Сьогодні активно піариться новий проект Савіка Шустера «Великі українці» — про «найкращих із кращих» представників своєї батьківщини... І чомусь із сумом подумалося: навряд чи до цього «чарту великих» додумаються внести постать, яка випадає з усіх рейтингів та умовних контекстів — геніального Святослава Ріхтера. Народився в 1915 році в Житомирі, а з 1916-го до 1941-го разом із батьками проживав в Одесі (там він формувався, відточував свій дар, усупереч важким реаліям, які його оточували).
Зрозуміло, подій із ріхтерівської долі сюжетно вистачило б не на одну високу драму. Та й весь його одеський період було свого часу піддано такій собі «пластичній операції»: щось загубили, щось забули, намагалися було навіть посварити з містом... Парадокси ріхтерівських сюжетів навіть у хроніках останніх років дуже симптоматичні. Нагадаю, що ще в 2005 році було знайдено мармурову скульптуру Ріхтера (автор М.Цвєтков), котра 17 років (!) валялася в сараї в Яготинському музеї Київської області... І якоїсь миті навіть культчиновники злякалися цього кричущого факту. Але згодом всі спроби передати цю скульптуру в Одесу, щоб встановити її біля оперного театру — так і не увінчалися успіхом. Ця тема просто не пріоритетна для виконавчої влади. І Ріхтер (а вже десять років минуло, як великий музикант залишив цей світ) для багатьох і досі «чужий серед...»
Таємницю генія приховує одеська аура?
«Про мене кажуть і пишуть такі небилиці, таку нісенітницю, що я запитую себе, хто міг усе це вигадати», — скаржився С.Ріхтер Б.Монсенжону в його знаменитому фільмі «Нескорений Ріхтер».
Та коли вчитатися в публікації за десять років, які минули після відходу маестро з життя, то стає очевидним, що і нісенітниці, і небилиці продовжували множитися в заданому напрямі.
Особливо, якщо публікації «приурочені» до дат і подані в конгломераті «підігрітих» фактів. Але це ще півбіди.
Буває й так, що публікується мікст фактів, як це було зовсім недавно в одній із київських газет, де автор проголосив: одеська «аура розкриває таємницю Святослава Ріхтера, про існування якої багато хто досі не знає...».
Непогано б довідатися, про яку «ауру» йдеться. І що про неї думає автор, стверджуючи, що «барельєф із факсимільним підписом Святослава Ріхтера, зроблений із бронзи, встановлено на стіні Пасторського будинку»? Схоже, що подана «одеська аура» з такої ж «бронзи», що й ріхтерівський барельєф.
 |
|
Меморіальна дошка С.Ріхтеру на Пасторському будинку в Одесі |
Можливо, «аура Одеси» приховує таємницю Ріхтера?
«Символічне місце німецького містечка» на 75% знищене. Дивом уціліла кірха, може, єдине місце у Європі, яке стояло в руїнах понад півстоліття, і, що цікаво, зовсім не як жертва війни.
Сюди «таємно» приїжджав із Кишинева після концерту Святослав Ріхтер перед планованим знесенням будинку в 60-ті роки, щоб, як ми припускаємо, попрощатися з рештками своєї одеської «символіки» перед тим, як цій будівлі стати «затонулим собором» дитинства та юності, де органістом був його батько — Теофіл Ріхтер.
Чому припускаємо? Я особисто ще в 1966 році відносив листа К.Фурцевій (він у мене зберігся), складеного в Москві з Е.Гілельсом і підписаного Д.Ойстрахом, Я.Заком і Г.Олійниченко, про порятунок кірхи. Інформація про підготований вибух будинку не могла не дійти до вух С.Ріхтера.
Юрій Башмет з великою іронією та смутком казав мені про хрестоматійний жанр «подачі» Ріхтера-музиканта і людини. Було це й по-шекспірівськи трагічно, а часом і комічно, з тими, говорячи сучасною мовою, «приколами», які невблаганно «видавали» всю невідповідність ідеологічним міфам і «прокрустовому» мистецтвознавству.
Поза концертним життям за роялем весь московський період життя майстра був ретельно ретушований. І, можливо, не без його вимушеної згоди, про що свідчать непрямі факти.
Але саме одеський період дуже важко підлягав гримуванню, а тому був своєчасно та радикально дистанційований у його біографічних відомостях.
«Злі язики запевняли...»
Про факти його справжньої біографії говорити потрібно як бережно, так і обережно, але зовсім не усуваючи контексту «репресіонізму» відомого соціалістичного реалізму.
Хоч би як критично оцінювати відоме інтерв’ю А.Гаврилова з його «умовиводами» про Ріхтера, не можна з ним не погодитися, що «надто це нагадує велику шекспірівську історію». Він будує свої здогадки про «маски Ріхтера» ледве не як про його личини: «для Ріхтера це була гра в імідж, вироблена тонка політика, вимуштрувана проходженням через сталінські часи, ходінням двадцять п’ять років на грані розстрілу. Ця людина себе цілком перекувала й перетворилася на позитивного героя», — твердить А.Гаврилов.
Ріхтерівський імідж дитинства та юності поза справді трагічним контекстом залишається закодованим, поза межами розуміння іншої історичної, творчої, моральної дистанції сучасності, щоб у публіцистиці залишатися офіційно портретним чи буденно девальвованим.
Справді, якщо репресований і розстріляний НКВС Теофіл Ріхтер (реабілітований Хрущовим у 1962 році за настійною вимогою знаменитого сина, котрий написав йому листа) набув легітимності мученика, то мати, яка «втекла» з німцями, —Г.П.Ріхтер-Москальова — і сьогодні «подається» у стандартному негативі як зрадниця сина. Закріплений тип жінки, яка проміняла сина на негідника з темним минулим, продовжує обростати небилицями, тоді як основні джерела цієї інформації, на наш погляд, і сьогодні заховані в тінь.
Хоч би як згадував обставини від’їзду матері з Одеси Ріхтер, усе свідчить про те, що він обожнював матір, незважаючи на явні протиріччя цих спогадів. Пізні визнання Ріхтера про «найбільш темну сторінку біографії» при їхньому зіставленні з новими джерелами виявляють контури інтриги-міфу, який, швидше за все, був штучно ін’єктований до його свідомості, супроводжував і отруював все його життя.
«Одіозна» фігура С.Кондратьєва, «руйнівника» ріхтерівської сім’ї, кочує із статті в статтю, із книжки в книжку, спираючись на свідчення, з одного боку, Ріхтера, з другого — ініціативних (а можливо, й зацікавлених?) «доброзичливців».
Що було первинним у ворожості юного Свєтика до Кондратьєва — ревнощі до особи, якій «мама виявляла... всілякі знаки уваги», чи «балакучість» надзвичайно освіченої на ті часи людини (на тлі професури Одеської консерваторії 30-х років)? Не нам судити...
«Молодь хмарою сунула, аби прослухати курс лекцій», — зберігаючи певну об’єктивність, каже про Кондратьєва сам Ріхтер, будучи його учнем. Та й уроки композиції, чого не заперечує Ріхтер, він давав студентам, зокрема й талановитому композиторові В.Феміліді, авторові балету «Карманьола». Ріхтер насамперед професіонально неупереджений, коли згадує, що балет було створено «під загальним наглядом Кондратьєва,.. коли його поставили в Одесі». Партитура була така, підтверджує Ріхтер, що «в ній були місця, яких не посоромився б і сам Прокоф’єв. І тепер ще я бережу в пам’яті повну партитуру цього балету».
Тільки через роки зізнається Ріхтер про далеке минуле: «злі язики запевняли, ніби причиною став анонімний лист, якого нібито відправив Кондратьєв, аби позбутися батька. …Проте важко повірити, що він вчинив таку мерзенність».
Негативні емоції — гострі й такі, що запам’ятовуються, зрозумілі для молодої людини, не позбавленої горезвісного комплексу Едіпа (на ті часи «реакційного й антинаукового напряму» фрейдизму), вміло бралися до уваги авторами міфів, щоб сконструювати його «гамлетівські» стосунки з близькими в юності людьми.
С.Кондратьєв до С.Ріхтера ставився однозначно захоплено. Маючи оригінал книжки, подарованої Кондратьєвим Ріхтерові у жовтні 1936 року з дарчим написом «Дорогому учневі моєму Свєтику Ріхтеру — С.Кондратьєв», знаючи авторитетну думку людей, близьких до сім’ї Ріхтерів, можна твердити, що ця людина однією з перших в Одесі побачила в юнакові видатну особистість.
П’ять кіл минулого
Що ж сьогодні можна побачити з дистанції «через десять років», після відходу маестро, вийшовши за коло встановлених біографічних стандартів?
Перше. Ріхтера, швидше за все, так і не було ознайомлено з реабілітаційною справою батька до самої смерті в 1997 р. Інакше він би знав, хто підписав донос на батька, і не згадував С.Кондратьєва в «ореолі пліток» про його доносительство.
Друге. Арешт Теофіла Ріхтера, як і багатьох німців не лише Одеси, був масовою репресивною акцією. Його розстріляли не у червні 1941 року (коли німців і близько не було під Одесою), як каже Ріхтер в інтерв’ю Монсенжону, а у жовтні, перед їхнім приходом, що також свідчить про незнання «справи» батька.
Третє. Про розстріл Т.Ріхтера дізналися одесити вже після вступу німців до Одеси. Тому як могла знати про загибель Теофіла Ріхтера жінка, яка опинилася «випадково» по інший бік фронту в Тбілісі 1943 року? Хіба й так само випадково вона, як згадує С.Ріхтер, «підійшла до мене на вулиці й заговорила» про смерть батька, тим паче що були підозри про її «приналежність» до певних служб?
Четверте. Евакуація консерваторії з Одеси, як і інших установ, відбувалася в жахливих умовах. Багато одеських музикантів залишалися в окупованій Одесі під впливом інформації, отриманої від евакуйованих колег. Становище в консерваторії Теофіла Ріхтера не давало його дружині ніяких переваг в евакуаційних умовах, що чудово розуміла практична Ганна Павлівна, і подана мотивація про її відмову евакуюватися явно спрощена.
П’яте. Хто й навіщо «повідомив» Ріхтерові, що Кондратьєв і Ганна Павлівна одружилися в Німеччині й «залишили країну в 1941 році»? Їхнє вінчання відбулося в середині березня 1944-го, незадовго до виходу німців з Одеси на початку квітня 1944 року, коли стало ясно, чим загрожує їм повернення органів НКВС. І діяльність Кондратьєва як відкритого противника Рад, і комерційна діяльність «виживання» в роки окупації Ганни Павлівни, дружини розстріляного «ворога народу», зумовлювали їм розстрільну перспективу чи, як мінімум, загибель у ГУЛАГу. Шлюб же з нею і зміна прізвища давали С.Кондратьєву єдину можливість — втекти з Одеси.
Вибірково наведені факти змушують замислитися — якого роду і якої щільності «інформацією» було оточено Ріхтера всі повоєнні роки, й чи міг він вирватися з її полону. Здобути «німцю» за велінням зверху першу премію на Всесоюзному конкурсі в 1945 році, розділивши її з фронтовиком Віктором Мержановим, а потім у 50-му — Сталінську премію, будучи сином розстріляного «ворога народу» й матері-дворянки, яка втекла з німцями й антирадянщиком, можна було, зробивши компромісний крок — як мінімум забуття «ганебного» одеського періоду.
Одеський дослідник і письменник Володимир Смирнов, перший, хто ознайомився з реабілітаційною справою Теофіла Ріхтера, висловив досить реальну гіпотезу, що «перед тим як випустити С.Ріхтера за кордон, його було піддано умисній психологічній обробці».
Нам же уявляється, що незрима й тривала «обробка» С.Ріхтера, як і його близьких, розпочалася набагато раніше й майстерно продовжувалася все його життя. Неважко зрозуміти, що Ріхтер, нічого не підозрюючи, одержував недостовірну інформацію, перекручені факти, домисли, які повільно, але неминуче отруювали його свідомість.
Негативною «трагічною провиною» досі залишається не репресивний контекст епохи, не його реально винні дійові особи… Ні агент НКВС Юндт, який написав донос на батька, ні єзуїтський слідчий НКВС Гланц, ні судді Зенкович, Захарянц, Ткаченко, які підписали вирок, ніде не згадуються (зокрема Ріхтером і його оточенням) — а лише один (?!) об’єкт юнацьких ревнощів, «балакучий» і, цілком імовірно, малосимпатичний антирадянщик — Кондратьєв!
Гра в божевілля чи...
Весь наявний у нашому розпорядженні матеріал про дитинство та юність Свєтика Ріхтера позиціонує оточуюче його середовище як дуже, на ту пору, «неблагонадійне» коло національного, релігійного та соціального походження. Відомий журналіст Ф.Кохріхт, одружений з донькою «Шемаханської цариці» Святослава Ріхтера Тетяною Вербицькою-Завалишиною, яку маестро няньчив у юності, пише: «Ріхтери жили в замкненому світі, до якого не допускалися сторонні. І батько, й син... були самотні — і в Оперному, де вони працювали (Свєтик — концертмейстером), і серед колег-піаністів та педагогів...». Бо варто нагадати про початок репресій 30-х років в оточенні цієї сім’ї — тоді як «гамірлива, велелюбна, прагматична Одеса-мама, яка більш за інших любила найбільш енергійних, шустрих, спритних, комунікабельних, оптимістичних (при безсумнівних талантах!) своїх синів і доньок», не менше за інші міста переживала «оптимістичну трагедію» безневинних людських доль.
Тріумфальний вступ без іспитів до Московської консерваторії в клас до Г. Нейгауза в 1937 р. та привілейоване становище сталінського стипендіата, завдяки Г.Нейгаузу знайомство з М.Мясковським, С.Прокоф’євим, спілкування в найпрестижніших сім’ях московських знаменитостей не переважували потяг Свєтика до Одеси, дому, батьків, куди він регулярно тікав зі столиці. Дитинство та юність Свєтика Ріхтера в Одесі, аж до початку страшного 1941 року, надовго залишалися в легендах одеситів.
Перегук гамлетівського сюжету, помічений Ф.Кохріхтом у молодого Ріхтера, ніби на продовження шекспірівських асоціацій Гаврилова, очевидний не лише поданою фабулою сімейної драми — розстріляного батька, нібито з подачі С.Кондратьєва, котрий одружився з матір’ю. Гамлетівський стан самого Ріхтера, зі своїм внутрішнім світом і «привидом» НКВС, що «вказує на злочинця» Кондратьєва, робить його героєм не меншої за масштабом сучасної драми, яка не знайшла свого Шекспіра.
Людина, схильна в житті до певної театральності, коли не віртуальності, ставши «позитивним героєм» (за Гавриловим) у радянській культурі, Ріхтер, як і Гамлет, опиняється в центрі безлічі думок, які він обережно підживлює і тим самим заплутує. «Гра в божевілля» або «гра в мовчання, табу» веде чи до «нісенітниці та небилиць», чи до «таємниць і лабіринтів» людської душі, не даючи ніяких однозначних відповідей, хоч би якими, очевидними на вигляд, фактами оперували навіть найближчі люди.
А для того щоб представити світові Святослава Ріхтера як «радянський символ», «очищений» від свого старого життя, потрібні були «акуратні» біографічні дані, в яких ознаки едіпового комплексу були б сублімовані в тему «помсти сина за смерть батька», забезпечуючи коли не його лояльність, то щонайменше нейтральність до влади. Можна думати, цієї мети було досягнуто, адже, на відміну від Гамлета, не він був автором «виконання обов’язку», а його героєм, надовго, якщо не назавжди, закодувавши свою таємницю.
Повоєнний період віддистанційованої від Ріхтера Одеси цілком можна назвати «льодовиковим» навіть після хрущовської реабілітації батька, особливо з боку, певне, попереджених влади й адміністрації культури. Невелике коло музикантів і шанувальників, починаючи з 60-х, виїжджало на кишинівські, київські ріхтерівські концерти, проте доступ до Маестро було максимально обмежено навіть для дуже близьких йому людей із довоєнного минулого.
 |
|
Могила музиканта на Новодівичому цвинтарі в Москві |
«Блокада» колишніх взаємозв’язків, що зависла незримо: Ріхтера з Одесою й Одеси з Ріхтером, прорвати яку не вдавалося і після його відходу в 1997 році, продовжує існувати. Спроби його співучениці й друга по Одесі та Москві, по класу Г.Нейгауза, професора Одеської консерваторії, відомої української піаністки Л.Гінзбург, повернути Одесі Ріхтера, наштовхувалися на невидиму стіну негласного опору.
Протиріччя спалахнули знову, коли ініціативна група все ж поставила руба питання про меморіальну дошку своєму землякові, й на свої кошти, страх і ризик організувала перший «РІХТЕРФЕСТ-2002» — «Грудневі зустрічі». І обласна влада, й академічне середовище залишилися байдужими до цієї події. А керівники консерваторії чимало попрацювали, аби дискредитувати будь-якими засобами і фестиваль, і його організаторів. Це і пряма спроба зриву концерту молодих піаністів Одеси у філармонії відмовою брати в ньому участь семи учасників із 12; і демонстративна відсутність педагогів консерваторії, насамперед фортепіанних кафедр, протягом усіх десяти днів «ріхтерівських зустрічей», ухиляння від контактів із відомими колегами з українських консерваторій, які брали участь в концертах і зустрічах «РІХТЕРФЕСТУ»...
…Тож чи оцінимо, нарешті, значення Ріхтера і в Україні? І чи «прокинеться» із цього приводу «академічна Одеса»?
Не віриться, що в країні стало «менше геніїв». Питання в іншому: наскільки й кому вони потрібні...
Автор: Юрій ДИКИЙ (Одеса)
