23 вересня 2019, 14:49 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради

В’ЯЧЕСЛАВ ЛИПИНСЬКИЙ – ІДЕОЛОГ УКРАЇНСЬКОГО ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ. ДО 85 РОКОВИН ПАМ’ЯТІ ВЧЕНОГО.

 

 Творчість В'ячеслава Казиміровича Липинського є прикладом пошуку найбільш прийнятного для України суспільно-політичного устрою. Одне з центральних місць в обґрунтуванні концепції української державності вчений відводить хліборобсько-класократичній верстві, яка виступає основною рушійною силою політичного процесу. Вона забезпечує стабільність соціуму за схемою традиційної ієрархізованої організації суспільства. Політичним устроєм, що відповідає пануванню класократичної еліти й служить ідеальною формою організації державної влади в Україні, має бути спадкова трудова монархія на чолі з гетьманом. Отже, основоположні засади концепції української державності В. Липинського створюють підстави для конструктивної організації сучасного суспільно-політичного життя України.

Сьогодні особливо актуальною є концепція еліти В. Липинського, яку застосовують для аналізу феномену української національної еліти суспільства, що перебуває в стані трансформації. Адже розбудова незалежної суверенної України викликає потребу розв’язання великої розмаїтості різнопланових проблем соціального буття. Однією з них є необхідність дослідження й вивчення шляхів розвитку української національної ідеї, носій якої − національна еліта. Отже, визначення способів покращення діяльності національної еліти через концепцію В. Липинського важливе для соціальної філософії України. Оскільки розуміння В. Липинським еліти як провідної й неодмінної державотворчої та державоуправлінської групи нації, її ролі у творенні та об’єднанні нації, то напрацювання вченого в галузі елітизму не втратили актуальності, а подекуди є визначальними в нинішніх політичних умовах розбудови незалежної Української держави, творенні українських політичних владних структур, їх легітимності та співпраці.

Поняття «держава» − це наріжний елемент концепції В. Липинського. Показовими є також такі структурні складники, як «етнос» і «нація», «еліта» й «маси», «традиція» та «новація», «консерва- тизм» і «поступ» та ін. Ці історіософські категорії вживані В. Липинським у новаторському для України сенсі. Звертаючись до соціології, філософії, політології, історії, він створює власну оригі- нальну державницьку концепцію на основі авторського потрактування вже наявних соціально-філо- софських теорій європейських мислителів та власної інтерпретації подій з історії України й світу. Проблема держави набирає у творчості В. Липинського домінуючого звучання, трансформуючись у політико-філософську концепцію, яка ставить собі за мету з’ясувати причини української «бездержавності» та віднайдення способів усунення її наслідків.

В. Липинський був послідовним консерватором, який пов’язував розбудову Української держави з відродженням і модернізацією станового суспільства зразка держави часів Богдана Хмельницького. В уявленні вченого найкращою формою організації суспільства була б та, що ґрунтувалася на класократичних (органічних) засадах, коли правління здійснюється лицарською або військовою верствою, яка заробляє на життя матеріальним виробництвом і є прикладом для еліт інших соціальних груп, кожна з яких інтегрована в корпоративний монархічний державний порядок.

Щоправда, наприкінці свого життя В. Липинський дійшов висновку, що найкращою формою урядування в Україні може стати парламентарна монархія на зразок британської. Свої симпатії до англійської моделі вчений обґрунтовував наявністю в ній гармонійного та ритмічного балансу функ цій між консерватизмом старої аристократії та поступовістю й революційністю нових соціальних груп.

Всього 49 років судилося прожити цьому видатному українському історику, політологу, філософу, основоположнику державницької школи українських істориків, автору теорії українських еліт, класику ідеології українського консерватизму.

Нащадок спольщеної української шляхти, українець за переконаннями, він став лицарем Української національної ідеї і Української державності, повернувшись по-справжньому в українську науку, політику, державотворення лише 1992 року. Така доля сотень наших видатних співвітчизників, багато з яких навіть невідомо, де похоронені. Щодо могили В. Липинського, то її двічі було зруйновано (у 1940-і і в 1970-і роки), і зрівняно бульдозером із землею, а відновлено лише у 1990 році у селі Затурці Локачинського району Волинської області.

Родина, а відтак і В’ячеслав Липинський, належали до етнічних поляків римо-католиків. Однак, як мало хто з тодішніх мешканців західноукраїнських земель, Липинський не лише глибоко усвідомив власне українство, але і його роль та місце у вітчизняній і світовій історії. Цей потужний процес національної самоідентифікації, заперечення русофільства і захоплення сповна українською національною ідеєю для Липинського розпочався ще в роки навчання у першій Київській гімназії, з відвідувань «гуртка Марії Требінської», а потім в процесі спілкування та співпраці з відомим істориком М. Василенком, археологом і мистецтвознавцем В. Щербаківським, педагогом і громадським діячем Софією Русовою, публіцистом, істориком В. Доманицьким, видатним істориком, громадським діячем М. Грушевським, авторитетним військовим, політичним діячем П. Скоропадським та іншими.

Правобережець за народженням В. Липинський тяжів до широкої просвітницької роботи, яку вела київська «Просвіта» на чолі з Борисом Грінченком. У своїх Затурцях та в околицях він розповсюджує «Кобзар» Т. Шевченка, посилає на просвітницьку діяльність Грінченку кошти, в яких мав потребу і сам, і його сім’я.

Для свого часу В’ячеслав Липинський отримав блискучу і досить різнобічну освіту: Луцька, Житомирська та Перша Київська гімназії, навчання і студіювання в університетах Женеви та Кракова, завідування за пропозицією П. Скоропадського кафедрою української самодержавності у Берлінському Українському інституті.

Студіюючи історію та агрономію в університетах Женеви й Кракова, В. Липинський одночасно глибоко займається самоосвітою в галузі філософії, політології, літератури. Так, перебуваючи у Кракові, він слухає спеціальні лекції з української літератури Богдана Лепкого. Липинський мав наміри підготувати серію спеціальних історико-політичних нарисів, але бажання охопити правобережну шляхту українською ідеєю змушує його заснувати у Києві в 1909 році політичний, суспільно-економічний і літературний журнал «Przeglad krajowy», в дванадцяти числах якого (за вісім місяців 1909 року) майже половина статей належала його перу.

Перша світова війна 1914 року різко змінила долю славетного українця. Його було забрано до війська  в кавалерійський (драгунський) полк, що діяв у Східній Прусії в складі 2-ї російської армії генерала Самсонова. На війні В. Липинський тяжко застудився і до останньої хвилини життя та хвороба невблаганно знищувала його фізично, але не змогла знищити духовно. Він мав і дипломатичний хист: на початку червня 1918 року відбув до Відня, щоб обійняти посаду посла Української Держави, а потім, після падіння гетьманського уряду, залишився там же послом Директорії УНР. Як «переконаний сторонник гетьманської форми правління», в листі до Андрія Лівицького (16.Х.1919 р.) Липинський писав про те, що «в ті тяжкі і рішаючи для нашої нації і держави часи не вільно нікому усуватися від роботи, не вільно свої приватні погляди і бажання ставити вище від загальної справи» і що «на бік мусять відходити роз’єднуючі моменти». В даному випадку, через незгоду з внутрішньою політикою Уряду УНР у Липинського відбувся розрив з урядом і він відмовився від дипломатичної служби. З 1919 до 1926 року В. Липинський живе в Австрії, а з липня 1926 по серпень 1927 року – в Берліні.

Поряд із Станіславом Оріховським, Юрієм Немиричем, Пантелеймоном Кулішем, Панфілом Юркевичем, Миколою Міхновським та іншими подвижниками української державницької ідеї В’ячеслав Липинський є фундатором українського традиціоналізму. А ще точніше – він провідний ідеолог українського консерватизму. Початком практичної реалізації ідеї українського політичного консерватизму вважається створення у червні-жовтні у Лубнах за участю В. Липинського і М. Міхновського Української демократично-хліборобської партії. Ідеї вітчизняного українського консерватизму на еміграції тривалий час сповідував і пропагував Український Союз Хліборобів-Державників, що згодом був перейменований на Союз гетьманців-державників. Але в добу становлення та зміцнення великого тоталітарного монстра – СРСР – вижити національній державницькій ідеології, основу якої становив український консерватизм, аж ніяк не судилося.

Пересічному українцю надто мало відомо про те, що В. Липинський був не лише вченим-теоретиком, філософом, істориком але й досить показовим революціонером-практиком. Передбачаючи недалекий вибух міжнародного конфлікту, він прагнув активно використати його для самостійницької української акції. Для цього поза кордонами Російської імперії було утворено Союз Визволення України. Вважаючи себе репрезентантом інтересів українців, що перебувають під російським пануванням, Союз, використовуючи війну Австро-Угорщини і Німеччини проти Росії, намагався здобути самостійність України. Саме за ініціативою Липинського була створена політична організація «орденського» типу Український Союз Хліборобів-Державників (УСХД). Липинський опрацював статут цієї організації і фактично очолив її як голова ради присяжних. Внаслідок конфлікту з гетьманом П. Скоропадським на тактичному і ідеологічному ґрунті, Липинський, однак, проголосив УСХД розпущеним і зі своїми прихильниками М. Кочубеєм, В. Залізецьким, В. Кучабським створив нову організацію «Братство Клясократів-Монархістів».

Життя В. Липинського було надто коротким (шевченківський вік), однак спектр наукових, соціально-політичних проблем, якими він цікавився і займався, був надто великим і цікавим.

Як історик В. Липинський найбільшу увагу приділив дослідженню Козацького руху (козацька революція) у ХVІІ столітті. На відміну від домінуючої точки зору, він вважав, що відродження української державності у добу Б. Хмельницького обумовлювалося наступними головними чинниками: об’єднання усіх верств українського суспільства довкола козацького ядра (селянство, міщани, шляхта); участь у козаччині численної української шляхти; перемога старшинсько-шляхетського козацького землеволодіння та зв’язаного з ним хутірського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніально-паразитарним господарством польських магнатських латифундій; освячення визвольної війни високим авторитетом Православної церкви. Особливо детально Липинський обґрунтовував перетворення гетьманату з суто військової установи на територіальну владу монархічного типу з виразним нахилом до спадковості. Носієм влади в державі, на його думку, має бути провідна верства, а джерелами влади є три сили: мілітарна («войовники»); економічна («продуценти») та інтелектуальна («інтелігенти»). Особливі державотворчі якості, стверджував В. Липинський, належать «войовникам-продуцентам». Щодо типів державного устрою, то є: «клясократія», «демократія» і «охлократія», які поступово змінюють одна одну.

Навіть проживши надто коротке життя, у своїх щоденникових записах В. Липинський мав усі підстави зазначити: «…По десятках літ праці – право вже сказати, що свою маленьку цеголку в будову того, що прямує до величі України, я поклав».

Сповна усвідомити вагомість тієї цеголки (тут і скрізь за орфографією автора), можна не просто прочитуючи праці В. Липинського, а намагаючись узгодити, порівняти чи співставити із сучасним процесом творення Української держави. Бо особисті риси В’ячеслава Казимировича вимірюються бодай однією такою фразою: «Я хочу, щоб була Україна, щоб був український державний лад на моїй рідній землі, і знаю, що якщо не буде України, як не буде нашої Української Держави, то я і нащадки мої не зможемо на своїй землі по-людськи жити». У цих словах усе його життєве кредо, а в науковому доробку – сенс життя нації заради якої він жив і творив.

Серед багатьох уроків-повчань, залишених В. Липинським нашим сучасникам, помітно виділяються декілька. Центральний – це обґрунтування процесу націотворення як об’єктивно-історичного, природного і соціально-відповідного. Він стверджував саме потребу творення Української нації. Тобто, нація є такою, якою є, не від спільного народження та проживання людей на одній території, в одній державі, але в процесі спільного життя і діяльності. «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочем бути». Такий соціально-перетворюючий процес, на думку Липинського, видається реально можливим і продуктивним (як нам сьогодні цього бракує!) виключно за умови єдності і згуртованості нації. «Я переконаний, – писав він, – що в тяжкі і рішаючі для нашої нації і держави часи не вільно нікому усуватися від роботи, не вільно свої приватні погляди і бажання ставити вище від загальної справи». До цього Липинський додавав, між іншим і те, що національне лицарство полягає в точнім виконанні в найтяжчих умовах взятих на себе добровільно і під присягою обов’язків, а не в пустомельстві про «українських самураїв» і ношенню оселедців на головних уборах. Усвідомлення сутності і важливості саме такої соціальної відповідальності за долю нації  і держави нині помітно бракує багатьом українським претендентам на звання української еліти в політиці, економіці, дипломатичній та іншого характеру діяльності.

Це результат столітніх процесів роз’єднання, розпорошення українства, безрезультатних намірів об’єднати націю та утвердити власну Національну Державу. До речі, на початку свого життєвого і творчого шляху юний українець природно не мав, та і не міг мати якихось ідеальних моделей та поглядів щодо утворення Української Держави. Відомо, що спочатку проукраїнські ідеї В’ячеслава не отримали підтримки у польській молодіжній громаді і він, остаточно розірвавши зв’язки з польським учнівським «Колом», перейшов до української «Громади».

Взаємини духовних провідників нації і народу завжди є складними і в ізольованому вигляді, поза межами державотворчого процесу їх уявити просто неможливо. Усвідомлюючи це, В. Липинський писав: «Не самі провідники і не сам народ сотворять нам державу. Досить нам її такий спосіб організації влади, який обмежить вроджену сваволю наших провідників, збільшить в той спосіб їхню силу, і дозволить їм завдяки цій силі виконувати свої провідні завдання супроти народу та знаходить його піддержку, необхідну для виконування цих завдань». Як і в далекі 1918-1919 роки, так і нині головна проблема провалу самостійності української державності полягає не в тому, що «маси» – не хочуть, «лідери» – не можуть, а в тому, що не вдалося розв’язати проблему влади. Якщо в добу ЗУНР, Гетьманату усі уряди носили характер творених «явочним порядком» експериментів, не мали певного авторитету і стабільності, опори на широкі маси, то уряди після 1991 року по-справжньому не були українськими – ні етнічно, ні ідейно, ні духовно. Але головне – українській владі доби незалежності, її носіям найперше бракувало національної свідомості, а відтак в масах вона не мала і не має належного державного авторитету.

Часто, і особливо у зв’язку з його фактично центральною науковою працею «Листи до братів-хліборобів», В. Липинського дещо спрощено називають теоретиком, прихильником хліборобської ідеології. Між тим, його розуміння суті такої ідеології було, з одного боку, глибоко філософське, а з другого, максимально приземлене, життєдайне, реалістичне. Липинський підкреслює в своїх працях основне: хліборобська ідеологія має такі характерні ознаки, як праця, осілість, дисципліна і організованість, волелюбство, тоді як ідеологія міщанська, ліберальна, яка у Європі вже на той час перемогла хліборобську – це ідеологія міщанського лібералізму, що «нищить усі пута осілості». «Україна, наприклад, – писав В. Липинський, – є найбільш хліборобською країною в Європі, а править сьогодні її більшою частиною не хліборобська комуністична охлократія, подібно як хліборобською рівно ж Польщею править не хліборобська міщанська демократія».

Застерігаючи своїх сучасників від надмірної лібералізації «машинної», «технізованої» Європи, В. Липинський, між іншим, зовсім не загравав із хліборобським простим людом але постійно підкреслював, що «перемогу маси хліборобської, як і всякої іншої маси вирішує присутність серед неї провідників: людей, що посідають спільні риси й спільні ірраціональні хотіння з масою, але відрізняються від неї більшою активністю, більшою жадобою влади, та, що за цим іде, – більшою здібністю до боротьби, ризику і самопосвяти. З огляду на сучасну суспільно-політичну ситуацію в Україні треба з великою тривогою і засторогами констатувати, що, як і в часи В. Липинського, маємо загрозливий процес відриву українства від землі (фактично селянство її вже не має) та брак справді національно свідомих провідників – еліти, яка спроможна сповна відчути народні потреби і повести його за собою. «Хлібороб, – писав В. Липинський, – це Земля. Отчизною, Батьківщиною хлібороба єсть його земля, а його нацією – народ, що ту землю заселяє. «Націоналізм» хлібороба зветься патріотизмом... Нація й земля в поняттю хлібороба – це синоніми».

Наголосимо, що важливішою умовою позитивного поступу нації у її розвитку і змаганнях з іншими націями, В. Липинський вважав наявність саме національної аристократії – «Божих людей» нації, які і повинні стати в конкретний історичний період, за визначенням Липинського, організаторами, правителями, керманичами нації. «Без національної аристократії, – писав Липинський, – без сильних і авторитарних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути нації».

Отут і постає питання: а чи є, і якими є нинішні провідники Української нації, яка їхня внутрішня мораль, послідовність у боротьбі за Українську національну ідею – ідею творення власної Національної Держави. Більшість таких претендентів на звання національної аристократії у сучасній Україні неспроможні найперше створити справді національну владу і, здебільшого тому, що не є етнічними, духовними за походженням і внутрішнім складом українцями.

За своєю вдачею, темпераментом, якщо судити навіть з наукових текстів і рядків його творів, В. Липинський був великим романтиком і просто мрійником. Він свято вірив, що українство спроможне сформуватися як хліборобський клас, як нація виключно на засадах високої моралі, внутрішньолюдської порядності і патріотизму. «Як буде у нас тверда віра, випливаюча з неї тверда мораль і буде порив та активність – будуть у нас і матеріальні засоби для здійснення нашої віри і нашого пориву», – писав він, абсолютно відкидаючи ситуацію, коли людина живе, і не тільки живе, але й багатіє не інакше, як з політики. Не важко уявити, як би то подивився нині цей Великий Українець на сотні «українців», що не інакше як за допомогою грошей здобули і силу, і владу, опустивши до злиднів той хліборобський клас, який, на думку Липинського, матиме власних вождів і поводирів, спроможних зорганізувати мільйони трударів для справи національного державотворення.

Попри романтизм, В. Липинський досить раціонально поціновував реальний процес формування нації, а з ним і Національної Держави. Тут акцентуємо увагу, найперше, на застереженні, яке він висловлював щодо результатів діяльності тієї провідної верстви (еліти) українців, на яку покладав завдання згуртування нації. «Державно і національно-творчі завдання провідної верстви, – писав він, ніколи не обмежуються тільки одним поколінням. Коли у неї нема завзяття, витривалости і непохитности в переведенню своїх ідей і коли нема вірності цим ідеям аж до загину, то ці ідеї не можуть передаватися дальшим поколінням і не може витворитись державно-національна традиція, без якої не буває розвинених державних націй» (тут і скрізь авторську орфографію збережено). Йдеться про: а) тривалість процесу націотворення, його спадкоємність; б) якісні характеристики провідної верстви українства; в) чистоту і потужність ідей Національного Державотворення.

Липинський, за усієї великої любові до українського народу, зовсім не ідеалізував його. Він прекрасно розумів і на свій лад повторював думку П. Скоропадського стосовно того, що народи, провідники яких не мають національної гордості, можуть бути тільки знаряддям інших. «Народи, писав П. Скоропадський, – що їх провідники стають тінями чужих народів, луною чужих слів і відблиском чужої слави, скочуються безповоротно у прірву небуття».

Тут доцільно наголосити на наступному. В сучасному українському суспільстві постійно йде наукова, публіцистична суперечка, звідки бере початок наш український родовід – з Хмельниччини, з Київської Русі, чи з Трипільської доби? Беззастережним є той факт, що початок, витоки Української Державності сягають глибини віків, інакше хто доведе і пояснить, чому українці, які ніколи не були об’єднаними у єдиних кордонах, сформувались в тісну єдину етнічну спільноту. І це при тому, що Україна, український народ століттями існували як окремі території в складі інших держав. Володіючи понад п’ятнадцять років суверенітетом на власній території, Українська Держава, як зазначалося, не є Українською, а отже, Українська ідея не зреалізована.

Державницьку українську працю В’ячеслав Липинський розглядав, відтак, як складний, багатоаспектний процес, зазначаючи, що «найтрудніше завдання може бути виконано коли єсть: стихійне, вроджене хотіння; – ясна ідея, усвідомлююча хотіння; воля та розум, потрібні для здійснення ідеї; віра в Бога і в те, що дана ідея згідна з Божими законами; – і любов до людей та до землі, серед яких і на якій має здійснюватися дана ідея».

Коли ведуть мову про основоположників теорії української державної самостійності, як ідеї і практики національного державотворення, то називають головним чином, три унікальних, нині далеко не сповна відроджених постаті: Миколу Міхновського, Дмитра Донцова, В’ячеслава Липинського. Микола Міхновський, коронований Апостолом української державності, найперше, за працю «Самостійна Україна», у якій заклав теоретичні основи українського націоналізму. Дмитро Донцов був творцем ідеології революційного націоналізму. В’ячеслава Липинського закономірно вважають провідним теоретиком ідеології українського консерватизму. З їхніх ідей бере початок суспільно політична теорія і думка щодо Української національної державності.

Що було головним чином притаманне трьом нашим видатним попередникам?

Перше. Глибоке усвідомлення того, що Українська нація не є вільною, що вона принижена і грабована.

Друге. Непохитне усвідомлення ролі і значення національних ідеалів, а відтак національного визволення і розбудови власної суверенної національної Української держави.

Третє (головним чином на думку В. Липинського). Щоб творити націю, найперше, треба мати і приводити до реальної влади власну Національну еліту. Ту еліту, що свідомо працює на інтерес власного, історично зорієнтованого народу, що визначився і прагне розбудувати національну державу.

Як ніхто інший, В’ячеслав Липинський застерігав, що українська нація має самостійно, самосвідомо розвинутися і впродовж століть стати нацією зі свого титульного, одвічно історичного українського етносу. Він добре усвідомлював, хоча до кінця і не міг цього знати, що Український етнос довго не зможе перетворитися в потужну націю з тієї об’єктивної причини, що буде міцно затиснутим у складному геополітичному трикутнику Москва – Константинополь – Варшава.

Цей трикутник фактично не зник і з розпадом СРСР після доленосного для України 1991 року. Хіба що, до нього додалися нові проблеми геополітичного вибору, пов’язані з Європою, США, іншими країнами. Щодо В. Липинського, то, на його глибоке переконання, Українську націю можна найкраще сконсолідувати, об’єднати в єдиному державотворчому процесі на базі «територіального патріотизму», шляхом розбудження почуття солідарності між усіма, хто живе на Українській землі. Чи усвідомимо ми цей урок В. Липинського, покаже час.

 

«Українська газета» №45 (185) 18 грудня 2008 р. Микола ГОЛОВАТИЙ, доктор політичний наук, професор член Національної Ради УКП.

Олена Гудзенко-Александрук «В’ячеслав Липинський як ідеолог українського державотворення». Ел. ресурс, режим доступу -file:///C:/Users/User/Downloads/Nvvnum_2013_9_4.pdf