Минуло 40 днів з того дня, як пішла з життя журналістка, яка, без сумніву, займала своє особливе місце в газетярській справі. Хоча свою кар’єру закінчила як радіорепортер. Звали її Раїса Стецюк. Той, хто працював або починав працювати у житомирській пресі в перші роки незалежності України, добре пам’ятає появу і розквіт газети “Житомирський вісник”, де вона спочатку працювала як журналіст, а потім – як редактор. Я особисто її знав, хоча не входив до кола друзів, приятелів або колег. Завжди доброзичлива, стримана, Раїса вирізнялась ерудованістю і журналістською прискіпливістю. Мені особисто запам’яталася намаганням глибше проникнути в суть проблеми, про яку писала, а не просто використати стиль пробіжки по верхівках очевидного. Ідея про те, щоб її згадати публічно і в інформаційній сфері, належить колишній житомирянці Аллі Ярошинській, яка Раю добре знала. Я з нинішньою москвичкою у вельми непростих стосунках, але тут вона 100-відсотково права. Тому і зібрав спогади людей, які працювали з Раєю, добре знали її. І пропоную в Інтернет-простір.
Георгій Мокрицький, колишній журналіст газети “Житомирський вісник”, директор житомирського науково-краєзнавчого видавництва “Волинь”:
Я Раю знаю з лютого 1983 року, коли прийшов працювати в обласну газету “Комсомольська зірка”. Тоді вона була завідувачем відділу комсомольської роботи (так нібито це називалось). Я спочатку повинен був працювати в ньому, але потім став завідувачем відділом листів. З першого дня, як я Раю побачив, то в принципі до останніх днів (я зустрічався з нею місяці за три до трагічного фіналу), вона була такою ж самою. Тобто людину не змінило ні життя, ні вік, ні досвід. А була Рая – ми потім працювали разом в газеті “Житомирський вісник” – людиною дуже освіченою, інтелігентною в гарному розумінні слова, тобто не зовнішньому, а внутрішньому сенсі, спокійною, виваженою, толерантною, достойною, завжди знаходила з усіма контакт. І в роботі, і в різних заходах, де доводилось бути разом. З іншого боку, я пам’ятаю її як людину дуже скромну, навіть занадто скромну, вона ніколи не “висовувалась”. Писала матеріали, пригадую, довго. Є журналісти, які статті печуть як пиріжки, а Рая була зовсім іншою, не лише внутрішньо зібраною, але й відповідальною. Не могла поза очі написати про когось матеріал, навіть, коли йшлося про стандартні матеріали тих років. Тим не менше мала гонор, але в той же час залишалась контактною людиною. Працювати з нею було легко.
“Житомирський вісник”, в якому ми працювали, на початку 1990-х років була однією з перших в Україні незалежних газет. А редактором був Валерій Нечипоренко, теж, на жаль, вже покійний. Коли вона прийшла до нас, їй спочатку було трохи важко. Саме з причини характеру. Наша газета тоді була побудована на викриванні всіляких суспільних недоліків, критиці компартійної системи. Валерій Нечипоренко за характером був холерик, вимагав кожний день шукати цікаві факти. Коли він пішов з газети, ми думали, хто ж буде замість нього? Було дві кандидатури – причому абсолютно протилежні за характерами. Раїса – така дуже виважена, спокійна, толерантна, стримана як журналіст. З іншого боку – Сергій Сорока, заводний, швидкий. Як зараз пам’ятаю, тоді я проголосував за Раю. Думаю, що правильно зробив. А подальша доля “Житомирського вісника” пов’язана з тим, що він, на мій погляд, виконав свою роль. Раїса пішла в інші газети, потім на Житомирське обласне радіо. І в “Комсомольській зірці”, і в “Житомирському віснику” я пам’ятаю її як серйозного журналіста. Вона не метушилась, не зривалася бігати за сенсацією – це те, чого зараз не вистачає багатьом нашим колегам, які просто “сидять” на верхівках фактів. Якщо взяти загальний образ, то коли Рая пішла на обласне радіо, була не в своїй тарілці. Журналістика писана, газета дозволяє виписувати матеріали, щось змінювати, коригувати. Радіо цього не дозволяє, і їй важко було перебудовуватися, бо її рівень – це серйозна газетна журналістика. І вдома було складно – мама померла, батько дуже хворів... Останнім часом ми з нею зустрічалися в основному на вулицях, і розмови більше були в жартівливому тоні.
Олена Лаговська, кореспондент Житомирського обласного радіо:
Рая чудово бачила від початку і до кінця суть матеріалів, їхнє зерно без того, щоб їх повністю прослуховувати і подати в короткій інформаційній програмі. В той же час їй важко було опрацьовувати їх на комп’ютері. І вона звернулась до мене, щоб я їй допомогла робити передачі. Так ми почали працювати разом. Взагалі Рая була дуже стриманою людиною, не видавала назовні свої емоції, хвилювання. В останній рік, коли ми на роботі бачились практично кожного дня, я побачила, як їй важко, важко морально. Фізично – нібито особливо ні, а ось морально... У неї були зітхання, і коли я перепитала якось, що сталося, відповіла: “Ти ж знаєш, з батьком.” Дійсно їй важко було доглядати хворого батька, знаючи, що йому навіть ті ліки, які вони купували, крапельниці, що йому робили, допомогти не можуть, оскільки хвороба була важкою. І це її найбільше ламало, що не було ніякої надії на одужання, що в його віці він навряд чи встане з ліжка. Вона просто підтримувала йому життя. З чисто людського боку потрібно сказати, що я такої уважної людини чи то до чужої біди, чи прохань рідко зустрічала. Я, наприклад, одного разу бідкалась – ось приїдуть до мене гості, а їх треба кудись покласти. А Рая каже – що, як розкладачку? І на другий день вона мені каже – знайшла тобі розкладачку, одна моя знайома недорого її продасть. Тобто тримала це в голові. І таких випадків було багато. Якось в обідню перерву сиджу, роблю термінову роботу. А Рая каже: “Ти що, не йдеш на обід?” Я відповідаю, що не маю часу. Питає: “Їсти хочеш?” Відповідаю ствердно, але кажу, що працювати треба. Буквально за 15 хвилин вона приносить якийсь пиріжок, чай, поставила тихенько... Я кажу, навіщо, а вона тихенько собі пішла... Тобто Рая ловила моменти, щоб допомогти людині. Будь де, просто в повсякденному житті. І якщо комусь було потрібно врятувати життя, думаю, вона б це зробила.
І комп’ютером Рая почала володіти, мабуть, щось її зачепило в хорошому розумінні цього слова. І вона перед тим, як піти від нас в інший світ, навчилася монтувати радіопередачі і дуже цим гордилася. Пересадила вдома квіти, зайнялась трошки ремонтом, ходила у піднесеному стані, настрої. Ніяких натяків, що у неї страшна депресія чи ще щось, такого не було. Помітно було в ті останні дні, що Рая дуже хотіла жити. Але...
Лариса Бондарчук, колишній заввідділом газети “Житомирський вісник”, нині працює в Житомирській облдержадміністрації:
Дуже прикро говорити про Раїсу Василівну у минулому часі. Ми працювали разом років шість у “Житомирському віснику”, коли вона була головним редактором, а я – заввідділом. Рая була дуже кваліфікованим порядним журналістом, дуже порядним, приємною людиною. Гарно писала матеріали, з нею ми об’їздили дуже багато районів, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, ці статті друкувалися в нашій газеті. Рая дуже вміло писала, їй легко це давалося – журналістика була її професією, вона її обрала для себе дуже вдало. В тих поїздках по “зонах” було дуже багато зустрічей. Якось ми були з нею у виселеному селі нібито у Народицькому районі, куди люди поверталися. Бачили, в яких умовах вони там жили – без світла, радіо, магазинів, фактично в трущобах, бо поруч були зарослі чагарниками хати. Але вони все одно поверталися, тримали господарство, засівали для себе городи, садили овочі, утримували коней – ми саме потрапили навесні. Десь п’ять чоловік, повернувшись, по суті, в нікуди, там жили, спілкувалися між собою. І це було у “Житомирському віснику”. Ще раз – гарним журналістом вона була, я про неї можу сказати лише добре. Мені дуже шкода.
Сергій Глабчук, фотограф, колишній фотокореспондент газети “Житомирський вісник, нині працює в Житомирському національному агроекологічному університеті:
Рая при написанні матеріалів прислуховувалась до моєї думки, була з її боку толерантність. Інколи я прислухався до неї. Що її відрізняло від інших авторів, так дуже вдалі і точні заголовки текстів. Мені вони дуже подобались. Наприклад, коли Рая писала про нацистський концентраційний табір Майданек. Можу навіть сказати, що назва “Крок у бізнес” мого фото, що у 1999 році взяло головний приз на 1-му фотоконкурсі всеукраїнської газети “День”, з’явилась з її подачі, і це відіграло велику роль. Я вважаю, що заголовок для публікації чи назва фото дуже важливі. У неї була точність попадання в саму суть. Як людина, Рая могла іноді комусь і змовчати, в душі була спокійною. Але не злопам’ятна, навіть дещо поступалася людям. Не було в ній нахабства. І у мене були непорозуміння з нею, а потім я оцінював ситуацію, і відчував, що не правий. Вона була чуйною до людей, вміла їх вислухати.
Франц Бржезицький, колишній в’язень нацистського концентраційного табору Майданек:
Я разом з Раїсою Василівною у середині 1990-х років двічі їздив до концтабору Майданек, в’язнем якого колись був. Ми обійшли його весь, і там є великий пам’ятник з каменя при вході до музею, зображено, що замучені там люди та їхні душі перетворилися на каміння. На ньому весь час виступала роса. Я їй кажу, ось камені навіть плачуть. Так вона й назвала свій матеріал – “Там, де й досі плаче каміння”. Потім ми їздили туди ще раз.
...З Раїсою Василівною я знайомий дуже давно, ще з тих пір, коли вона працювала у “Комсомольський зірці”. Її зараз дуже не вистачає. Згадую, як вона могла відчувати все, передавала в своїх статтях саме цінне, те, що не забувається. Вона першою підтримала мою ідею, що треба привести з Майданека прах загиблих там наших земляків з Житомирщини (їх було більше 1200 чоловік). Починали цю справу ми з нею, коли головою облдержадміністрації був Малиновський, але вона довго тягнулась. Лише Микола Миколайович Рудченко, коли був головою Житомирської облдержадміністрації, вирішив це питання. І ось я, Володимир Соломонович Киричанський (тоді секретар обласної організації Спілки журналістів України), заступник губернатора Ігор Олексійович Рафальський поїхали до Майданека і привезли звідти урну з прахом. І на урочистій церемонії її захоронення біля памятника жертвам нацизму на Богунії я сказав, що допомогли це зробити такі журналісти, як Володимир Соломонович Киричанський, Раїса Василівна Стецюк.
Улюбленим її висловом було “Ми не маємо права забувати. Якщо ми забудемо, то наші онуки забудуть нас”. До останнього часу ми з нею зустрічалися на радіо, вона запрошувала мене для підготовки репортажів. Не хочеться вірити, що її немає.
На фото Раїса Стецюк працює – бере інтерв’ю у нашого колишнього земляка, який зараз живе в Німеччині.
Валерій Костюкевич
