17 вересня 2019, 22:46 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради

250 років забутої ключової віхи історії Новополя: церковна княжа фундація 1766 року

 Доволі поширеним парадоксом вітчизняної локальної чи місцевої історії, з якими доводиться часто стикатися, є невідомість навіть для місцевих краєзнавців вагомих історичних документів та важливих свідчень про минуле того чи іншого поселення відповідного регіону, насправді ж вже достатньо давно опублікованих у відповідних джерелознавчих виданнях чи історичних дослідженнях.

Відповідно доволі прикро виглядає необізнаність із ключовими моментами місцевої минувшини нинішніх мешканців цієї місцевості чи парафіян тутешньої церкви та «перевідкриття» через майже півтора століття фактів, які свого часу мали доволі важливе – якщо не ключове – значення для їхніх пращурів, а їхні роковини – навіть такі поважні, як в нижчеописаном випадку, можуть непомітно «пройти» повз увагу громади.

Так, для історії Новополя загалом та, зокрема, місцевої парафії, поза сумнівом, одним з центральних моментів минулого була видача 1 вересня 1766 року князем Янушем-Олександром Санґушком фундаційного привилею новозаснованій місцевій церковній парохії. Попри те, що текст цього надзвичайно важливого для цього села документа був опублікований іще далекого 1871 року у відомому історичному виданні «Архив Юго-Западной России», цей факт та його зміст залишився невідомим в історичному літописі Новополя. Втім, оскільки саме цими днями минає рівно 250 років з дня підписання цієї непересічної грамоти, ми уважаємо за необхідне нарешті привернути увагу до цього дуже цікавого документа, ознайомити краян із його змістом та повернути до місцевої історичної пам`яті (особливо для покоління, що зростає, і хоче знати правдиву історію). Назагал цей документ є захоплюючою свого роду «подорожжю» у «забутий світ» місцевої давнини.

Януш Олександр Санґушко.jpg

Читать книгу

Загалом початки церковного життя у Новополі досі є малознані та предметно не досліджувалися. Описувана доба місцевої історії – це період, досить непопулярний у нашій історичній пам`яті та у мікроісторичних дослідженнях із певних причин. Новопіль, як і усі довколишні землі тоді перебував у складі Речі Посполитої, а місцеві українці під ту пору були іще виключно греко-католиками (хоча для багатьох нинішніх православних вірян цей факт і стане доволі несподіваним відкритям, втім, це тема окремої розмови).

Упродовж тривалого періоду, докладніше до описуваного часу – поки це поселення залишалося порівняно малочисельним і не могло утримувати власного священика, новополяни були приписані до унійної парафії у Вільську (а від 1752 року, вірогідно до Івановичів).

Пилип Володкович

Щойно у червні 1765 року Унійним митрополитом Київським та Усієї Руси Феліціяном-Пилипом Володковичом нарешті було видано декрет, котрим дозволялося побудувати у Новополі свою окрему церкву. За кілька років, 1770 р., храм було збудовано та посвячено. Відповідно, кожна церква та її настоятель – згідно заведених тоді чинностей – мали отримати відповідне упосаження чи забезпечення від місцевого власника (або так званого колятора). З цієї причини тогочасний дідич Новополя, відомий річпосполитський магнат та острозький ординат князь Януш-Олександр Санґушко (1712-1775) і видав 1 вересня 1766 року у своїй резиденції у Дубно відповідну фундушеву грамоту. Про вагомість наданого документу свідчить той факт, що пізніше його текст було засвідчено в житомирському ґродському суді вже 1780 року (завдяки чому він і був опублікований), було також зацитовано під час візитації місцевої церкви 1784 року, а також він згадувався у новопільському церковному літописі кінця 19 століття.

Грамота 1766 року була написана польською мовою (витяги з неї ми наводимо у перекладі) та адресувалася князем як тим, «кому про це нині та надалі знати» - передовсім, ясна річ – новополянам, так і митрополитові Пилипу Володковичу. Цікаво, що цей фундушевий привилей зазначає тогочасних посесорів (фактичних утримувачів від імені Януша-Олександра Санґушка) «Новогополя» - овруцького підкоморія Івана Павшу та його синів. В ньому, прагнучи, за словами документа – «аби Божа слава могла ширитися щораз далі» », дідич, «зваживши потреби мешкаючих тут людей та шляхти, що через віддаленість місця парафії (себто найближчої церкви у Вільську), відправ та спасенних повчань для дітей не можуть мати», постановляє про своє прагнення виставити у «селі Новомуполі із прилеглостями» церкву. Цікаво, що князь Санґушко зазначав, зокрема, що він цим актом відповідає на певне попереднє клопотання вищезазначених новополян. Безперечно найцікавіше в тексті фундушевої грамоти 1766 року – деталі та згадки про ті ділянки, які виділялися для потреб церкви та пароха-настоятеля. Так, за словами грамоти, князем визначалася «ділянка-пляц на церкву та цвинтар на давніх могилках у тому таки селі Новомуполі», трохи згодом у фундуші ця місцина звана ще, як «старе церковище». З опису чого слід гадати, що власне нинішнє церковне подвір`я, на якому століття потому було споруджено нинішній храм, колись дуже давно – вірогідно ще в 17 столітті – було погостом чи навіть місцем церкви! Втім, це питання окремого дослідження.

Надалі Януш-Олександр зазначає, що ним визначається для обійстя пароха місцина в тому самому місці «одразу навпроти тієї таки церкви, понад лозою, їдучи дорогою з Новогополя до Житомира» - вочевидь, це ділянка землі трохи далі в бік Вільська. Інша ділянка землі – вже ліворуч від тієї дороги – виділялася на город чи ділянку для оранки отця-настоятеля (її наказувалося виділити та виміряти вищезазначеним новопільським посесорам Павшам), зокрема, розмір орного поля у кожну сивозміну-«руку» визначався у одну «волоку». Сіножать же «на тридцять косарів» для пароха мала бути відмежована «над Гороблівкою (можливо, Горобіївкою – вірогідно, потічком) від вільської границі із Новимполем». Згаданий потічок Гороблівка, назва якого давно призабута, найімовірніше, на нашу думку, це той, котрий нині тече паралельно дорозі до Вільська дещо віддалік від неї.

Загалом до парафії новопільської церкви, що мала тоді постати, на висловлене побажання колятора, відтоді мали відноситися, «як ближчі», також ще й чотири сусідніх поселення – Крученець, Клітища, Давидівка та Грушки. Поза тим, князь Санґушко прохав митрополита Володковича своєю владою затвердити у консисторії в Радомишлі вищезазначені побажання, а також визнати та прийняти презентованого дідичем священика за місцевого пароха (ним став за кілька років отець Андрій Червінський), котрий «повинен мати найголовнішу наполегливість у прихильності душ Богові і помножувати з Римським костелом у єдності Божу славу у тій таки церкві». Насамкінець настоятелеві прирікалося, аби той «при страшних (можливо – страсних) жертвах, що віддаватимуться Богові» (можливо на Страсному тижні), «мав згадку» - себто молився за начальствуючих осіб та фундаторів, а відповідні «акциденси» (требні гроші) за шлюби, хрестини та поховання брав згідно настанов Замойського Синоду 1720 року, «втім, без прикростей для убогих парохіян».

Таким чином маємо унікальний документ зі старовинної церковної історії Новополя. На щастя, опріч зазначеного документу, у архіві збереглися інші документи про ту першу новопільську церкву. Так, нещодавно вдалося виявити також метричну книгу 18 століття, яку провадив місцевий новопільський парох, а також навіть два неймовірні описи тієї церкви кінця 18 століття! З останнім документом – оскільки й часу освячення першого відомого місцевого храму так само невдовзі виповниться 250 років – сподіваємося також невдовзі ознайомити читачів.

Роман Захарченко (Київ)