Суспільство

Бывший старший лейтенант милиции из Житомирской области рассказал о «тайной» командировке в чернобыльскую зону

26 квітня 2010, 13:41

Ось уже 24 роки чорнобильський дзвін стукає в наші серця, змушуючи зупинитись і озирнутись в той страшний 1986-й... Скільки зламаних доль? Сироти, що втратили батьків, ненароджені діти, хвороби, туга за рідним краєм, що дотепер лишився радіоактивним заказником. Кожна з назв населених пунктів зони змушує учасників і очевидців знову поновити у пам'яті перебіг подій тих трагічних днів, згадати знайомих, колег, друзів. Адже біографія кожного з них - трагедія або подвиг, що став випробуванням на витривалість людського духу та професійного обов’язку.

- Був звичайний робочий день, - пригадує начальник відділу інформаційних технологій УМВС України Сергій Мачихін, а в 1986 ще тільки інженер радіоелектроніки УВС Житомирського облвиконкому старший лейтенант міліції, - нас зібрав заступник начальника Управління Горох В. В., який повідомив про необхідність відрядження особового складу до столиці з метою забезпечення охорони громадського порядку. Це була офіційна інформація, проте кожен з нас здогадувався про дійсну ціль виїзду. Перший зведений загін працівників ОВС Житомирщини відправився ще 27 квітня, я був у числі 2-го. Зранку 5 травня мене з колегами повезли до Міністерства внутрішніх справ.  Саме там і оголосили дійсну мету нашого виїзду та основні завдання. Я був направлений на дислокацію території піонерського табору, що в селищі Димер Київської області. У зведеному загоні разом зі мною було лише троє офіцерів та троє сержантів із Житомирщини. Нас призначили експедиторами для доставки вантажу до Чорнобильської зони. Ми перевозили як продукти харчування так і матеріальне забезпечення.

Сергій Григорович згадує: - Це моторошні спогади. Перше, що я з колегами побачив: це охайні будинки, що потопали у теплому повітрі, у біло-рожевому цвітінні яблунь та абрикос, проте вони були пустими, люди пішли з цього краю. Вздовж усіх доріг самотньо стояли таблички з назвами сіл і селищ. Куди не глянеш- все немов нереальне: в селі не чути ні голосу, ні звуку, і двері хат забиті дошками навхрест. Рудий мертвий ліс і йшов рудий дощ, суміш радіоактивного пилу із зруйнованого реактора. Загрозлива тиша і повне спустошення.

Ми проїздили в півтора кілометрах від ЧАЕС. Чітко бачили серед корпусів атомної станції зруйнований реактор й людей у респіраторах та спецодязі, що закачували воду для охолодження палаючого черева…

Радіацію ми не відчували, єдине що було не так, це постійна сухість у горлі, спецодяг покривався яскравою ядерною засмагою, після тривалого перебування на повітрі – трохи хитало. Та всерйоз загрози ми не сприймали, бо підтримували один одного, не озиралися й не ховалися за спини колег. Це була звичайна робота, яку кожен з нас робив.

Після виконання завдання ми поверталися назад, на місце дислокації. На спецпосту, що розташовувався неподалік населеного пункту Великі Соколи Київської області, ми лишали одяг, змивали з тіла радіонуклідний пил. Перевірку проходив і наш транспорт. Особлива увага приділялася колесам, які до чистого міста могли перевезти радіацію. Пам’ятаю, коли одного разу ми тричі вимивали резину, бо дозиметр показував перебільшення радіаційної норми.

22 дні тривало моє відрядження на радіаційній території. Близькі мені люди нічого не знали про це відрядження. Сьогодні, згадуючи ті дні, розумію, що ця трагедія не піддається жодним порівнянням. Вогнеборці, міліціонери, військові, не боячись радіаційної дози своїми діями відвели загрозу від мільйонів людей. Проте війна із невидимим ворогом, який не має ні обличчя, ні смаку, ні тіні, триває і понині. Чорнобиль- це важка спадщина для майбутніх поколінь…

За участь в заходах пов’язаних з ліквідацією аварії на Чорнобильській АЕС Сергій Григорович неодноразово нагороджувався ціними подарунками, почесними грамотами, подяками, нагрудними знаками, відзнаками, медалями  МВС та УМВС.

Інна Базилюк, ст. інспектор ВЗГ УМВС України в Житомирській області

Житомир.info

Підписуйтесь на Житомир.info в Telegram
Матеріали по темі