе набагато складніше. Щодо Єгора Бенкендорфа я бачу один плюс і два величезних мінуси.

Плюс – це людина, яка має колосальний телевізійний досвід: адміністратор, продюсер... Це людина-досвід.

Перший мінус — це, звичайно, сумнівна процедура призначення. Єгор, можливо, ще до кінця не розуміє, що він потрапляє в структуру, яка живе «по уставу». Це структура, в якій царює «уставщина».

І якщо ти заходиш туди як керівник за не до кінця легітимною процедурою, це означає, що в будь-яку секунду твоє керування може там закінчитися.

Другий мінус — це, знову ж таки, те, що його туди заводять без конкретної цілі, без конкретного завдання.

Гадаєте, це справді так важливо для пересічних громадян?

Справа навіть не в них. Треба розуміти, що таке УТ-1! Це близько двох тисяч осіб, деякі люди віддали цій роботі десятки років. І їм справді треба пояснювати, куди вони йтимуть.

Це не логіка комерційної структури, в якій ти приходиш і говориш: я вам плачу зарплату, і тому копайте від паркана до обіду, крапка. Це люди, яким треба пояснювати, що вони роблять.

І для Єгора найбільший виклик, я думаю, буде дуже простий — як перенести його досвід як комерційного менеджера в державну компанію, яка має своє завдання, свою місію, свої функції.

Я думаю, для нього буде великою несподіванкою те, що УТ-1 робить колосальну кількість роботи, яку комерційні канали не роблять. Це і дитяче мовлення, це інформаційне мовлення, плюс до того це сотні, можливо, тисячі людей, які звикли, що вони виконують якусь унікальну місію для країни.

Ми можемо бути дуже скептичними до якості їхньої роботи. Більшість із нас, можливо, сказали б, що треба цих людей узагалі розігнати та набрати абсолютно нову команду. Але це люди, які там зараз працюють, і яким треба чітко пояснити, що вони далі робитимуть.

Свого часу успішний журналіст та редактор Шевченко прийшов до НТКУ саме з комерційного мовлення. Може, він має для пана Бенкендорфа якісь конкретніші поради?

 

Одна річ, яку би я не радив робити Єгору – це починати свою роботу з розмови про скорочення та про кадрові зміни.

У 2005 році ми прийшли перетворювати УТ-1 на суспільне мовлення, а виявилися втягнутими у пусті розмови про скорочення та про кадри. За шість місяців ми не звільнили жодної людини, жодної! Але конфлікти нам серйозно завадили у по-справжньому значимих речах.

З гендиректором зрозуміло. Як щодо його заступника з дуже неоднозначною репутацією – Валіда Арфуша?

Я з кожним днем схиляюсь до думки, що ця історія — це виклик громадській думці, це виклик професії.

Фактично на другу посаду в державній компанії приходить людина, яка має дуже специфічну репутацію в медіа-світі, яка, нещодавно ставши громадянином України, не говорить українською, не планує вчити мову, більше того, подає це як демонстративну позицію.

Я вважаю, що це виклик. І мені здається, що Валід повинен дуже чітко пояснити країні, що він збирається робити не відео-версію журналу «Папараці», і що це повинен бути національний мовник України, а не будь-що інше.

Або йому не треба братися за цю роботу, тому що він просто наживе на цій роботі масу ворогів, масу негативу, і нічого корисного не зможе зробити.

В цілому, не применшуючи особистих і професійних якостей Бенкендорфа та Арфуша, я думаю, що єдина причина, чому вони стали керівниками НТКУ – це те, що в конкретний момент часу комусь одному в команді Віктора Януковича здалося, що вони краще представлятимуть його інтереси.

Або комусь одній?

Ви натякаєте на Ганну Герман?

Так.

Не беруся підтверджувати або спростовувати, що це її призначення. Але мені здається, що ми маємо справу з дрібним, і навіть з дріб’язковим лобізмом. І, на жаль, для суспільства в цьому немає ніяких гарних новин.

Ще раз скажу важливу засторогу — я не виправдовую весь бардак, який робився з Національною телекомпанією України впродовж останніх п’яти років президентства Віктора Ющенка, і впродовж попереднього президентства Кучми, але ми завжди від нової влади чекаємо нових стандартів, нових підходів. А тут, на жаль, ми цього не побачили.

2005 року команда Стецьківа, чиїм заступником ви стали, боролася за відокремлення власне журналістської роботи на НТКУ від «джинси» та різноманітних продакшн-студій, що обсіли державний ефір. Скажемо відверто, гучної перемоги не відбулося. Яка ситуація зараз, і які перспективи ви бачите?

Не повертаючись у минуле, скажу, що два конкретних результати таки були здобуті. Ми відділили фінансову складову від журналістської, і ми вийшли на підхід, коли журналісти не заробляли на своїх сюжетах, а редактори не заробляли на своїх випусках новин. З 10 травня 2005 року і до нашої відставки у жовтні в новинах не вийшло жодного проплаченого сюжету!

Друге, ми відновили віру команди в свої сили, і наші журналісти перестали соромитися на прес-конференціях представлятися як журналісти Першого каналу.

Що сказати про сьогодення? Звичайно, НТКУ в усі часи при всіх без винятку керівництвах так чи інакше була по вуха в тіньових схемах. Ця практика була, є й залишається на цей момент. Я думаю, що нове керівництво Держтелерадіо та НТКУ прекрасно це розуміють.

Відтак є дві дилеми, які будуть стояти перед будь-яким керівником НТКУ: або він віддає ці тіньові схеми на відкуп тим людям, які раз на місяць приносять конверти з «подякою» за те, що на них закривають очі, або він діє шляхом жорсткої централізації фінансових потоків.

Переведення тіньових заробітків компанії в «сірі» схеми вже буде прогресом. А в ідеалі — це повна легалізація всіх доходів і видатків.

«Сірі» схеми – це в даному випадку що?

«Сірі» схеми — це все, що дозволено законом, але прямо не передбачено бюджетом телекомпанії.

Скажімо, ми говоримо про ідеальну «білу» схему, коли є штатний розклад Національної телекомпанії України, коли вся НТКУ збирає всі гроші до себе і вона всі гроші витрачає на розвиток і на зарплату своїм штатним співробітникам.

Але що на практиці? Ви хочете взяти на роботу найкращих профі з комерційних каналів, а маєте штатний розклад і тарифну сітку, з якою соромно навіть переговори починати.

Що таке «чорна» схема, яка була, є і зберігається на цей момент? Це коли є повний фінансовий і юридичний беспредєл, і коли хто як може, так і заробляє.

«Сіра» схема – це коли керівництво телекомпанії знаходить способи оптимізувати прибутки та видатки телекомпанії – із залученням продакшн-студій, з прозорою рекламою, спонсорством.

Вдумайтесь, у державного каналу є невиправна репутація каналу, де крадуть! Це біда. При тому, що в світі є прості рецепти. Наприклад, щорічний публічний звіт про прибутки-видатки або щорічний незалежний аудит.

Все це обов’язкові речі для суспільного мовника, але їх спокійно можна було би запроваджувати вже зараз.

Можу нагадати, що ми говоримо про колосальні кошти, тому що лише бюджетне фінансування державних телекомпаній становить сотні мільйонів гривень щороку. І тому, до речі, смішно, коли хтось сумнівається, чи готовий українець платити за суспільне мовлення, наприклад, гривню на рік. Ми вже платимо сотні мільйонів і про додаткові гроші ніхто не говорить.

Одним словом, підбиваючи блок по УТ-1, я скажу, що не заздрю будь-якому керівнику, який бере на себе відповідальність за цю команду. Це дуже важкий хрест. Кожен, хто побував у цьому гарячому кріслі, це знає.

«Немає жодних сумнівів, що країна назад не покотиться»

Як розуміти нові «інформаційні» ініціативи в самому уряді? Конкретно – те, що віце-прем’єр Борис Колесніков керуватиме інформаційною політикою, а ваша колега Олена Бондаренко «на громадських засадах» займеться інформаційною складовою роботи Кабміну?

Відділімо особистості від принципів. Те, що Колесніков захотів займатися інформаційними питаннями, для мене зрозуміло. Це дуже енергійна, активна людина, і я думаю, що його логіка була такою: якщо я не можу впливати прямо на ті чи інші фінансові потоки (які переважно пішли повз нього), то я принаймні буду впливати на те, як уряд виглядає для країни.

Мені здається, для політика, який думає про перспективу, це дуже правильна логіка.

Щодо Олени Бондаренко. Олена, безумовно, має певну кваліфікацію для того, щоб впливати на таке рішення. Але з досвіду роботи Кабміну Тимошенко я можу сказати, що на неї чекають великі несподіванки, тому що Кабінет Міністрів – це, знову ж таки, структура, яка живе за бюрократичними правилами.

У ній не практикується таке явище, як неформальні куратори. Або ти заходиш у цю структуру та працюєш з дев’ятої ранку до дев’ятої вечора, або ти маєш вплив «на громадських засадах».

Але як насправді цей Кабмін працюватиме з громадськістю і з пресою - це питання.

Свого часу я був одним з ініціаторів того, що Кабінет Міністрів Тимошенко ухвалив спеціальне положення, за яким міністерства і відомства залучали громадськість до роботи. Я дуже сподіваюся, що ці традиції не загублять.

Наївне запитання: в якому напрямку може розвиватися наше державне мовлення тепер і чи є шанси на просування до громадського мовлення?

Знаєте, коли у вересні 2005 року Ющенко приймав рішення про те, що далі робити з УТ-1, перед ним стояло два вибори: або розвивати канал як російське державне телебачення РТР (зараз телеканал «Россия»), або як британське Бі-бі-сі.

Але тоді, я пам’ятаю, Ющенко сказав людям з УТ-1: ви спочатку підніміть свій рейтинг до семи відсотків, а після того ми будемо говорити про перехід на громадське мовлення. Так усе й скінчилося.

Так от зараз, повертаючись до цієї історії, я хочу сказати, що з УТ-1 нікому й ніколи не вдасться нічого зробити, поки не буде змінено сам підхід до цієї компанії. Це має бути телекомпанія з незалежним управлінням, незалежним фінансуванням і незалежною кадровою політикою. Поки цього не відбудеться, буде те, що буде.

Як оцінюється у зв’язку зі створенням нової парламентської більшості перспектива ухвалення Закону про громадське мовлення?

Проблема в тому, що зараз при владі команда, яка історично завжди блокувала кроки до громадського мовлення. Партія регіонів не голосувала за закон про громадське мовлення у 2005 і провалила законопроект, автором якого був я, минулого року.

Тоді за нього голосували БЮТ, Блок Литвина, частково «Наша Україна» (не голосував В’ячеслав Кириленко з його групою «За Україну»), а от команда Януковича, яка на словах була обома руками «за», не дала жодного голосу.

На сьогодні є конкретно зроблений план, як переробити систему державного телебачення – а це близько тридцяти державних телерадіокомпаній – у систему громадського мовлення. Роки розмов про громадське мовлення не минули даремно. Питання лише в тому, хто візьме це на озброєння.

Які події відбуватимуться цього року? По-перше, я розраховую перереєструвати проект закону. І дуже сподіваюся, що ми цей закон зареєструємо не лише за моїм підписом, а й за підписами представників інших фракцій, в ідеалі – всіх фракцій парламенту.

А далі, я думаю, буде дуже показовий момент, чи ця владна команда піде на підтримку цього проекту чи ні. Будучи оптимістом, я вірю, що це відбудеться.

Враховуючи згаданий вами ж історичний досвід, це, по-моєму, надмірний оптимізм.

Ну, що тут можна сказати? Загалом щодо перспектив свободи слова справді є сумніви - великі й небезпідставні. Ми маємо справу з командою, яка історично завжди була по інший бік барикад.

Я досі пам’ятаю парламентські слухання 2002 року, коли я з трибуни Верховної Ради показував «темники» і від імені журналістського страйкому просив, пропонував, благав і заклинав владу почати щось робити, а мені опонував віце-прем’єр Дмитро Табачник, який, дивлячись в очі десяткам і сотням журналістів, котрі загиналися від цензури, казав, що в Україні цензури немає.

І коли ми недавно чули обговорення кандидатів на посаду голови Держтелерадіо, де лунали прізвища Джангірова, Піховшека, в мене було відчуття, що мене силоміць затягують у часи, коли були п’ятихвилинки ненависті, коли були «темники».

Це часи, про які ми швидко забули, бо не хочеться про них згадувати, але вони були.

Другий сумнів – це сумнів процедурний, тому що ми маємо справу з командою, яка показує відверте ігнорування правил. До речі, за моєю інформацією, зараз нова команда готує звільнення президента Національної радіокомпанії України.

Мені здається, будь-хто, хто знає Віктора Набруска, розуміє, що це аполітична людина, професіонал, який усі ці роки намагався все робити, щоб українське радіо було хай маленьким, але прообразом громадського мовлення.

Я вважаю, що Кабмін не має повноважень змінювати керівника НРКУ, але почерк цієї команди, це ігнорування процедур посилює нашу тривогу за те, що буде далі.

Ну, і третє, останнє. Зараз у всіх виникає таке відчуття бульдозера, який просто сунеться по країні й катком зачищає все: міліцію, прокуратуру, армію, райадміністрації, обладміністрації, міністрів, заступників міністрів та всіх інших. Ми добре знаємо, що це означає для журналістів.

Тому що коли постає безкінечно висока непрозора стіна, в якій склеєні влада, прокуратура, суди, міліція тощо, це ніколи нічого доброго не обіцяло мас-медіа.

Я ж кажу – які тут підстави для оптимізму?

Я думаю, що для журналістів саме час згадати про їхню справжню місію. Коли ми набирали людей на «5-й канал», ми говорили дуже просто: навіть за найпохмуріших часів доля професії перебуває в руках абсолютно конкретних людей.

Так само, як у 2002-му, у 2004-му, у 2005-му, 6-му, 7-му, 8-му та 9-му, так само і в 2010 році доля професії насамперед у руках тих журналістів, які готові за неї постояти.

Влада теж багато чого навчилася за цей час. На вашу думку, яким шляхом ітиме «структурування інформаційного простору»: умовно кажучи, «російським», коли все куплено, «грузинським» та «білоруським», коли все затиснуто, чи ще якимось?

Я вважаю, що в України історичний шанс лише один — це бути найвільнішою країною в регіоні.

Справа не лише в політиці, де ми вигідно відрізняємося і від Росії, і від Білорусі, і від Молдови. Візьміть релігію. На тлі монокатолицької Польщі, або моноправославної Росії, або інших сусідів ми є мультиконфесійною країною.

Це стосується і мови, це стосується і культури. Згадайте про статус жінки, яка століттями у нас мала більше прав, освіти, ніж у сусідів.

Зараз наша мета - стати ще й країною, де свобода керує і економікою, країною, де вільно робити бізнес, де кожному себе легко реалізувати.

До речі, медіа-бізнес у цьому – попереду. Дивіться, в журналістиці, про яку ми багато сьогодні говорили, у нас є російські телеведучі Шустер та Кисельов, є польський менеджер Вальдемар Дзікі, який розбудовує медіа-імперію Ріната Ахметова, є румунський менеджмент на каналі «1+1», є Валід Арфуш зрештою.

Тобто фактично ми вже стали країною, куди приїжджають для того, щоб себе реалізувати, наприклад у медіа-бізнесі.

І узагальнюючи, я просто вірю, що Україна має історичний шанс як країна свободи, як країна, котра вигідно відрізняється від усіх своїх сусідів набагато вільнішим оточенням, вільнішою атмосферою.

Коли я дивлюся на команду, яка прийшла до влади, мені дуже гірко, що ті зміни, яких країна чекала від виборів, не дадуть швидкого результату. Але в мене немає жодних сумнівів у тому, що країна не покотиться назад. У найгіршому разі — ми стоятимемо на місці, а в найкращому — рухатимемося хоча б маленькими кроками вперед.

І коли мені телефонували й казали: «Андрію, дзвоню до тебе після виборів запитати, як справи і що буде?», я відповідав: «Усе буде добре. Тільки, можливо, не так швидко, як ми розраховували».

Главред

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі