На початку інтерв’ю традиційне запитання про нагальне. Місто цілком готове до зими, забезпечене газом та усім необхідним для проведення опалювального сезону?
Для мешканців зима буде легша, ніж попередні, а для мене та інших, хто забезпечує життєдіяльність міста, важчою. І коли я кажу, що мені та іншим керівникам міста буде важко, то маю на увазі фінансові труднощі. Ліміти на газ виділяють лише за умови повного погашення боргів. Ми їх погасили, всі вісім мільйонів гривень, і нині боргів не маємо. Але в жовтні жили за рахунок листопада, витрачаючи гроші наперед. Будемо шукати кошти. Сподіваюся, що коли мешканці не матимуть клопоту з теплом і гарячою водою, вони стануть більш сумлінними платниками і не допускатимуть значної заборгованості. Правда, у Житомира боргів нема, але й лімітів нема, а працюємо за усним розпорядженням віце-прем’єр міністра Володимира Рибака.
Постачальники вміють працювати за звичною давальницькою схемою – кому скільки захочуть, стільки й дадуть. Я категорично заборонила погоджуватися на такі умови.
Ті, хто має хоч якісь гроші, намагаються позбутися централізованого теплопостачання і монтують індивідуальні системи опалення. Як до цього ставиться міськвиконком?
Ставлення до цього диктують реальні обставини, а не чиєсь бажання чи небажання. Варто зазначити, що дозвіл на встановлення індивідуальної системи опалення дає не міськвиконком, а постачальник газу. В нашій владі – дозволити чи не дозволити відключення квартири від централізованої мережі. У цій справі Житомир має чи не найбагатший досвід. У нас індивідуально обігрівається близько двох тисяч квартир, тоді як у Львові – тисяча і ще менше – в Луцьку. Потужність котелень, протяжність комунікацій розраховані на обігрівання всього міста, і зменшення кількості споживачів тепла з централізованої мережі призводить до його подорожчання для тих, кому воно постачається централізовано. Що робити? Зупиняти котельні, залишити без тепла громадські будівлі, помешкання бідняків, які неспроможні придбати і встановити індивідуальну систему? Враховуючи такі обставини, Луцьк і Львів упровадили жорсткі дозвільні правила. Хочеш відокремитися – монтуй за свій рахунок всю мережу, починаючи з підведення газу до будинку, а не тільки в квартирі. За таких вимог мало охочих відмовитися від централізованого теплопостачання. Наскільки мені відомо, вже є проект положення про заборону індивідуальних систем у будинках, розрахованих на централізовану мережу. Інша річ – окреме власне помешкання. Монтуй там, що хочеш.
Яке становище у відомчому житловому фонді? Доки він буде залишатися відомчим?
У тому фонді мешкають такі ж люди, такі ж члени територіальної громади, як і ми з вами, але нерідко не в таких умовах. Здебільшого відомче житло в жахливому стані. Поступово ми приймаємо його до комунальної власності. Але ми не можемо звалити на міський бюджет руїни. Перш ніж передати будинок, власник повинен відремонтувати його. Нині приймаємо житло військових, для цього Міністерство оборони виділило кілька мільйонів гривень.
Декотрі власники нездатні навіть за рішенням судів сплатити зарплатні борги. Дарма сподіватися, що найближчими роками такі власники візьмуться за ремонт житла. Що ж робити людям? Чи може міська влада відвернутися і не помічати їх?
Міська влада не відвернулася, помічає, бачить і допомагає. А мешканці мають не лише скаржитися, а також допомагати. Собі. В одному відомчому будинку сім років не було тепла. Ми допомогли мешканцям організуватися, створити об’єднання, відремонтувати дах, електрощитову. Приклад виявився привабливим, створюються об’єднання мешканців інших відомчих будинків, наприклад, № 25 на вулиці Космонавтів. У вересні міськрада схвалила кошторис його ремонту. Не скажу, що справа йде легко і швидко. Попри об’єктивні труднощі, гальмують її бюрократичні перепони, усілякі погодження, в тому числі з казначейством. Але йде.
Свого часу влада активно пропагувала державну програму „Власний дім”, яка передбачала цільові кредити молодим сім’ям на житло. В Житомирі помітні якісь результати реалізації програми? Вона зменшила число сімей, котрі потребують поліпшення житлових умов.?
У Житомирі програма практично не діяла і не буде діяти, якщо держава не підтримає її бюджетними коштами. Банківські кредити надто дорогі, за ті відсотки, які доведеться сплачувати десятки років, можна придбати ще одну квартиру чи звести будинок.
Отже, державна квартира залишилася у спогадах, на власну грошей нема. І більшості безквартирних, при нинішніх зарплатах, при стрімкому зростанні вартості будівельних матеріалів, транспортних послуг, просвітку не видно. Нагадаємо юнакові й дівчині, котрі наважуються створити сім’ю тільки на ґрунті кохання, популярний за радянських часів афоризм: з милим і в курені рай? Так і для куреня потрібен клаптик землі, вартість якої в місті біжить наввипередки з вартістю житла.
А в місті вільної землі нема, за винятком міжбудинкових територій у спальних районах. Крім того, чималу площу, навіть уздовж центральних магістралей, займають аварійні й ветхі будівлі. Оце і є земельний резерв. Управління архітектури і містобудування спільно з житлово-комунальним управлінням розробили програму знесення аварійного та ветхого житла. Незабаром схвалимо її на сесії і станемо забудовувати, впорядковувати квартал за кварталом.
Чиїм коштом?
Коштом інвесторів. Є кілька потужних компаній, котрі згодні вкласти великі гроші в житлове будівництво. Нині квадратний метр коштує 1000-1500 доларів. Коли будувати багато, ціна житла знизиться. Найпривабливіші шматки землі будемо продавати і на виручені кошти споруджувати соціальне житло. Досить вдало провели перший аукціон. Інвестори віддають місту п’ять відсотків новозбудованого житла. Це мало. Продаючи землю і споруджуючи будинки, ми постійно будемо збільшувати соціальний житловий фонд – власність міста, яка не підлягає приватизації. Не рай в курені, а пристойні умови проживання для тих, хто неспроможний купити квартиру.
В аварійних та ветхих будівлях мешкають люди. Знаючи ціну землі, вони тримаються за неї і задарма не віддадуть.
Звичайно, переселення – річ складна. Але Київ, Харків, Тернопіль це вже пройшли. Тим, хто погодиться, надамо квартири або відшкодуємо вартість знесеного житла, за оцінкою оплатимо землю, якщо вона приватизована, чи надамо іншу земельну ділянку... Знаєте „історичну” споруду на розі вулиць Старовільської і Перемоги? Отой привабливий трикутничок? Там зареєстровано 28 осіб, але насправді проживає значно менше, дехто давно має добру квартиру. В аварійному фонді на кожному квадратному метрі зареєстровані дві особи. А при переселенні кожній сім’ї слід надати окрему квартиру, навіть якщо сім’я складається з однієї бабусі. Щоби попередити зловживання і не віддавати задарма гроші громади, ми з допомогою паспортної служби з’ясовуємо, хто де фактично мешкає. Трапляються люди, які не хочуть переселятися і відмовляються від будь-яких відшкодувань. “У цій хаті все життя моє пройшло, тут ми хочемо померти”,- вперлися дві бабусі. Якщо зважати на таки примхи, ми ніколи не позбудемося халуп. Тут має діяти принцип взаємної поваги. Громада враховує інтереси особи, а особа повинна рахуватися з інтересами громади, котра не виходить за рамки законності та ухвал свого представницького органу – міської ради.
Комфорт, погодьтеся, Віро Тимофіївно, складається не тільки з житла, а й з того, що навколо. Житомир доволі засмічений, подекуди виглядає неохайно. Справжній бум, кажуть знавці, спостерігається на автомобільному ринку, кожен прагне мати власне авто. Пропускна спроможність міських артерій недостатня, вони стають все небезпечніші для пішоходів. Десь забарилося удосконалення схеми руху транспорту, про що давно точиться розмова.
Згадався і мені один афоризм: чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять. Напровесні, як зійшов сніг, і все стало видно, комунальники виявили 69 стихійних сміттєзвалищ. Ставимо євроконтейнери, призначені для побутового сміття, здебільшого відходів кухні, а до них машинами звозять все, що завгодно: будівельне сміття, старі меблі, всіляке залізяччя. Ми готові забезпечити населення пластиковими пакетами, індивідуальними контейнерами, беремо за вивезення сміття недорого – 2,5 гривні в місяць. Та не готове населення дотримуватися елементарних санітарних норм. Як тільки хазяїн поставив коло свого двору контейнер, так миттю коло нього купа виросла. Що ж до організації вивезення відходів, їх утилізації, то даються взнаки прорахунки попередньої міської влади. Колись всі транспортні засоби були зосереджені в спеціалізованому комунальному підприємстві, був налагоджений контроль за використанням автомобілів. Та комусь прийшла в голову „новаторська” ідея віддати автотранспорт ЖЕКам. Віддали. І пожинаємо плоди „новаторства”. Ніхто не знає, скільки вантажу перевезла машина, підраховують за ємністю кузова – п’ять чи десять кубометрів. Водій зробив один рейс і до вечора ніби щось ремонтує. А гроші житлово-експлуатаційні підприємства беруть сповна. Так надалі не буде тривати. Пустимо сміття через вагу і платитимемо за фактично виконану роботу, а не за розмір кузова. Взагалі ж треба повернути техніку комунальному транспортному підприємству. Зрештою, є приватні підприємства, готові вивозити сміття.
Куди вивозити? Чи не потоне колись місто в пластиковій тарі, яка не утилізується? Японці он додумалися засипати сміттям морське мілководдя і споруджують на ньому висотні будинки.
Житомир доволі далеко від морського побережжя, та й не маємо потреби розширювати в такий спосіб територію. Цією проблемою я займаюся з того дня, як заступила на пост міського голови. Переробка сміття стає галуззю індустрії, та, на жаль, поки-що відсутні досконалі технології. В липні ми захистили проект встановлення двох сортувальних ліній, завдяки яким маса сміття, що вивозиться на полігон, зменшиться на 70 відсотків. Це комерційний проект, своїми фінансами участі в його реалізації брати не будемо. Сортуватиме сміття комунальне транспортне підприємство, і воно стане прибутковим. А все, що горить, будуть спалювати екологічно чисті заводи. Вони вироблятимуть електроенергію, частину якої безкоштовно віддаватимуть місту, подаватимуть гарячу воду. Інвестиційних пропозицій чимало, найбільш вигідними нам здаються ті, які надійшли з Ізраїлю та Італії. До кінця року вирішимо, з ким співробітничати. Схиляємося до пропозиції італійців, які вважають, що для реалізації проекту достатньо гектара землі, тоді як ізраїльтяни просять близько двох.
Наближається зима. Взимку сміття менш помітне, зате снігові кучугури іноді намітає.
Знаєте, якою технікою ми прибирали сніг та поливали вулиці? Тією, яка працювала в зоні після чорнобильської катастрофи. Бувало, поки цистерна доїде до місця призначення, половина води з дірявої бочки витече. Цього року сніг нас не лякає. Купили п’ять нових плужно-щиткових машин, грейдер, завезли пісок.
Дороги, Віро Тимофіївно...
Ох, дороги-вулиці! Будинки не розсунеш. Нарешті звільнили Московську коло Житнього ринку і розширюємо її. По вулицях Київській, Котовського, Великій Бердичівській, Старовільській, Перемоги плануємо односторонній рух. Проект уже пройшов експертизу. Для експерименту спершу впровадимо односторонній рух вулицями Перемоги і Старовільською. Зустрічні транспортні потоки зіллються на перехресті вулиць Перемоги і Котовського. Там зміна схеми не потребує значних затрат фінансів і часу. На вулиці Київській коло автовокзалу, а також її перехрещенні з вулицями Московською і Театральною плануємо підземні переходи. Приміська автостанція коло Житнього ринку буде ліквідована, а нові приміські відкриємо там, де закінчуються тролейбусні маршрути. Слід якось упорядкувати пересування маршрутних таксі. Обласна адміністрація схвалює маршрути між населеними пунктами, не погоджуючи їх з міськвиконкомом, бо то позаміські. А водії їздять як хочуть, зупиняються де хочуть. Їде з одного села в інше не окружною дорогою, а неодмінно через центр Житомира, та ще й до вокзалу може завернути. Не вирішена проблема пільгових перевезень. Росія вчинила просто й ефективно: відмінила транспортні пільги, впровадивши доплату до пенсії. Житомирські трамваї і тролейбуси безкоштовно перевозять пасажирів з усієї області, за яких транспортникам ніхто не платить. Той пасажир, який бере квиток, фактично платить за півтора пасажира. Надаючи такі пільги, держава звалила їх на плечі місцевого самоврядування і транспортних підприємств.
Пам’ятаю всіх житомирських губернаторів, та не пригадую, щоб хоч при одному з них стосунки між обласною і міською владами зі стану „холодної війни” перейшли у фазу, хай поганенького, але миру. Судячи з того, що ви сказали про міські транспортні маршрути, стосунки залишаються стабільно напруженими.
Я людина не конфліктна і можу мирно жити з усіма, навіть з „крутим” Андрійчуком. Нормально співпрацювали з Юрієм Павленком. Та з окремих глобальних питань порозуміння не знаходимо. Скажімо, на перевезення пільгових пасажирів Вінницька область отримала з держбюджету 45 мільйонів гривень, Житомирська – 40 мільйонів. Своєму обласному центру Вінницька обласна влада віддала 20 мільйонів, Житомирська своєму – 6,5. Хіба такий поділ відповідає пропорції перевезення пасажирів у Житомирі та в області?..
Та хіба лише проблеми з перевезенням...
Ви часто бачите на екрані житомирських спортсменів? То ж бо. Лише окремі спортсмени пробиваються на республіканську арену, а достойної команди нема жодної. Тому що нема в області жодної пристойної спортивної бази. Два стадіони, розташовані в Житомирі, належать до обласної комунальної власності. Майже трьохсоттисячне місто не має жодного. Оглянувши центральний стадіон, уже колишній голова облдержадміністрації Юрій Павленко сказав, що там потрібен бульдозер. Пропонуємо: віддайте його нам, знайдемо 10 мільйонів гривень для реконструкції. Ні. Тоді віддайте місту „Спартак” разом зі школою Олімпійського резерву. Знову – ні. Будуйте свій. Ну де ж у місті знайти вільне поле площею два гектари? Будуємо. На Польовій. Знайшли приватного інвестора. Там будуть хокейне поле, тенісні корти, басейн. Але це не стадіон.
Король помер – хай живе король! Маємо чергового губернатора. Та знайдеться ж коли-небудь той, хто розуміє, що, відвернувшись від обласного центру, неможливо розвивати область... Дякую, Віро Тимофіївно, за бесіду.
Зачекайте вимикати диктофон. Закінчимо на більш оптимістичній ноті. Днями Житомирська медицина задіяла апарат „діабетична нога”. Таких в Україні лише два, один – у Києві, другий – у нас. За допомогою цього апарату заліковують рани на ногах людей, хворих на цукровий діабет. Я надзвичайно рада, що хворим стане значно легше жити.
Ігор Бездітний.
Газета „Місто”
