Довбиський апокаліпсис

10 січня 2007, 11:12

Пожежа в дитячому спец-інтернаті була розсекречена лише через 40 років

Володимир ГОРОДЕЦЬКИЙ

 спеціально для “Хрещатика”

Леґенда планетарного масштабу cталася вже наступного дня після пожежі з наймасовішою загибеллю дітей за всю радянську історію України. Вранці 8 березня 1966 року радіостанція “Голос Америки” всіма поширеними мовами на весь світ сказала приблизно таке: “У селищі Довбиш в СРСР радянська влада спалює розумово відсталих дітей”. Ось такий політичний підтекст підвели під пожежу в смт Довбиш Дзержинського (нині — Баранівського) району Житомирської області. 7 березня 2006 року минуло сорок років від дня жахливої трагедії в спальному корпусі спеціальної школи-інтернату, яка забрала життя 14 учнів початкових класів і завдала невиліковних фізичних і моральних травм понад сотні тих, кому пощастило вирватися з обіймів вогню та диму. Діти забивалися під ліжка, ховались у шафах, вистрибували з вікон другого поверху... Коли пожежу погасили, мертвих дітей складували неподалік, обпеченим та отруєним димом надавали медичну допомогу, а решту в обгорілих платтячках і костюмах повели до їдальні. А довкола території школи-інтернату виставили два щільних кільця міліцейського заслону. Як наразі з’ясувалося, крім згаданого тенденційного повідомлення в “Голосі Америки”, досі жодне видання не розповіло, а що ж насправді сталося тієї ночі. Навіть Міністерство освіти на республіканських конференціях чи зборах словом не обмовилося про цю трагічну історію, хоча б із метою застереження для педагогів інших шкіл. Отож нині, більш ніж через 40 років, можна зняти завісу таємничості з цієї події. Надаємо слово очевидцям і активним учасникам тих трагічних хвилин.

Валерій Іщук:

— Тоді я навчався в десятому класі, а мій батько працював у цій школі завучем. Жили ми неподалік — метрів за 50 від школи. Коли нам повідомили про пожежу в інтернаті, прибігли із батьком до палаючого спального корпусу. Біля будівлі було лише четверо односельців. Я побіг на пошту повідомити, що горить інтернат, але телефоністка вже оповістила всі оперативні й медичні служби. Коли повернувся до палаючого будинку, то показав, як пожежній машині ближче стати до ставка. До речі, одразу до місця пожежі вирушила автоцистерна Довбиського фарфорового заводу. На жаль, доїхавши до містка, той автомобіль заглухнув та так і не зрушив з місця. А першим на пожежу прибув ЗІС-150 із Кам’яного Броду. Із задимленого приміщення долинали дитячий крик, вереск, плач. Запам’ятався мені завгосп школи Іван Іванович Перетяжко, який ліз у самісіньке пекло. На другому поверсі справа горіла кімната, а він звідтіля, подаючи через вікно дітей, кричав: “Горю, води дайте сюди, води!..” А потім, коли драбина під ним зламалася, упав і дуже покалічився, порізав обличчя. У тій веремії я також побіг у приміщення на другий поверх. В одній кімнаті не було нікого, а в другій, на ліжку в кутку, лежала приблизно мого віку дівчина. Я вхопив її й почав тягнути до виходу. А вона, наче прирісши руками до металевого бильця, несамовито пручалася. Насилу одірвав... й тої ж миті знепритомнів. Отямився, коли хтось штовхнув мене зі сходів униз. Дівчину теж врятували. А далі вже працювали пожежники...

Надія Бочан, учитель 3 класу:

— Коли я підійшла вранці до школи, всі дороги були перекриті міліцейськими кордонами. Нікого не впускали й не випускали. Скрізь люди в погонах, автомобілі. Я сказала, що працюю в цій школі, й мене невдовзі пропустили. Одразу побігла до своїх третьокласників. Вони мешкали в правому крилі корпусу, а пожежа була в лівому. Дітей на той час усіх уже вивели на подвір’я. Стояли приголомшені й налякані, шукаючи безпорадними оченятами прихистку. Потім повели нас через дорогу. Картина була страшна: усіх мертвих склали в ряд. Одні обвуглені, інші, наче живі. Ми були шоковані.

Володимир Пісчанський, завідувач Довбиської аптеки:

— Я був на пожежі серед найперших. Учотирьох спробували пробитись у приміщення, але через щільну димову завісу до другого поверху не дійшли. Повернулись. І раптом побачив дівчинку років десяти. Де вона взялася? Мабуть, із вікна вистрибнула. Я взяв її на руки й переніс через дорогу. Тут підоспіла Валентина Долінська, фельдшер із медпункту Довбиського фарфорового заводу. Удвох надали дівчинці медичну допомогу. В цей час приїхали одна, а потім і друга пожежні машини. Подали воду на палаючу будівлю. А дитина постійно непритомніла. Залишилася вона жива чи ні? Сказати не можу. Мене покликав головний лікар Дзержинського району Малиновський і розпорядився зібрати всіх працівників аптеки й готувати стерильні лікарські форми. Це я й зробив. Люди відгукнулися на біду миттєво: приносили великі каструлі для стерилізації, адже електростерилізаторів тоді не було. Залучили працівників Кам’янобродської, Биківської та Дзержинської аптек. Усі готували стерильні фізіологічні розчини. Цього дня районні аптеки, разом узяті, виготовили їх менше, ніж одна довбиська. Ми забезпечили близько 60 літрів стерильних лікарських форм. А на території лікарні Новоград-Волинський польовий шпиталь поставив намети, й дітей повели туди. Потім я поїхав шукати балони з киснем. Побував у “Сільгосптехніці”, на фарфоровому заводі... Ніхто не відмовив. Усе робили для врятування дітей. Два дні працювали в страшенній напрузі. У мене й досі перед очима, як Валентина Долінська надає допомогу напівживим діткам. Вона як колишній військовий фельдшер орієнтувалася дуже добре в тій ситуації, особливо під час уведення внутрішньосерцево адреналіну, вказала дозу для реанімації серця.

Галина Романчук, вчитель молодших класів:

— У школі на той час навчалося 253 дітей, які мешкали у двох спальних корпусах. Нянь за штатним розкладом було всього дві. Дві на таку кількість дітей! Чергували вони через день. Тобто одна няня стежила за двома спальними приміщеннями. А туалетів внутрішніх не було — діти ходили на відро, виставлене в коридорі. Позаяк о 24-й світло централізовано вимикали, няня виставляла на підлогу в коридорі й на сходових клітках гасові лампи. Діти за потреби вставали та йшли на відро. Тієї ночі няня Таміла Гнітецька, замкнувши дітей у спальному приміщенні, пішла додому. Серед ночі котресь із дітей пішло на відро й ненароком перекинуло гасову лампу біля сходової клітки... Гас пролився на дерев’яні сходи, й відразу почало горіти. Коли прибігли люди, то відразу взялися збивати замок із дверей. Няні на той час іще не було. Вогонь поширився сходами до першого поверху та до найближчої спальні на другому, де відпочивали четверо дітей: Віктор Малиновський, Іван Самойленко, Сергій Гайовий і Сергій Кубишкін. Саме їх знайшли обвугленими. Трохи далі по коридору була кімната Наталії Головченко, Ганни Кулаги та Язі Петушинської. Усі троє залізли під ліжко, обнялися й там задихнулися від диму. Лежали, мов живі. Загалом під час пожежі загинули 14 дітей.

Утім, були й такі, що діяли в тій ситуації напрочуд упевнено. Так, Степан Гнида примудрився зв’язати простирадла й перекинути їх із другого поверху додолу. Він ще й урятував дев’ятьох мешканців спальні.

Завдяки вчасній і кваліфікованій медичній допомозі від опіків не померла жодна дитина. А загиблих відправили до трупарні на впізнання. Чимало дітей свого часу прибуло до нас із сиротинців, але коли сталася біда, то знайшлися батьки. Вони забрали тіла... Потім був суд. Няні присудили дев’ять років ув’язнення, з яких вона відсиділа п’ять, директорові школи Миколі Трохименку дали три, з яких він відбув два: потрапив під амністію. Потім директором став Олексій Мідля, й відтоді чергували вже чотири няні — щодоби по дві. А педагоги чергували з 21-ї до 7-ї й звітували у пожежну частину: скількох дітей прийняли ввечері та здали вранці.

Усі видатки щодо похорону, транспорту держава взяла на себе. Батьки жодної копійки не витратили. Й школу почали добре фінансувати, забезпечувати матеріально. Але нам заборонялося будь-що розповідати про цю пожежу впродовж багатьох років. У мене в класі були двоє попечених дітей — Алла та Рая Мороз. Одна не ходила до школи майже рік, друга — півроку. Й нам, учителям, не дозволялося говорити про причини їхньої відсутності. Це було таємницею. Потім у Довбиші поміняли пожежного начальника. Ним став Микола Андрійчук, колишній капітан-танкіст. Він настільки ретельно й добросовісно дбав про пожежну безпеку, що бував у нас ледь не щодня, не кажучи про Новий рік чи Перше травня... Ми не мали права ні паперових іграшок на ялинку чіпляти, ні прикрашати її ватою. Згодом, 15 жовтня 1966 року, в Довбиші організували пожежну частину.

Леонід Присяжнюк:

— Я тоді працював пожежним інспектором Дзержинського райвідділу міліції. Мене оповістив посланець — помічник чергового райвідділу. Прибігши в райвідділ, я дізнався, що пожежні машини з нашого та сусідніх районів відправлені. Сів на мотоцикл і вирушив у Довбиш, до якого було 28 кілометрів настільки розбитої шосейної дороги, що її навіть згадували Тарапунька й Штепсель.

Передчуття було вкрай тривожним, адже я знав, що до найближчих професійних пожежних частин близько 30 кілометрів. Крім того, я пам’ятав, що ліворуч і праворуч — спальні корпуси, де розміщувалися сходові клітки, були дерев’яні...

Коли прибув до місця пожежі, мешканці села та пожежники вже гасили ліву частину корпусу й виводили дітей через праву сходову клітку. Через деякий час сюди прибуло керівництво відділу пожежної охорони УВС Житомирської області й заступник начальника УВС Леонід Коротченко, який курирував пожежну охорону. Трохи пізніше приїхало керівництво району та області.

Близько 13-ї години в Довбиш прибула урядова комісія з Києва у складі заступника міністра освіти, заступника міністра охорони здоров’я й начальника УПО МВС УРСР Олександра Герасимова. Крім них, приїхали заступник начальника УПО Олексій Гончаров і старший інспектор УПО Ілля Рабін, котрі з’ясовували, як здійснювався пожежний нагляд за школою-інтернатом...

Щодо засекречування, то в ті роки дані про загибель людей подавалися під грифом “таємно”. Факт пожежі в Довбиші обговорювався на засіданнях обкому та райкому партії. З посади звільнили завідувача райвно, заслуженого вчителя УРСР Крижанівського.

Від дня пожежі в Довбиші минуло більше сорока років. Поступово там відновили навчальний процес, удосконалили матеріальну базу. На місці згорілого спального корпусу — нині рівненький майданчик. А логічно було б відновити історичну справедливість, установивши на цьому місці обеліск на згадку про тих, хто загинув через бездушність і безвідповідальність дорослих.

http://www.kreschatic.kiev.ua

Матеріали по темі