Друга груднева криза житомирської влади – відставка секретаря 

Вже другий рік поспіль грудень у Житомирі відзначений не лише примхою погоди, але й черговим загостренням ситуації у Житомирській міській раді. Перша груднева криза припала на кінець 2011 року,а завершилася вона дещо несподівано і майже щасливо для мера міста: він всього-навсього   підмарафетив оновлений склад міськвиконкому та й на цьому заспокоївся. Вже за рік,у  кінці листопада 2012 року, криза  у міськраді набула більш серйознішого, а головне-загрозливішого для мера Житомира вигляду. На цей раз депутати міськвиконком не зачіпали, а відправили у відставку секретаря міськради Н.П.Леонченко. У відповідь мер, провівши консультації, а, швидше за все, отримавши вказівки «зверху» від колег по партії, не придумав нічого іншого, як запропонувати депутатам обрати новим секретарем міської ради Світлану Півоварову. Ще два-три місяці тому про секретарство Світлани Іванівни не могло бути й мови, адже вона не належала до провладної Партії регіонів, адже вона вже пенсіонерка, і найголовніше-вона нічим не могла  консолідувати депутатський корпус. Звісно,у С.І.Півоварової є й сильні сторони, які варто взяти до уваги, бо подібних старожилів у житомирській міськраді важко знайти. Однак, якщо посада начальника управління житлового господарства міськради певною мірою відповідає можливостям та нинішньому статусу пані Півоварової, то «шапка» секретаря міської ради сьогодні очевидно їй не личить. А тому нічого дивного у тому, що за неї проголосувало лише 28 депутатів міської ради, не було. І нехай не посилаються прихильники регіональної «зверхності» на те,що один із старійшин депутатського корпусу взяв та й зіпсував бюлетень і тим самим позбавив надії на обрання Світлани Півоварової секретарем міської ради. Не врятував би той незіпсований бюлетень справи вибору,бо немає для нього сьогодні жодних підстав. У середовищі Партії регіонів це повинні були б розуміти і не вдаватися до авантюр,  висуваючи заздалегідь непрохідну кандидатуру. Здається, це так очевидно і зрозуміло, але лише не владі міста і області. Там чомусь вирішили дотримуватись  генеральної лінії, яку було обрано два роки тому і суть якої полягала (і полягає) у тому, щоб скрізь і всюди на керівних посадах знаходились посланці Партії регіонів. Те, що для цього у Житомирі немає достатніх підстав, нікого не хвилювало. Давайте згадаємо, що у жовтні 2010-го найбільшою фракцією у Житомирській міськраді стала фракція ВО «Батьківщина», а регіонали були лише другими. Про те, як ґвалтували чи купували депутатів-«б’ютівців» для переходу до «правильного» політичного табору, можна не розповідати: це займе дуже багато місця та часу, але головне в іншому-«регіонали» так і не змогли заручитися підтримкою більшості депутатського загалу Житомирської міськради. Так, Володимиру Дебою певний час везло чи фортунило, адже головна опозиційна фракція міськради «розповзлася» і «розклеїлася» не стільки під впливом його «стратегічних кроків», скільки через свої внутріпартійні болячки та суперечності. Але Володимир Михайлович чи то не помітив, чи то не надав значення тому, що більшість колишніх «б’ютівців», опинившись поза фракцією, до регіоналів не побігли і до ніг Дебоя, тим паче, не вклонилися. Взагалі, позафракційних депутатів у Житомирській міськраді нинішнього скликання виявилося достатньо багато аби їх організувати у щось єдине і спільне, хоча, якщо говорити чесно, міська влада (мер і його оточення) цього навіть і не пробували зробити. Ні, ми не маємо монополії на всезагальну поінформованість, можливо мер щось «таке» пробував і про щось «таке» думав, але у реальному житті консолідації депутатів не відчувалося. Це, до речі, одна із прогалин у роботі колишнього секретаря Житомирської міськради Наталії Леонченко, на яку Володимиру Михайловичу у ході того ж таки листопадового сесійного засідання, коли «знімали» секретаря міськради, ніхто із депутатів не спромігся нагадати.

Натомість вже під час компанії навколо «продажу» плодового саду по вулиці Корольова,39 можна було розгледіти такий собі преобраз позафракційної більшості у Житомирській міськраді, яка колись таки мала про себе заявити. І лише проведення піврічної кампанії з виборів до Верховної Ради України влітку та восени 2012 року дещо відтермінувало подальшу консолідацію позафракційних депутатів із представниками певних груп і частинок фракцій. Про остаточну таку консолідацію ще й сьогодні зарано говорити, однак якраз процес виборів нового секретаря Житомирської міськради може суттєвим чином цьому посприяти.

Що нам «світить» чи, що нам загрожує?

Житомирська влада опинилася на краю такої прірви, до якої не наближалась ніколи у своїй новітній історії. Події у Житомирській раді, які розвиваються  ось вже два роки, не можуть збагнути багато хто із професіоналів та теоретиків галузі місцевого самоврядування. «Секретаріада», яка у Житомирі затягується протягом вже двох місяців, не є таким собі невинним чи малозначимим вибриком безвідповідальності  депутатів Житомирської міськради. Ні, скоріше навпаки: депутати чи не вперше за багато років самоврядування у Житомирі, виявили цілком очевидну волю та потужне бажання аби з ними рахувалися і на них зважали. Хтось хоче трактувати та пояснювати таку депутатську принциповість цілком меркантильними депутатськими  бажаннями. Звичайно, і цього не слід скидати із рахунку чи переліку можливого пояснення депутатської поведінки. Однак достеменно говорити про зумовленість протистояння у Житомирській міськраді суто «торбохватськими» намірами депутатів ми не можемо і не маємо права цього робити. Найголовніше, цього не має робити і міський голова, так само як і його партійні соратники та колеги молодші чи старші за рангом. Тут таки якраз і потрібно проявити певне стратегічне мислення, вдатися до дипломатії, сісти за круглий стіл перемовин, консультацій і т.п. І це якраз прерогатива влади, це найперший  обов’язок партії влади шукати компроміси, а не вдаватися до закулісних кроків, які часто супроводжуються брудними підкилимними трюками. Проте ні Володимир Дебой, ні його «духовний батько», чи то наставник Сергій Рижук, нічого подібного у часи «секретаріати» поки що не продемонстрували. Провладно-депутатські зібрання, про які час від часу просочується достатньо багато інформації, демонструють заскорузлість нинішньої влади, її небажання взятися за лікування владно-житомирської недуги і розрахунок лише на тактику тиску, сили і погроз. Те, що подібна тактика є авантюрною та призведе лише до загострення ситуації у Житомирській міській раді, говорити зайве.

Між тим, варто обов’язково пам’ятати, що у складі депутатського корпусу міськради є чимало депутатів, які чудово розуміють глибину тієї кризи, у яку загалом потрапило житомирське самоврядування і які так само чітко розуміють ті причини, які призвели до подібної ситуації. Погодитися на секретарство, наприклад, С.І.Півоварової не може більшість депутатів міської ради. Тепер важливо аби у складі міськради знайшлася більшість, яка запропонувала б іншу, більш потужнішу кандидатуру. До уваги громадськості міста, яка уважно стежить за подіями у міськраді, пропонувалося чимало прізвищ  депутатів міськради, які розглядалися у якості кандидатів на посаду секретаря. Сьогодні найчастіше називається прізвище Буряченка Бориса Дмитровича. Можна як завгодно довго обговорювати його сильні і слабкі риси, згадувати найрізноманітніші випадки та факти його біографії, однак сьогодні мова про інше-про те, як оздоровити роботу Житомирської міської ради, як створити заново нову владну команду, яка суттєво поправить складну ситуацію у місті. Обговорення нової кандидатури (чи, можливо й нових кандидатур) має стати елементом пошуку компромісу у депутатському корпусі і для формування у місті нових правил гри. Те, що постать Бориса Буряченка дає шанс на подібні варіанти - без сумніву, однак шанс-це лише можливість, яку варто використати. Ще один висновок, який варто обов’язково взяти до уваги:обрання Б.Д.Буряченка секретарем міськради стане можливістю розпочати роботу міської влади з «чистого аркушу», без повторення тих грубих помилок, яких допустився В.М.Дебой і його оточення. Водночас, постать Б.Д.Буряченка на посаді секретаря міськради може стати порятунком для влади, оскільки новообраний секретар і депутатська більшість, яка його підтримуватиме, захочуть найпершим чином продемонструвати ефективність своєї появи на владному олімпі. А ефективність не досягається лише імпічментом, або висловлення недовіри міському голові, як дехто сьогодні прогнозує подальше розгортання подій у житомирській владі у разі обрання секретарем ради того ж таки Буряченка. Дебою взагалі треба було б згадати про ситуацію листопада 2010 року, коли він, приступаючи до роботи, не взяв у секретарі міськради представника «Батьківщини». Скількох проблем у своїй майбутній роботі позбувся б нинішній міський голова! І хтозна, як лягла б «карта» у двобої провладного і позиційного кандидата на виборах до Верховної Ради по житомирському мажоритарному окрузі, якби за ситуацію у Житомирі відповідав не лише мер-регіонал і його «регіональна команда», але й представники опозиції, які мали б у раді секретаря?

Попереду 24 січня 2013 року. Чергове пленарне засідання сесії Житомирської міської ради знову спробує обирати секретаря. Аби зробити цей процес суто процедурною формальністю і проголосувати за наперед узгоджену кандидатуру, треба добре попрацювати. Зараз, негайно, поки ще є час. Зважити всі «за» і «проти», обговорити варіанти чи й навіть програми дій міської ради у поточному році. Не забути про кадрове оновлення міської владної команди, яке давно назріло. Треба подивитися в очі тій ситуації, яка склалася, яка назріла, якою складною чи незручною вона не була б. Натомість не варто зазирати у задзеркалля інтриг, посилаючись на протидію «підлих» опозиціонерів. Це-щодо влади. Опозиціонери, якщо такі й справді у міській раді є, мають абсолютно чітко, аргументовано та відкрито викласти своє бачення подальшого розвитку нашого міста. Звісно, на шляху справжнього покращення. Погодьмося, у Житомирі покращувати є що. Роботи накопичилось для всіх!