Володимир Бойко: Смерть браконьєра

23 січня 2007, 14:22

„Чи був покійний моральною людиною?” – питався Остап Бендер у жалобній промові над могилою Михайла Самуелійовича Паніковського, людини без паспорта. І сам же відповідав: „Ні, покійний не був моральною людиною”.

19 січня 2007 року на харківському цвинтарі над могилою Євгенія Петровича Кушнарьова - колишнього мера Харкова, екс-губернатора Харківської області та екс-керівника Адміністрації Президента Кучми, народного депутата України й голови комітету Верховної Ради з питань правової політики - лунали інші промови. Говорили про великого патріота України, що являв собою взірець законослухняності та відданого служіння своєму народові.

Говорили й заяложену фразу про підступну смерть, яка забирає найкращих. Про вічну пам'ять у серцях вдячних харків'ян і всього прогресивного людства. Про гаряче серце, яке перестало битися в палаті інтенсивної терапії Центральної районної лікарні Ізюмського району Харківської області.

А потім вбиті горем друзі небіжчика з гамором попрямували до накритих столів, де „за слов'янським звичаєм” пом'янули свого дурисвіта, що на 56-му році життя отримав у бочину свинцеву кулю 30-го калібру, яка валить на смерть дикого вепра з першого ж пострілу. І там, підігріті улюбленим напоєм „великого громадянина й патріота”, розказували один одному іншу історію. Про те, як Євгеній Петрович поїхав з друзями полювати на кабана.

Ну, „полювання” – це по-їхньому. По-нашому це називається браконьєрством, бо свинець у нутрощі Кушнарьов отримав у вівторок 16 січня 2007 року, коли мисливський сезон в Україні давно був вже закритий і отримувати радість від вбивства живої істоти дозволялося хіба що при вигляді зайця. Та й то – по вихідних днях. Але „робочий день” – це для „слуг народу” поняття туманне. Бо в них не життя, а суцільне свято. Тож і поїхав Кушнарьов з друзями „відтягнутися” в село Червоний Шахтар, що за тридцять п'ять кілометрів від райцентру Ізюм на Харківщині.

Місцинка ця славиться навколишніми мисливськими угіддями „Гай”, власниками яких є директор Харківського заводу „Точприлад” Валерій Завальний, колишній начальник обласного управління Міністерства з надзвичайних ситуацій Олександр Саєнко та харківський підприємець Василь Луценко. А також – дачею Завального, яку аборигени називають „генеральським будинком”. На цій дачі покійний і „відтягувався” разом з сином хазяїна Дмитром Завальним, народним депутатом України Дмитром Шанцевим і власником угідь Василем Луценком. Коли ж сидіти в хаті набридло, царствені особи вирішили порозважатися на природі – постріляти кабанчика.

Прибули браконьєри на місце полювання, витягнули свої мисливські припаси, усе швиденько випили та спробували таки трохи розім'ятися. Але роки та кількість спиртного далися взнаки – і довелося веселій компанії без жодних трофеїв повертатися до Харкова, бо руки тремтіли, кабани двоїлися, а горілка скінчилася. По дорозі у когось з горе-мисливців чорти забігали в очах і він заволав, показуючи у вікно „джипа”: „Вовк, вовк!” Чи справді трасу перебігав сірий лиходій, чи то якась коза паслася в придорожніх хащах, чи, може, собака з сусіднього села робив вечірній моціон – ніхто, ясна річ, розбиратися не став. „Слуги народу” з залитими горілкою очима повитягували рушниці, забиті набоями на дику свинюку, і давай палити. Один – Дмитро Завальний - навіть поцілив. І тепер злостивці пропонують перейменувати мішень „біжучий кабан” на „лежачий Кушнарьов”.

Втім, автор цих рядків, просякнутий тугою за християнським людинолюбством, має іншу версію подій, що відбулися 16 січня 2007 року в Ізюмському лісі. Насправді Євгеній Петрович був не на полюванні (Боже борони!), а їздив по районах Харківщини, де спілкувався з виборцями, вислуховував депутатські накази та ретельно записував на папірця всі пропозиції трудівників села щодо подальшого поглиблення конституційної реформи. Та, повертаючися з одних таких зборів, побачив Кушнарьов на лісовій галявині кількох браконьєрів, що шукали кабана. „Еге, - зметикував голова комітету Верховної Ради з питань правової політики, - а мисливський сезон вже того, закритий. Це ж – брутальне порушення правил спеціального використання об'єктів тваринного світу, за яке передбачене адміністративне стягнення, встановлене статтею 82 частина 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, з конфіскацією знарядь правопорушення, тьху ти, рушниць.

А рушниці які, мабуть італійські – це ж бюджет Ізюмського району зразу стане багатшим на кілька десятків тисяч доларів... Боже, та вони ще й п'яні. Ну все, якщо в дозвільній системі МВС про це довідаються, на бачити більше цим панам дозволів на володіння мисливською зброєю... О, а пляшок скільки накидали, негідники. Це ж – стаття 73 КУпроАП, „Засмічення лісів відходами”, що передбачає накладання штрафу в розмірі до семи неоподаткованих мінімумів доходів громадян. Треба негайно затримати правопорушників і доставити їх до найближчого відділку міліції.”

Одним словом, зупинився Євгеній Петрович біля браконьєрів, показав своє депутатське посвідчення, пояснив, що він – слуга народу й взагалі патріот України та запропонував туристам проїхатися до дільничного міліціонера. Робити нема чого – розрядили мисливці свої рушниці (народний депутат, ясна річ, за цим особливо прослідкував, знаючи, що заряджену мисливську зброю перевозити категорично заборонено), зачохлили знаряддя правопорушення, сіли в „джип” і поїхали писати явку з повинною.

Та треба ж було такому трапитися, що по дорозі авто оточила вовча зграя. Сіли хижаки прямо серед дороги, зубами клацають і хочуть скуштувати депутатського тіла. Замислив був водій „джипа” бампером легенько пару тварюк стусонути та їхати собі далі. Але Євгеній Петрович як закричить: „Не смій! Це ж жива істота, тварина Божа, не роби гріха. Я зараз вовкам прочитаю кілька витягів з програми Партії Регіонів, і вони самі зрозуміють всю ганебність свого вчинку”. Вийшов народний обранець, відкрив зошита з промовами Віктора Януковича та партійною програмою й став читати. Але один з мисливців зненацька вискочив з машини, розчохлив рушницю, вставив патрон та навів знаряддя правопорушення на вожака зграї. І кинувся тоді Євгеній Петрович під кулю, закривши своїм тілом нещасного звіра.

Вони й ми


Відкиньмо лицемірне співчуття й скажімо прямо: нам, які добувають хліб насущний своєю працею, абсолютно байдуже, що там трапилося в Ізюмському лісі з одним з них. Ми й вони – це різні світи, що перетинаються лише тоді, коли одному з них потрібно нашої донорської крові. Нехай хоч перестріляються, хоч горлянки один одному поперерізають. Для нас все те, що відбувається з ними – це таке ж потойбіччя, як і для них наші проблеми. А до смерті Кушнарьова ми ставимося приблизно також, як вони ставляться до смерті Олексія Жеребка, забитого в Одесі керівником обласного штабу „Нашої України” народним депутатом Козаченком. Чи – до смерті 11-ти річного учня київської школи №151 Максима Прокопчука, збитого автомобілем народного депутата Черновецького (у якій, як стверджують очевидці, були сам Черновецький та його подруга Ірена Кульчицька).

Але „Мерседес” Черновецького - зразу видно Божу людину! – принаймні, хоч зупинився біля трупа. Коли ж у Чернігівський області автомобіль з кортежу президентського кума Порошенка збив 26-ти річну Марину Тюп, Петро Олексійович навіть не пригальмував, кинувши помирати молоду жінку прямо на пішохідному переході.

Україна розділена зовсім не на Схід і Захід, не на „біло-блакитних” і „помаранчевих”, і навіть не на багатих та бідних. Вона розділена на них і нас – правих і безправних, недоторкАнних і недотОрканих. У них – власний бюджет, який вони чомусь називають „державним”, власна прокуратура, власні суди, власна податкова міліція, власне Міністерство охорони їхнього здоров'я. Для них – усе, для нас – закон. Але їм цього мало й тому вони час від часу скубуться між собою - за те, кому саме з них призначати їхнього генерального прокурора чи звільняти їхнього міністра закордонних справ, кому й у якій пропорції розкрадати їхній „державний” бюджет чи відправляти для них видимість їхнього правосуддя. Щоправда, інколи вони згадують і про нас, влаштовуючи нам телевізійні шоу в стінах їхнього парламенту, але при цьому всі вони переконані, що кинуті згори хліб та видовища цілком можуть замінити нам нашу свободу й нашу гідність.

Досі вони здебільшого нищили нас – стріляли, як зайців, давили, мов слимаків. Та ось, оскаженілі від власної безкарності й переконані, що вхопили Бога за бороду, вони, нарешті, взялися один за одного. Влучний постріл кушнарьовського товариша Дмитра Завального – і в нас з'явився черговий привід позубоскалити з їхньої дурості та запропонувати роздати зброю всім „народним обранцям” вкупі з Президентом, членами Уряду, керівництвом Генпрокуратури, СБУ та МВС. Калібром побільше. По-можливості – видати ще й гранатомети та ракети класу „земля-повітря”. І нехай полюють. Без усяких обмежень.

Отримай Кушнарьов у живіт порцію дробу чи звичайну сталеву кулю – і був би живий. Довезли б, сердешного, до Харкова та відправили б прямісінько за кордон у якусь фешенебельну клініку. Але сталося так, що рушниця Завального була споряджена особливим „кабанячим” патроном – з масивною свинцевою кулею, яка розплющується в організмі, розкриваючися мов троянда та перетворюючи нутрощі на суцільний фарш. Після такої кулі ні про яке транспортування пораненого мова йти не може. То ж і довелося богообранцю помирати в палаті звичайної районної лікарні в містечку Ізюм – з печінкою, перемеленою на ліверну ковбасу, без правої нирки та з кишечником, від якого хірурги відтяли шматок завдовжки з півметра.

О, яка це була урочиста смерть! Телебачення кожну годину передавало останні звістки з районної лікарні, для керування реанімаційними заходами в Ізюм прибув міністр охорони їхнього здоров'я Юрій Поляченко, а харківська влада рапортувала, скільки літрів крові „для Кушнарьова” здано місцевими курсантами. Літак, готовий негайно вивезти екс-губернатора до найкращої німецької клініки, регулярно прогрівав двигуни, а лідер парламентської фракції Партії Регіонів Раїса Богатирьова особисто звернулася до посла Німеччини в Україні з проханням терміново відкрити візи для Євгенія Кушнарьова та його коханки Людмили Давидової.

Одначе внутрішня кровотеча не припинялася й до Ізюма вертольотами Міністерства з надзвичайних ситуацій стали звозити небачену в райцентрі медичну апаратуру й іноземних лікарів. Та, виявилося, є речі, які вона купити не можуть. І помер їхній Кушнарьов, наче простий смертний, на звичайному лікарняному ліжку, у занедбаній богадільні, куди наші приповзають з власною марлею, шприцами та рентгенівською плівкою.

Не можемо ми печалуватися зі смерті Кушнарьова, бо під кулю його п'яного товариша міг попасти хтось із нас – бабця, що йшла вздовж лісової дороги, чи школяр, який збіг з уроків у сільській школі. От тільки в такому випадку міністр охорони їхнього здоров'я напевно не став би псувати свій робочий графік поїздкою до Ізюма. І харківських курсантів ніхто б не ганяв на станцію переливання крові для примусового донорства. І вертольоти Міністерства з надзвичайних ситуацій не доставляли би німецьких лікарів до якогось там районного центру. Бо надзвичайна ситуація для них – це коли в міністра Шуфрича дача горить. Та й ще не факт, що підстрелений взагалі опинився б у лікарні, бо „слуги народу” чи навряд захотіли б псувати оббивку їхнього авто кров'ю одного з нас. Скоріше за все, кинули б подихати пораненого в лісі, мов собаку. А їхня прокуратура написала б, що мав місце випадок прикрого самогубства.

Але цікаво, як тепер прокуратура буде викручуватися? Бо трапилися колізія їхнього права – один недоторканний забив іншого. І тому покарати Завального за ненавмисне вбивство - це означає поставити під сумнів самі принципи функціонування касти недоторканних з їхнім правом вбивати кого завгодно й коли завгодно. Ось і чухаються тепер у прокуратурі, крутять носом на всі боки й гадають, куди завтра подме вітер. А я б такий, що отого „ворошиловського стрілка” взагалі відпустив би на всі чотири сторони. Нехай далі стріляє. Та ще б і медаль дав би „За визволення Харкова”.

Не буде в нас жалю, якщо в усіляких кушнарьових стрілятимуть по частіше. Аби тільки не в Києві з його Феофаніею, на яку в 2007 році з бюджету виділено грошей більше, аніж на всю сільську медицину, а поближче до тих лікарень, де наші ліжко-місця. Чи могли мріяти ізюмські лікарі про таку увагу до себе, якби Кушнарьов браконьєрстував десь би в околицях столиці? – Та, звісно ж, ні. А тепер на районну медицину пролилося стільки матеріальних благ, що наші зможуть більш-менш пристойно лікуватися, щонайменше, рік. Якби щороку хоча б з десяток народних депутатів по селах гинули – ото було б непогано. Тоді б з їхнього бюджету щось би й нашій медицині перепало.

Тільки ні в якому випадку не можна допустити, щоби вони в наших лікарнях довго маялися. Тут має бути гарантія – або депутатам патрони відповідні видавати, або добивати після операції. Бо інакше вони візьмуться за наших. Ось, наприклад, їхнє телебачення повідомило, що до Харкова за кілька годи після інциденту з Кушнарьовим прибула бригада трансплантологів. Для чого трансплантологи, зрозуміло – на випадок, якщо „слуга народу” виживе й йому доведеться міняти прострілені товаришем нирки.

От тільки ніхто не пояснив, де їхні лікарі збираються трансплантат брати, бо в Україні зусиллями „народних обранців” питання відбору донорських органів досі законодавчо не врегульовано. І нирку на законних підставах Кушнарьову можна було б пересаджувати лише в тому випадку, якби б хтось би з кушнарьовських соратників йому одну зі своїх подарував. А тепер уявімо пана Януковича, пана Ахметова чи, хоча б, мадемуазель Карпачову, які прагнуть поділитися з пораненим своєю ниркою. Уявили? – Отож. Надії на трупний матеріал також не має через відсутність в Україні банку донорських органів.

Очікувати, доки в Харкові почнеться зимовий холод і в морги повезуть замерзлих бомжів не доводиться – нирка потрібна не будь яка, а імуносумісна, взята від певної людини. Таку ще треба пошукати. А тепер пригадаймо харківських курсантів, які примусово здавали кров „для Кушнарьова”. Година роботи лабораторії – і імунологічна карта кожного з них ляже на стіл трансплантологів. Далі – справа техніки. Йде потрібний курсант вечірнім Харковом, а тут з темного підворіття його б'ють молотком по голові. Причому, у цей момент у Бюро судово-медичної експертизи абсолютно випадково опиняється апаратура для підтримання життєздатності видаленої з трупа нирки.

Свиняча смерть


Не на пожежі, рятуючи дитину, загинув небіжчик, і не від ворожої кулі склав голову, захищаючи Батьківщину. А загинув він на п'яних розвагах, не за цапову душу отримавши добрячий шматок свинцю, що призначався для дикого кабана. Але вони – живі соратники Кушнарьова - переконані, що в їхніх руках суд не тільки земний, але й небесний. Як наслідок - у зв'язку зі смертю найвідомішого українського браконьєра 18 і 19 січня 2007 року в Харкові було оголошено жалобу.

Трупопокладення, перетворене на виставу „смерть мафіозі”, 19 січня транслювалося по телебаченню, а траурну церемонію освятили своєю присутністю прем'єр-міністр їхнього уряду та голова їхнього парламенту. Постаралися на славу – митрополит Харківський і Богодухівський Никодим так розфантазувався, що в своїй промові навіть порівняв екс-губернатора з біблейським царем Соломоном. Сподіваємося, Господь простить йому подібне блюзнірство. Батюшці виповнилося 85 років, і йому вже все однаково – що Кушнарьов, що Соломон.

Не пасла задніх і міська влада, яка виступила з ініціативою перейменувати на честь Кушнарьова одну зі станцій Харківського метро. Від звістки про таке в уяві зразу ж залунало оголошення вагонного гучномовця: „Обережно, двері зачиняються. Наступна станція „Браконьєрська”, перехід на станцію „Сепаратистська”...

Але й це не все. Завбачливі „слуги народу” прописали в законі про свій статус обов'язкове державне страхування себе, коханих – „за особливо складні умови роботи” - з нечуваним розміром страхового відшкодування. І неважливо де, коли й за яких обставин загинув депутат – під час нападу терористів на урядовий літак чи вдома за обідом, вдавившись ананасом. На зустрічі з виборцями чи в сауні, де парився разом з „депутатськими помічницями”.

Родині Кушнарьова, який браконьєрствував „в особливо складних умовах”, тепер має бути виплачено десять річних депутатських окладів – щось біля двох з половиною мільйонів гривень (народним депутатам на місяць разом з усіма надбавками причитається від 18 до 25 тисяч гривень). Окрім того – довічна пенсія порядку 15 тисяч гривень на місяць. Незрозуміло лишень, хто в даному випадку отримуватиме гроші – дружина Кушнарьова чи його пасія. Мабуть, дами поділяться по-чесному.

От тільки не було ще випадку, щоби „народний обранець” (кожен з яких, безсумнівно, є втіленням царя Соломона) сплатив бодай копійчину родичам своїх жертв. Це для них – принцип. Більш того, якось у запалі боротьби з народним депутатом Черновецьким колишній київський мер Омельченко подав на нього до суду за наклепницькі заяви.

Печерський райсуд присудив Сан Саничу 10 тисяч гривень компенсації за завдану Черновецьким моральну шкоду, і ці гроші Омельченко рівними частками по 5 тисяч гривень демонстративно надіслав матері Максима Пропопчука (збитий на смерть 15 квітня 2003 року автомобілем, за кермом якого перебувала, начебто, дружина Черновецького) та матері Дмитра Коротченка (збитий на смерть 2 листопада 2003 року автомобілем під керуванням самого Льоні-Космосу). Свої дії Омельченко пояснив тим, що банкір Черновецький не спромігся надати своїм жертвам допомогу навіть на похоронні витрати... А потім вони дивуються, чому їхня смерть викликає в нас такий сарказм...

Нічого подібного до похорону Кушнарьова Україна не бачила з травня 1885 року. Тоді в Києві, у будинку розпусти на вулиці Еспланадній, в обіймах проститутки помер київський цивільний губернатор Гудима-Левкович. Губернська влада з такої нагоди оголосила жалобу та пригнала на поховання свого блудливого начальника вихованок жіночого пансіону графині Левашової.

І хоча Гудима-Левкович жодного закону не порушував (борделі функціонували в Російській Імперії цілком легально), вибухнув грандіозний скандал через явну невідповідність пишноти похорону анекдотичним обставинам смерті. Вщух цей скандал лише після того, як генерал-губернатор Києва Дрентельн наказав виселити з центру міста всі гнізда розпусти. Так, до речі, з'явилася знаменита Яма – освітлена червоними ліхтарями Ямська вулиця на околицях тодішнього Києва.

Але те, що було очевидним жандарму й брутальному солдафону Дрентельну, ніяк не може второпати заступник міністра внутрішніх справ України Михайло Корнієнко. Ось і розпинається пан Корнієнко перед телекамерами, розповідаючи вигадані подробиці невдалого (чи, навпаки, вдалого) пострілу.

Виявляється, всі мисливці – і це встановила їхня експертиза – були напрочуд тверезі. „Сухі”, мов кущики саксаулу. Ніяким браконьєрством вони, виявляється, не промишляли, і взагалі полювати не думали, а просто так (мабуть - від хронічного неробства) об'їжджали мисливські угіддя. Рушниці ж взяли про всяк випадок – якщо раптом прилетить якась не заборонена до полювання дичина.

Ага. Качечок Кушнарьов їздив стріляти в робочий день, коли вся країна працює. У січні місяці. З кулями 30-го калібру. Це ж яка має бути дичина під такі набої? Не інакше, птеродактилі завелися в Ізюмському лісі, і небіжчик з винятково тверезими друзями вирішив уполювати летючу рептилію для Академії Наук. Втім, українська міліція завжди славилася своїми керманичами, серед яких переважали не стільки шерлок-холмси, скільки конан-дойлі.

Даремно питати в пана Корнієнка, за яким бісом Кушнарьов поїхав з рушницею до ліса. Звісно, не голод погнав екс-губернатора на полювання. І свіжину, якби він так вже захотів свининки, йому б, напевно, подали б у ліжко. А поїхав, бо вважав, що його примхи – то і є закон. Браконьєром жив, браконьєром і помер.

Точно так даремно питати, навіщо Кушнарьов разом з головою Донецької обласної ради Колесниковим влаштовував восени 2004 року збіговисько в Сіверодонецьку, де закликав до відокремлення трьох східних областей України та створення нової держави зі столицею в Харкові. Мудрі люди цього б не зробили хоча б через повну утопічність подібного проекту. Бо для існування держави потрібні не тільки вони, потрібні, передусім, ми, тобто ті, яких вони визискують. Ми – на яких вони дивляться як на бидло, у яких вони забирають кров і нирки, яких безжально давлять своїми „Мерсами”. Без нас держави не буде, і якщо бюджет, закони, суди, прокуратура - їхні, то держава – наша.

На могилі Паніковського син турецькопідданого поставив скромний надгробок, написавши, що під ним лежить людина без паспорта. Над могилою колишнього харківського губернатора було б непогано накреслити інший напис: „Тут спочиває Євгеній Петрович Кушнарьов, людина без батьківщини”. І дати салют – з італійських карабінів, споряджених набоями на кабана.

http://maidan.org.ua

Матеріали по темі