Спасибі Партії регіонів за нашу хоч і недолугу, але демократію...

21 листопада 2007, 11:20

Що сталося б в Україні, якби у грудні 2004 року перемога «помаранчевого табору» стала настільки ж тотальною, як за рік перед тим - опозиції у Грузії?

 

Різноманітні політичні ток-шоу та телепрограми із запрошенням до студій політиків та політологів засвідчують: у грузинських проблемах сьогодні розбираються геть усі. І при цьому у своїй більшості ці «метри» налаштовані дуже і дуже критично. Якими гучними словами не нагороджують тільки вони грузинського президента Саакашвілі! Тут і «фюрер», і «диктатор», і «сатрап», і «блазень з обличчям дегенерата», і «бандит». Такими ж приблизно словами нагороджує лідера своєї країни й радикальна опозиція (принаймні, це нам демонструють російські телеканали, оскільки грузинське телебачення з Києва, наскільки мені відомо, так просто не подивишся). У свою чергу, Саакашвілі не соромиться характеризувати своїх опонентів як «агентів іншої держави» (всі знають, якої саме) і закидати їм пряму зраду національних інтересів країни. Такі ж звинувачення висувають на адресу грузинських опозиціонерів і ті нечисленні вітчизняні політологи, які відверто підтримують політику глави Грузинської держави.
 
 
Одне слово, весело. Добре, хоч на адресу Ніно Бурджанадзе поки що не чутно з телеекранів матюків від наших не надто джентльменистих і не надто добре голених вічних р-революціонерів...
 
 
Не берусь, на відміну від численних фахівців-з-чого-завгодно, давати жорсткі оцінки всім учасникам поточних політичних подій у державі, яка є не тільки офіційним стратегічним партнером України, а й ментально чимось дуже близьким і симпатичним для більшості українців. Для того, щоб напевно сказати, хто є хто у Сакартвело, мабуть, треба якщо не пожити там кілька років, то хоча б постійно відстежувати з Києва – до найменших тонкощів – економічне, політичне й культурне життя цієї країни. А от щоб нагадати деякі прикметні риси теперішніх подій і провести певні паралелі з Україною, гадаю, вистачить і загальнодоступної інформації.
 
 
Отже: хто такі чільні діячі грузинської опозиції? Що за політичні партії стоять за ними? І які цілі переслідували ці партії у минулому?
 
 
Звичайно, подробиці тут може розписати тільки фахівець, але, наскільки мені відомо, практично всі нинішні запеклі вороги Саакашвілі і його помірковані опоненти свого часу були не просто союзниками й учасниками «революції троянд», а ще й брали активну участь у структурах виконавчої влади Грузії під орудою того ж самого «Міши», відставки якого вони нині вимагають (хіба що крім лейбористів і ще когось). Хіба Бадрі Патаркацішвілі, головний фінансист опозиціонерів і запеклий антисаакашвіліст, не обіймав ще недавно посади президента Національного Олімпійського комітету та президента Федерації бізнесменів Грузії? Хіба лідер «Партії майбутнього» й один з кандидатів на посаду президента Гія Маїсашвілі не був близьким соратником Саакашвілі і не написав для нього економічну програму? Хіба головний обвинувач «фашистського режиму» Іраклій Окруашвіли не був міністром оборони цього самого режиму і не створював особисто його мілітарну міць? І так далі, - список можна продовжувати.
 
 
А яке найстрашніше звинувачення висунуте на адресу Міхаїла Саакашвілі? Що у його автомобілі і з його благословення був убитий прем‘єр країни Зураб Жванія. Ще один активний учасник, ба більше – один із лідерів «революції троянд», себто скинення режиму Шеварднадзе...
 
 
Іншими словами, «бойові дії» (щастя, що ці слова можна брати в лапки) у Грузії точаться майже виключно між колишніми соратниками, які у листопаді 2003 року дружно піднялися проти «антинародного режиму» – і перемогли, причому з таким «рахунком», що політична опозиція в країні на якийсь час просто перестала існувати. Сьогодні ж між колишніми союзниками лягла лінія фронту, причому компроміс між більшістю з них видається властиво неможливим – надто далеко зайшли... Якщо вірити словам грузинських політиків – то ідейні розходження. Якщо довіряти власній українській інтуїції – то головним чином кланові інтереси та невгамовані (і невгамовувані!) амбіції.
 
 
А тепер на хвильку спинимось і замислимося: а що сталося б у нас в Україні, якби у грудні 2004 року перемога «помаранчевого табору» стала настільки ж тотальною, як за рік перед тим – команди Саакашвілі-Бурджанадзе-Жванія у Грузії? Якби Партія регіонів не просто відступила на якийсь час, а взагалі припинила своє існування? Якби СДПУ(о) саморозпустилася, а ПСПУ не подавала ніяких ознак життя? Якби всі телеканали стали такими, як 5-й?
 
Отож дозволю собі як людина, котру дуже важко запідозрити у симпатіях до Партії регіонів (адже в цій політичній силі неозброєним оком видно тоталітарні тенденції; ви хоч в одному її рекламному телеролику чи у 2006, чи у 2007 році почули слово «свобода»? суцільні «стабільність» і «добробут», під якими охоче підписалися б найвизначніші диктатори минувшини і сучасності), тим не менше, подякувати цій партії за її існування і за користь, яку це існування приносить українській демократії. Бо ж у іншому випадку, боюся, у нас ще 2005 року головний політичний конфлікт, винесений на майдани країни і помножений у кілька разів за допомогою ЗМІ, проліг би по лінії «Ющенко-Тимошенко», а «любі друзі» з обох боків довели б його до високого градусу.
 
 
А так... Доводиться бути демократами. І не лише тим, хто внутрішньо прагне демократії, а і їхнім опонентам. Бо ж без демократії не виживеш у країні, де немає спільного знаменника. Україна – не Грузія. На жаль? Чи на щастя?
 
 
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Матеріали по темі