Суспільство

Як зникають житомирські села

5 грудня 2007, 08:49

Усі ламають голови, як приборкати зростання цін на житло у столиці та обласних центрах, а лише в одному селі стоять пусткою сотня хат. Якщо немає ні роботи, окрім як на власному городі, ні зарплати, то чого там залишатися?

УГорбулеву зростання цін на житло не загрожуєперше довелося побувати у Горбулеві в сімдесятих роках минулого століття: запросила знайома, яка виходила заміж. Тоді ще я дивувалася, скільки молоді тут, яке гарне й багате село! А коли нещодавно завітала сюди вдруге, найбільше вразила тиша.

Біля однієї з осель зустріла двох пенсіонерок, які охоче пристали до розмови.

— Велике було наше село колись, це правда. Сто двадцять косарів ставали вряд на сінокосі... А нині воно поволі вимирає. Лише старі лишаються. Молодь шукає, де краще життя... — зітхає одна зі співбесідниць, поправляючи хустину.

— Зима, — підхоплює розмову друга, до якої тулиться великооке онуча років трьох. — А в нас негазифіковане село. За машину дров треба 700—800 гривень викласти. А брикет і вугілля — ще дорожчі. Та якось із пенсії стягуємося. Трохи діти допомагають, у кого вони десь у містах працюють.

Згадуючи молоді літа, жінки зітхають:

— Колись були в колгоспі свині, корови, а тепер і поля не засіваються, і ферми рознесли. Залишилися одні руїни.

Попрощавшись із жінками, їдемо до центру, де має бути сільська рада. По дорозі нас наздоганяє ще одна літня горбулівчанка на велосипеді й запитує, чи ми, бува, не з райцентру, бо хоче попросити, аби якось допомогли прибрати дерево, що впало на електродроти біля її оселі.

Наступною велосипедисткою, яка трапилася дорогою, була молода поштарка. Зізналася молодиця, що нас... злякалася: подумала, може, нападники хочуть пенсію людську забрати.

— А що, буває, отак грабують листонош? — запитали.

— Всяке може бути, — ухильно відповіла.

Поштове відділення — в одному приміщенні з сільською радою. Колись це була контора колгоспу. Впало у вічі, що частина вікон вибита. Сільська рада містилася в одній з кімнат. Тетяна Янчук секретарює сім років і каже, що взимку тут холодно. Гріються каміном. Колись була котельня, поробила два-три роки, та й зупинилася. У Горбулеві тепер, повідомила Тетяна Петрівна, сотня дворів порожніх. Люди повмирали. Бюджету сільської ради вистачає лише на зарплату. Працюють ще Будинок культури і школа, що має своє опалення. Цього літа п’ятеро випускників було.

З чого живуть люди в селі? З городів, підсобного господарства. Молодші працюють на кар’єрах (у Черняхівському районі їх чимало — цей край багатий на камінь), а то й у Київ чи Житомир їдуть, у Росію — шукати роботу. Двадцятеро горбулівців на обліку в центрі зайнятості. У магазинах — їх у селі кілька — п’ятеро чоловік працюють, ще четверо — на пошті, близько двадцяти — у школі.

Минулої весни не сіяли — техніку «розпаювали», тож поля не орються. На них люди траву та бур’ян косять — на корм худобі. Один селянин фермером став — 20 гектарів землі обробляє, зернові вирощує.

Розповідь нашої співбесідниці перебиває телефонний дзвінок — з райвійськкомату, уточнюють прізвища призовників, місце їх перебування. Секретар диктує: той — за кордоном, у Данії, а цей тут прописаний, а живе в сусідньому селі, третій — ще деінде...

— Молодь із села їде, — каже Тетяна Петрівна згодом. — Бо тут хіба знайдуть роботу?

Коли поверталися, знову минали обдерті до «ребер» конструкції колишніх ферм великого в минулому господарства «Батьківщина», які заросли бур’янами.

На знімку: це те, що залишилося від тваринницьких ферм, які давали колись роботу й зарплату жителям Горбулева.

Галина КАВУН.  

Фото Михайла П’ЄХА.

http://www.golos.com.ua

 

Матеріали по темі