Елітна ротація, затіяна в Україні президентом Віктором Януковичем та його оточенням, дуже нагадує фільм «Холодне літо п’ятдесят третього…». Вона змінює не лише прізвища та партійно-кланову належність керівників держави, але й саму політичну систему, оскільки дуже швидко влада зосереджується в одних руках.
Добре це чи погано? Слугує розвитку країни чи веде до її стагнації? Де різниця між свободою та хаосом? Де межа, після якої порядок перетворюється на узурпацію, а стабільність – на цвинтар? Гіперконцентрація влади та маргіналізація опозиції ведуть до скорішого виходу з кризи чи до прірви? Саме це коло питань є визначальним для розвитку української політичної системи та України як такої
Тимошенко як Вітренко?
В ситуації, коли чимало нібито самостійних персонажів українського «політикуму» вже «прогнулися» та приповзли на пузі до нової влади – у розрахунку отримати ліцензію на участь в остаточному розпилі країни, роль реальної політичної опозиції небачено зростає. У такій ситуації опозиція – це вже не просто амплуа у політичному телешоу, це – засіб проти застою, це – остання гарантія від перетворення країни на «піратську республіку».
Якщо Юлія Тимошенко – це опозиція, то її значення і реальний вплив у найближчі часи може бути значно вищим, ніж коли вона була прем’єр-міністром. Більше того, зараз, коли у «донецьких» немає ніякої стратегії розвитку, ніякої національної ідеї, окрім «дерибану недодерибаненого», ніякої гуманітарної програми, окрім бюсту Сталіна в Запоріжжі та «мовного» питання, ніякої моделі консолідації та солідаризації суспільства, окрім хижацького інстинкту, повинен пробити її зірковий час.
Але з боку Тимошенко поки що не помічено жодних інновацій – її риторика залишається старою і втомлює вже навіть прихильників.
Якщо Юлія Тимошенко діятиме так само, як і раніше, тобто намагатиметься розвивати свій політичний проект екстенсивним шляхом – це вона робила останні роки і це відсунуло її від перемоги на президентських виборах, вона перетвориться на «натужну екзотку» політичного простору, на другу Наталю Вітренко. Особливість амплуа та публічного образу останньої добре відома: що б та не сказала, навіть щось розумне, його значення нівелюється специфічною харизмою ораторки.
Українська опозиція – це хто?
Чи не єдиною реальною, а не віртуальною цінністю, що залишилася в Україні з часів Ющенка, була поліархія – така політична система, за якої уся повнота влади не концентрується в руках якогось одного елітного угрупування, клану чи партії, а розподіляється в різній пропорції між різними угрупуваннями. Тобто коли не працює сценарій «переможець отримує все».
Поліархія є гарантією від монополізації влади. Також вона запобігає ситуації, коли випадковий політик, опинившись у високому владному кріслі, за тиждень може розпродати ледве не усю країну.
Чи не головний елемент, що дозволяє поліархії існувати, – дієва опозиція.
Маргіналізація опозиції, як то відбулося, приміром, в Росії чи у Білорусі, веде не так до стабільності, як до застою та деградації політичної системи.
Тож питання, від якого залежить майбутнє України, звучить так: хто зараз є українською опозицією?
Ющенко, який зробив усе заради перемоги Януковича?
Його друзі-«нашоукраїнці», які швидше один одного загризуть, аніж гавкатимуть проти «донецьких»?
Юрій Луценко, що став героєм історій, схожих на анекдоти про поручика Ржевського?
Автор цих рядків знайомий з кількома десятками «малих» політичних проектів в Україні – маргінальними партіями та політиками. Кожен з таких готовий стати опозицією – на другий день після того, як спонсори підгонять КАМАЗ з готівкою (краще два).
«Розкрутники» (точніше, закрутники) Арсенія Яценюка, коли стало зрозуміло, що діло – гайка, змінили тренд: мовляв, насправді вони його готували не як яппі-президента, а як яппі-опозицію. Але останні місяці довели, що з нього опозиція – як з ресторанного шансоньє соліст Київської опери.
Автор цих рядків впевнений, що найкращою опозицією була б опозиція не Арсенія Яценюка, не Наталі Вітренко та навіть не Юлії Тимошенко. Найкращою була б опозиція Андрія Окари, але за зрозумілих обставин ця сюжетна лінія лишається нерозвинутою.
Тож суто арифметичний підрахунок показує, що єдиний кандидат на роль опозиційної опозиції – Юля Тимошенко. З усіма її проблемами та недоліками. З усією колекцією скелетів у шафах.
Нова опозиційна контреліта навіть за сприятливих умов не зможе з’явитися раніше, аніж за півроку. Саме тому доля поліархії в Україні залежить зараз виключно від адекватності, ефективності та енергії однієї людини.
Але виникає найтяжче питання: де взяти повноцінну Тимошенко?
Хто пише порядок денний, той керує світом
Тепер вона скаржиться — мовляв, не пускають на телеканали та в газети.
Але що вона сама зробила для розвитку медійної інфраструктури та медіапростору в Україні? Газету «Вечірні вісті»? Вона сприяла появі ефективного та цікавого ЗМІ чи розвитку нової команди українських журналістів? Поки вона безуспішно та відчайдушно змагалася за «журавля» – великий телеканал, усі «синиці» поздихали в її долонях.
Юля Тимошенко вірить в свою Зірку, в політичну Долю, в духовну та історичну Місію.
Але зараз вона не може критично та об’єктивно сприймати реальність: дуже важко зізнаватись у власних прорахунках, особливо в умовах воєнного часу. За її розумінням, навколо неї – тотальна зрада.
Можливо, так і треба – аби політик-фронтмен був не Гамлетом чи Дон Кіхотом, як Ющенко, а несамовитим Павкою Корчагіним чи Олександром Матросовим.
Але у Тимошенко інша ситуація: вона виявилася поганим інтегратором. Вона не створила власного клану – у неї була лише свита. Не партнери, а пажі. Навіть пафосні політики-трибуни та бунтарі в її оточенні за невеликий час перетворювалися на ховрахів. Але відбувалося це не так через перекуп з боку конкурентів чи всезагальну зраду, хоч таке теж було, а через невміння Тимошенко створювати партнерські, горизонтальні відносини. Вона патологічно не вміє ділитися владою, не вміє делегувати повноваження і відповідальність.
Поліархія Володимирівна Тимошенко як гіпотетичний лідер креативного класу
Так склалися обставини, що зараз Доля дає Тимошенко ще один шанс. Останній. Я не думаю, що вона його заслужила. Але він об’єктивно існує.
Шанс стати «опозиційною опозицією» – не просто антиурядовим «матюгальником», а гарантом поліархічної політичної системи, центром кристалізації креативного класу – усіх тих здорових сил суспільства, які створюють навколо себе нові точки зростання, які хочуть збудувати нову країну, які є генераторами розвитку нації і які аж ніяк не хочуть повертатися у фільм «Холодне літо п’ятдесят третього…».
У режиму Януковича є влада, гроші (особливо після «газофлоту»), адміністративний ресурс, кадровий резерв, ЗМІ, хижацький інстинкт та бажання перегризти горло усім конкурентам.
Вони («донецькі») – сильні та багаті, вона (опозиція і особисто Тимошенко) – слабка та бідна. За ними – «Россия, Москва и Арбат», за нею зараз немає ані Вашингтону, ані Брюсселю, ані навіть Дніпропетровська. Тож вона мусить діяти несиметричним чином: стати розумною: її розум має переважити їхнє багатство та владу – йдеться про стратегію «несиметричного протистояння» та ресурс «м’якої влади» (soft power).
Раніше за Юлею Тимошенко спостерігалася здатність до саморозвитку – цим вона принципово відрізнялася од більшості інших українських політичних персонажів.
Зараз склалася ситуація, коли екс-прем’єр, екс-«Газова Принцеса», екс-«українська Жанна Д’Арк», екс-«залізна леді Ю» може перетворитися як на щось небачене —– Поліархію Володимирівну Тимошенко, так і на добре відоме – Наталію Михайлівну Вітренко.
Проблема лише в тому, що у другому випадку вже за деякий час провідне питання української політики звучатиме приблизно так: чим кладовище політичних «тушок» відрізняється од колумбарія «чучелок»? Ту саму Верховну Раду України вже можна перейменувати на Законодавчі Збори Малоросії та Новоросії.
Як сумно, що доля України – знов у жіночих руках!..
