8 грудня 2019, 09:49 Житомир: °C
Валерій Головатенко
Архітектор

РАК ДУШІ

РАК  ДУШІ

 

Посеред останніх скандальних новин на терені архітектури Житомира – термінових надань дозволів і…… зносів, негайно, тимчасових споруд (які побутово називають МАФАМи), історій з простроченим конкурсом на спорудження пам’ятного знаку Небесній Сотні, негайно, парадом патріотичних конкурсів, які, як виявилось, не були у законний спосіб об’явлені, що і стало причиною маніпуляцій і пересмикувань, мене дуже схвилювала стаття Валерія Костюкевича про Шодуарівський парк. Можна, звичайно, дизайн міського середовища звести до кіосків, але катастрофічний стан зелених насаджень у Житомирі, звести до повернення історичної назви Шодуарівському парку – було б  надто примітивним і не справедливим.

Житомир претендує на чемпіона України серед міст України – вічно зелених. Свого часу я ставив питання про комплексну розробку містобудівної роботи про режим використання пойм річок у м. Житомирі. Мова йшла про Тетерів, Кам’янку, Лісову, Путятинку, Гнилоп’ять, і Гуйву. Про кожну з них можна писати окремо, і може ще й прийдеться.

Звичайно що проблеми названих річок виходять далеко за межі суто Житомира, як, наприклад, Гнилоп’ять і Гуйва.

 Серед літа поїдьте у Перлявку і швиденько повертайтесь на пляж у Гідропарку,коли зацвітає вода. Це ж просто жах. Я розумію – що бюджетом міста цю проблему не вирішити але й мовчати вже немає сил. Невже усім байдуже.

Згадаймо, пару років тому епопея навколо Ботанічного Саду – погралися і покинули. І – Ботсад так і залишився покинутим занедбаним «совком». Чесно – я думав, що привернувши увагу до Ботанічного Саду – хтось спробує з нього зробити явище. Не судилося. Погрались і забули.

І – річечка Путятинка – яка скажімо у Гонконгу або у Сінгапурі – була б чудом. А у нас досі залишились помийкою, яку усі постійно прагнуть узяти в трубу – щоби приховати наругу над нею. А – по великому рахунку – Ботсад і Путятинка – могли б стати перлиною рукотворної природи, в руках розумних людей.

 

       Ми нещодавно говорили з прекрасною художницею – Ольгою Дідківською. Згадували Київський Ботанічний Сад (так званий – Новий) біля Видубицького монастиря в час – коли зацвітає бузок. Там відбувається справжнє паломництво. Навіть бувалі європейці, яких дійсно важко чимось здивувати – говорять і згадують з захопленням. Ольга на днях стала головою Корольовського осередку «Зеленого Тризуба», і, я хочу щоб про це дізналися усі та підтримали всіляко у її зусиллях і починаннях.

Де б знайти нашого, сучасного Шодуара, який би взяв наш Ботсад під своє крило. Тут можна створити справжню перлину, якою б пишалося усе місто. І це було б хорошим продовженням здорових традицій.

 

Довідка. Крошенка починається на Баранова-Промисловій. Потім – тяжкий шлях через Крошню і Соколовку, і потім в р.Кам’янку .

«Бідна» Кам’янка приймає усе це, і несе свої води в Тетерів, прийнявши увесь приватний сектор, р.Лісову, зливову каналізацію,  далі повз наш Шодуарівський парк, і далі на Коростишів. А згадайте, коли по Кам’янці плавали ондатри, ловився головень, купались діти…

Я так детально про це пишу – щоб Ви, шановні житомиряни, зрозуміли – яким щастям ми володіємо, і як ми до нього ставимося. Я завжди жалів людей, які виросли в містах і селах, де не було річок; були ставки, балки, але не було річок.

Усе наше тисячолітнє світове містобудування формувались біля води. Житомир у цьому, безумовно, є унікальним. Так само ми «унікально» цим нехтуємо.

Згадаймо те, що наш Корбутівський каньон і по сьогодні є однією з рідкісних природніх умов в Україні для тренування веслувальних видів спорту. І уже по медіа пішла інформація про те «що уже щось робиться»…

Справедливості заради. У 80-х роках минулого століття були проведені великі роботи по благоустрою Старого Бульвару і, частково, Шодуарівського парку. Ця, досить велика, робота удостоєна Шевченківської премії у галузі архітектури. Це єдина (тобто одна) премія за архітектуру в Житомирській області за усі часи її існування. Інші області – мають по декілька і для них, не для усіх безумовно, - це звичне явище.

І десь, приблизно, у 2000-2001(2) роках до нас у Житомир навідалась висока комісія з метою зробити фотосесію  з нашого Старого Бульвару. Погода була трохи «не льотна», тому ми поспілкувалися, пообідали, як годиться, і роз’їхались. Я їм пообіцяв – що це зроблю сам: виберу час (починалась золота осінь) і надішлю світлини, а вони оберуть кращі. Комітет планував випустити альбом об’єктів-лауреатів премії ім.Т. Г. Шевченка в галузі архітектури. Там мала б бути представлена уся Україна, і у тому числі – Житомирщина. Я усе зробив як обіцяв. Направив 72 (сімдесят дві) світлини…

    І яким було моє здивування, коли почув, що не підійшла ЖОДНА. Причина: на одних лавки в незадовільному стані, на других – криві бордюри, побиті ліхтарі, по-варварські обрізані дерева… і. т.і. Прикро. Врятувало те, що держава в черговий раз не виділила кошти…    далі ви знаєте (про мідний таз),…..

Можна послатись на цей приклад, і сказати, що все-таки щось робилось. Так. Щось робилось. Робилось щось…

У кожному містечку області є, так звані, паркові зони (слово «зони» тут звучить «прикольно»…), ті чи інші, і називаються, здебільшого (не здебільного) «Парк культури і відпочинку». Але культура і відпочинок зводяться до примітивних заходів. Де-не-де, як-правило, примітивні дитячі майданчики і атракціони ( у сумнівному технічному стані) для дітей, і «мєста культурнага отдиха» для дорослих. Парків – у розумінні гармонійного, якісного ландшафту світових стандартів не існує. Хоча, природний контекст, майже завжди, потенційно існує. Тобто, природа зробила все можливе…. Коли ми відвідуємо майже розвалені колишні маєтки по області, як то спадщина Терещенків, Шодуарів,  і інших – досвідченому оку видно, що навколо залишились рештки, порослі чагарниками і випадковими рослинами – чудових парків. Але за останні 100 років, вони прийшли до повного занепаду. І ми навіть не розуміємо – яке чудо ми втратили – не хочемо розуміти; очі не бачать – серце не болить… І ні до кого не звернутись… Усі наче ні при чому… Апелювати ні до кого.

Нинішні керівники і досі культурну спадщину, у тому числі архітектурну і ландшафтну, перепихують від Управління архітектури до Управління культури – бо не хочуть, або не вміють… і не знають - що з цим робити.

Скажу:

1.Треба мати совість (людську і професійну);

2. Мати честь, щоб визнати, що у цьому нічого не тямиш (і не хочеш)…

 

Наш головний ворог – байдужість.

Ну, це я трохи далеко заплив від головної теми. Хоча…

 

Маючи такі унікальні можливості ми не можемо дати ради спадщині Івана Максиміліановича Шодуара.

Згадайте центральну галявину Білоцерківського парку «Александрія» - Броневицьких.

Там посеред центральної галявини стоїть, вільно, дерево – просто унікальне. Яке само по собі є феноменом ландшафту і природи. Вже тільки його одного достатньо, щоби усвідомити, на скільки талановита, мудра була людина, яка сотні років тому посадила деревце саме на цьому місці. І ми зараз маємо щастя спостерігати це чудо.

Певно що Шодуар – творячи свій парк, привозив унікальні дерева, прагнув вразити усіх відвідувачів, безумовно знав і «Александрію» і «Софіївку» і інші, на той час, достойні паркові комплекси в Україні та поза її межами.

Ми на сьогодні, навіть не здатні це усвідомити – тому і зникають з парку, ідуть «під ніж» унікальні дерева. Старий Бульвар обрізаний у незрозумілий спосіб, виглядає калікуватим напівфабрикатом. Я далекий від думки, що в Житомирі немає фахівців, але в тому і має полягати мудрість влади, щоб знайти і дати їм можливість себе реалізувати. По справжньому. Професійно. Як наприклад Антоніо Гауді в Барселоні.

Свідомий ландшафтник бачить рослину у кожному її віці і в кожному часі. І професійність саме у тому і полягає, щоб на протязі років, десятиліть, композиція залишалась досконалою. Ландшафт у місті – це як чоловік і жінка – коли вони вимиті, виголені і вичесані, тобто,  доглянуті – вони привабливі. Навіть можна закохатись. Коли навпаки – стає гидко. Нажаль, сьогодні житомирський ландшафт, м’яко кажучи, не надихає.

Щодо Кам’янки…. Дерева навколо неї – хворі. Хворі раком – омелою. Хворі давно. Від Соколовки до впадіння Кам’янки у Тетерів. Вони заражають все довкола. Ми – дійсно, місто вічно зелених дерев. Хвороба вражає дерева дедалі більше. Увесь світ бореться з раком. Омела для дерев – РАК. Під цими деревами ми живемо, відпочиваємо, біля них ростуть наші діти та онуки. Це рак душі. Ми стаємо посміховиськом для людей, які існують у іншому середовищі, у інших вимірах.

 

Я собі отак думаю: Як би на це подивився Іван Максиміліанович Шодуар? Про щоб спитав у пролетаріїв, у їхніх дітей і онуків? Переконаний – його б точно не задовільнили «іменниє лавочкі» і «алейкі» у своєму ПАРКУ та «беседкі» у Гідропарку….

 

Через 100 – СТО – років ми не спроможні оцінити – який скарб нам дістався у спадок – якими дикунами ми виглядаємо. Можна плюнути. Але, маємо пам’ятати! Шодуар Іван – не мав кровних спадкоємців – тому подарував усе оце нам (маєток, який до війни був краєзнавчим музеєм; бібліотеку на 30 тисяч томів; особисту колекцію картин; і СВІЙ ПАРК, (ім.Гагаріна).

Невже він так фатально помилився?