20 липня 2019, 06:24 Житомир: °C
Юрій Малашевич
Депутат Черняхівської районної ради
13 травня - День Пам'яті учасника АТО Віталія Рудого з Черняхівщини

ВІН В ПАМ’ЯТІ ЗАЛИШИТЬСЯ НАВІКИ

ÐаÑÑинки по запÑоÑÑ Ð²ÑÑалÑй ÑÑдий ÑоÑо

Весною 2014 року прийшла біда на материкову частину нашої країни. Сепаратизм у Східній Україні переріс у військову агресію. На захист Батьківщини стали прості мирні люди, які за покликом серця перетворились на воїнів. Серед тих, хто в перших лавах став на захист Вітчизни був наш земляк, уродженець селища Головине, боєць 95-ї Житомирської окремої аеромобільної бригади Віталій Рудий.

На превеликий жаль, тисячі українських воїнів вже ніколи не суплять на батьківський поріг, не побачать рідних. Трагічні новини ще й досі кожного дня приходять із зони ведення бойових дій в усі куточки держави.
Квітучий травень 2014 року назавжди увійде в історію житомирського краю, в історію нашого району та зокрема селища на граніті чорною сторінкою. Саме в ті прекрасні травневі дні Житомирщину сколихнула страшна звістка про перших загиблих. Серед полеглих – житель Головине був Віталій Валентинович Рудий.
Народився Віталій в селищі Головине 31 серпня 1984 року.
Так склалося, що Віталій у сім’ї був єдиним чоловіком, і вже з дитинства мама та старша сестра бачили в ньому чоловічу підтримку: намагався брати на себе важку роботу по господарству, хоч і був молодшим; завжди захищав сестру; на знак любові і поваги дарував мамі квіти. І виріс Віталій із справжнім чоловічим характером, не любив та уникав конфліктів, допомагав усім, хто потребував допомоги, піклувався про рідних, ніколи нічого ні в кого не просив, був самодостатнім. Дуже любив рідний край та природу: одним з улюблених занять влітку були походи до лісу по чорниці та гриби. Мабуть, тому після закінчення 9 класу Головинської середньої школи Віталій не поїхав з рідного села і вступив на навчання до Головинського професійно-технічного училища, отримав спеціальність «Машиніст-автодорожник». У 2003 році був призваний до лав української армії, потрапив у війська Міністерства внутрішніх справ. Службу проходив у спортивній роті, ще вчився на кінолога, бо змалку любив тварин, особливо собак.
Після армії пов’язав свою долю з міліцією, закінчив школу міліції, працював у м. Києві в охороні столичного метро, далі – у Державній службі охорони банків. У житті Віталія був випадок нападу на банк і поранення.
У 2011 році в особистому житті сталася гарна подія – Віталій одружився. Сім’я переїхала ближче до рідного села Віталія і оселилася у районному центрі Черняхів. Через рік у сім’ї народився син Єгор. Дружина Леся згадує щасливі сімейні миті: як чоловік допомагав їй з маленьким сином, ніколи не розмежовував жіночу і чоловічу роботу, любив влаштовувати сімейні свята. Взагалі, Віталій був бажаним гостем на святах у родичів і багаточисленних друзів, бо всі любили його за щирість, доброту та щедрість, усі згадують його гостинність та приязність до людей.
Призваний до військової служби під час чергової мобілізації у зв’язку з подіями на сході України у березні 2014 року, Віталій, вірний присязі, без вагань став до лав захисників Вітчизни. У складі військової частини 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних сил України був направлений у Донецьку область для участі в антитерористичній операції. Три місяці на передовій у протистоянні з ворогом, три місяці у хвилюванні, молитвах та чеканні вдома. Не дочекалися…
13-го травня, близько 12:30 на околиці села Октябрське (Слов’янський район), що за 20 км від Краматорська, під час руху колона десантників, яка супроводжувала розрахунки 82-мм мінометів та продовольство на блок-пости, була обстріляна терористами зі заздалегідь підготовлених позицій з гранатометів та щільним прицільним вогнем зі стрілецької зброї. Внаслідок годинного бою загинуло 5 військовослужбовців Збройних Сил України; 8 отримали поранення різного ступеня важкості; один важкопоранений (помер у гелікоптері під час транспортування до медичного закладу).
Того дня, коли бойові побратими востаннє привезли тіло Віталія до рідної домівки, плакали не тількі ті що його зустрічали, а плакали небеса. Почалась неймовірна злива. Ніби сама природа прощалась з нашим героєм. А він, мабуть плакав за цим світом. Невблаганне горе оповило чорною хмарою матір Валентину Павлівну, молоду дружину Лесю, маленького синочка Єгора.
З того часу минуло вже п’ять років, а біль та туга так і не згасають у наших серцях.
Указом президента України № 599/2014 від 19.07.2014 р., “за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України”, Віталій нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).
Маленький Єгор з мамою нині проживають у місті Житомирі. Все було би добре, ось тільки чому так довго не приходить ТАТО?.. Зростай, хлопчику, щасливим, про це так мріяв твій ТАТУСЬ.
Віталій Рудий назавжди залишиться в серці кожного з нас, як приклад патріотизму, незламності духу, добра, самопожертви та безмежної любові до України.